Спалив власні картини періоду соцреалізму: історія видатного монументаліста Валентина-Івана Задорожного

Сотий ювілей iз дня народження видатного монументаліста Валентина-Івана Задорожного 7 липня відзначили з «десантом» столичних художників у мальовничому Ржищеві на Київщині, де народився творець вітражів «Наша пісня, наша слава» у Палаці культури в Кременчуці на Полтавщині, «Намисто» в селі Калита Броварського району на Київщині, «Люди, бережіть землю!» у культурному осередку шинного заводу в Білій Церкві; мозаїки «Ой ти, зіронько, ти вечірняя» (с. Калита Броварського району на Київщині), різьблення по дереву «Мелодія дружби» (Павлоград на Дніпропетровщині), панно «Скіфія» (мотель-кемпінг «Пролісок» поблизу столиці). 

У 1976-1982 роках Валентин-Іван Задорожний оформлював зал «Братина» в готелі «Либідь» у Києві, де поєднувалися монументальна скульптура, гобелен, вітраж, енкаустика та авторські меблі.

Для цього комплексу він створив «Слов’янські міфічні образи», що, на жаль, стали згодом жертвою вандалів-бізнесменів, які в прямому значенні слів викинули художню цінність. Лише завдяки подвижництву родини, його друзів і колег вони перейшли на збереження до Національного університету «Києво-Могилянська академія».

«Життя Валентина-Івана Задорожного було сповнене драматизму: передчасна смерть матері, в 1932-му батько його, ледве живого, привозить до Києва і рятує від голодної смерті. 11-річний хлопчина ночував між колонами будинку на Малій Житомирській, зрештою, його прихистили добрі люди. Тоді з’явилося його подвійне ім’я, — розповідає керівник кафедри живопису та композиції Національної академії образо­творчого мистецтва й архітектури Олесь Соловей.

— Із 1937-го по 1939 рік він навчався в Республіканській середній художній школі (тепер у всім відомій споруді Історичного музею України). Повернувшись iз війни змужнілим, навчався в омріяному Художньому інституті, в майстерні Костя Єлеви та Анатоля Петрицького.

«Мамай», 1981-1982 р.
Фото з wikiart.org.

Українська історія почала ставати наскрізним мотивом його творчості відколи аспірантом розробляв історичну тематику і створив полотно «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша».

А в 1974-му відбулася подія, яку можна назвати катарсисом самоочищення майстра, який пройшов шлях від успішного радянського художника до українського національно свідомого: він спалив свої станкові роботи періоду реалізму. Для нас такий вчинок здається незбагненним, адже це були чудові професійні твори. Та це чесність творця, який — у середині 1960-х доєднавшись до секції монументалістів — до самозречення служив своїй музі».

Не стало художника 1988 року. У 1995-му йому посмертно присвоєно Шевченківську премію.

У Ржищеві, у новому Будинку культури, презентували виставку учасників живописного пленера «Стежками Валентина-Івана Задорожного», який відбувався перед тим кілька днів поспіль. Вдячні колеги і співвітчизники вклонилися пам’яті митця на місці його вічного спочинку.