ЗЕбуржуазія в тумані: чому закон про олігархів насправді не має нічого спільного з олігархами

«Антиолігархічний законопроєкт» обговорюють усі.

А тому чергова серія політичного шоу під назвою Проєкт закону «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)», безсумнівно, має високий рейтинг.

Звісно, обиватель задоволено потирає руки: «Ну все, кінець клятим олігархам», але не варто спішити радіти.

Звучить непогано, однак, коли починаєш співвідносити задеклароване з реальністю, бачиш усю порожнечу заміру і туман у голові того, хто це придумав.

Невже хтось сумнівається у тому, що якщо котромусь із вітчизняних мільярдерів, навіть за наявності усіх установлених ознак, буде не вигідно мати офіційну кличку «олігарх», то будь-хто з них не зможе підняти Лондонський суд на захист від допитливості преси та самого «антиолігахічного» українського закону до періоду особистого накопичення первинного, вторинного й останнього капіталу, впливу на депутатів ВР чи думку народу через власні ЗМІ?

Ну і нікуди не подівся негласний консенсус між олігархами, такий собі суспільний договір по-українськи. Цей хиткий консенсус може сприяти негласній підтримці одних — реальних, а не прописаних у законі Зеленського, — олігархів іншими. І розірвання цього «олігархічного договору» наразі просто нереальне, бо може потягти за собою непередбачувані для країни наслідки. От де поле для діяльності держави.

Хто підпадає під дію закону?

Законопроєкт пропонує кілька означень слова «олігарх», а внесення обраних «олігархів» у такий собі «олігархічний» реєстр накладає певні обмеження на діяльність внесених у реєстр «олігархів».
Рішення про внесення до реєстру має ухвалювати РНБО, яка у такий спосіб автоматично перетворюється і на суд, і на орган контролю.

Для того, щоб особа була ви­знана олігархом, згідно із законопроєктом, вона має відповідати щонайменше трьом із чотирьох наведених ознак: брати участь у політичному житті; мати значний вплив на засоби масової інформації; бути власником або бенефіціаром монополії; вартість її активів має перевищувати один мільйон прожиткових мінімумів.

Есперти вже назвали це окозамилюванням. Адже для боротьби з олігархами законопроєкт не потрібен. В Україні є Податковий і Кримінальний кодекси. Увесь набір українського законодавства дозволяв ще два роки тому за депутатським запитом у Податкову службу обирати та призначати перевірку.

А владi своє робить

Виявляється, закон про олігархів потрібно доповнити відповідним законом про лобізм, який допоможе вивести у публічну площину все негативне, що є в українській політиці.

У цьому впевнений голова Верховної Ради Дмитро Разумков.

«Мені здається, що повинен бути ще один закон до цього. 100%. Це закон про лобізм. Не в тому розумінні, в якому він існує сьогодні в суспільстві, тому що він існує з позначкою «мінус». А в тому варіанті, який ми можемо побачити у США, в Європі, де все відкрито, де є люди-лобісти, які відстоюють інтереси бізнесу, не порушуючи закон. Вони декларують свої статки, контакти і багато-багато іншого. І це точно допоможе вивести у публічну площину все негативне, що сьогодні, на жаль, є в українській політиці», — зазначив Разумков.

Він припустив, що ухвалення закону про олігархів забезпечить «більш правильні, прозорі правила гри, правила відносин з представниками великого бізнесу».

А скринька відкривається просто

Норми можна застосувати до багатьох в Україні. Для прикладу візьмемо відомого інвестиційного банкіра Томаша Фіалу, добротного «середнячка» серед першої сотні заможних українців.

«Бере участь у політичному житті». За зізнанням Фіали, його дружина фінансово підтримувала партію «Голос». Чи брав він тим самим участь у політичному житті країни? Вочевидь усе залежить від того, хто і як це буде трактувати.

«Має значний вплив на засоби масової інформації». Чи має Томаш Фіала великий вплив на ЗМІ? Він є власником видання «Новоє врємя», а тепер ще й став власником «Української правди». Ніби відомі видання. Але ми знову-таки не можемо говорити напевне, адже ніхто чітко не пояснив, що таке «значний вплив». Редакції згаданих видань ствер­джують, що Фіала на них впливу не має, але як це довести РНБО?

«Є кінцевим власником монополії». Згідно з відкритими даними, Фіала не є власником якоїсь монополії, тому цей пункт не зараховується.

«Вартість активів має перевищувати один мільйон прожиткових мінімумів». А от із цим пунктом, здається, порядок. Ще у 2015 році капітал Фіали оцінювали майже у $188 млн. Нагадаємо, один мільйон прожиткових мінімумів (у перерахунку за сьогоднішнім курсом долара) — це близько $80 млн.

Тому, якщо є певне бажання, людину на кшталт Томаша Фіали можуть спокійно внести до реєстру олігархів.

А от чи потрапляє туди мільяр­дер, скажімо, Віктор Пінчук — це ще питання.

І може статись так, що при підрахунку потрібних трьох із чотирьох критеріїв може не бути. І тоді Фіала — олігарх, Пінчук — ні!

«Страшна» кара олігархів

А тепер варто глянути, що ж чекає цих «поганців»-олігархів, які будуть включені до «реєстру осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті». А загрожують їм такі «страшні» покарання, на кшталт «щуку вкинули у річку».

Перший пункт — це заборона здійснювати внески (прямо або опосередковано через інших осіб) на підтримку політичних партій. На папері це бачиться чудово.

Але ж ми знаємо, що фінансування політики — це царство чорного кешу. І скажімо абсолютно «неолігарх» Аваков, якщо є бажання, може профінансувати живим, паперовим доларом не одну виборчу кампанію, без усяких офіційних внесків. Тобто закон убиває зародки культури цивілізованого донейту на політику.

Другий пункт — це заборона для олігархів бути покупцем (бенефіціаром покупця) у процесі приватизації об’єктів великої приватизації.

Тут ще простіше, і принагідно варто згадати історії купівлі «неолігархами» великих державних компаній України. Спочатку виставлений на приватизаційний конкурс пакет акцій певного оператора купує дочірня компанія якогось закордонного інвестиційно-фінансового консорціуму.

А потім цю компанію перекуповує новостворена, скажімо, кіпрська компанія, яку, в свою чергу, купує фірма, що належить українському неолігарху. І все — коло замкнулося, вітчизняний бізнесмен законно стає власником омріяного підприємства.

До речі, в цьому пункті антиолігархічного законопроєкту нічого не сказано про заборону купувати вже приватизовані пакети акцій підприємств.

Третій пункт — подання олігархами декларацій, схожих на ті, які подають чиновники. Тут варто лише наголосити, що в олігархів набагато більше можливостей, ніж у держ­службовців, мати бухгалтерів та юристів екстракласу, які заповнять усі необхідні документи.

Згідно з законопроєктом, державні службовці також мають подавати декларації про контакти з внесеними до реєстру «олігархами». Але як подання подібних декларацій має відбитися на самих «олігархах» — не уточнюється.

Закон для Порошенка...

Багато пишуть, що в олігархів забиратимуть їхні медіа, але в нинішньому законопроєкті такої норми немає. Тому всі ці обмеження настільки недосконалі, поверхові та непродумані, що виникає думка: а для чого вони загалом були потрібні ініціаторам цього законопроєкту?

Проглядається, що насправді цей документ розв’язує одразу кілька важливих проблем для Володимира Зеленського. Звісно, те, що одразу впадає в око — Володимир Зеленський б’є по своєму опоненту Петру Порошенку.

Порошенко є лідером політичної сили, він є власником телеканалів, і його статки набагато перевищують встановлений для олігархів ліміт. Може видатися, що «антиолігархічний законопроєкт» прописаний спеціально під нього — «Європейська Солідарність» про це заявляє відкрито. Але, крім Порошенка, цей документ може допомогти Володимиру Зеленському вирішити ще кілька вагомих питань.

Це можливість відзвітуватися перед Заходом, що в Україні таки проводиться деолігархізація. Надто на тлі оголошених Сполученими Штатами санкцій проти Ігоря Коломойського. Опального бізнесмена можна внести до «реєстру олігархів» і зі спокійним серцем після цього сказати американцям: і ми, Байдене, люди.

Водночас, розмитість у законопроєкті санкцій проти олігархів може забезпечити їм доволі спокійне життя у реєстрі (за умови, звісно, що вони підтримуватимуть добрі взаємини з президентом).

І остання, теж дуже важлива для Володимира Зеленського річ. Уся ця історія з реєстром олігархів має всі ознаки цілком нового політичного шоу, яке можна буде успішно «продати» простим українцям через «деолігархізовані» засоби інформації. Мовляв, президент не словом, а ділом бореться з проклятою олігархією. Когось вносити в реєстр, когось вилучати, когось публічно відшмагати батогом. Тут безліч можливостей захопити глядацьку увагу для такого досвідченого шоумена, як Зеленський.

І ще одне. Приходить Зеленський виступати у Верховну Раду, а там сидить олігарх-депутат Порошенко і ставить питання президенту. Чи має Зеленський, який формально є чиновником, заповнювати декларацію про спілкування з олігархом? Сміх і гріх. Найголовніше — шоу триває.

Олігархи — тисячі українців

Як було показано вище, розмитість визначення, що таке олігарх, дає змогу внести до реєстру переважну більшість людей, статки яких перевищують $100 млн. Або не внести їх — відповідно до примх РНБО.

І основною загрозою після внесення до подібного реєстру може стати не заборона на участь у приватизації державних об’єктів, а банальні перевірки органів контролю, чи справді новоспечений олігарх дотримується всіх прописаних у законопроєкті заборон.

До речі, хто здійснюватиме ці перевірки, в документі не уточнюється, але можна припустити, що ними займеться СБУ, бо вона прямо підпорядковується президенту. І тут можна дістати легальний привід прослуховувати та вести спостереження за підозрілими «олігархами», котрі вирішили підтримати якусь іншу партію, крім «Слуги народу».

«Олігархи це не ті, у яких 83 млн доларів, тому що з 83 млн доларів ми отримаємо 10 тисяч олігархів в Україні, які не є такими. Багатих людей багато насправді. Якщо ми говоримо, що хочемо гроші в бюджет й оздоровити економіку, то це повинно виглядати так: громадські слухання, щоб люди сприйняли спочатку такий закон, і пояснити, чому для олігархів ми робимо 18%, а для решти бізнесу — 0%», — зазначає економіст Юрій Атаманюк.

Отже, можна лише уявити, з яким ентузіазмом Банкова взялась за реалізацію і цього показушного проєкту. Утім усе в рамках «нового реалізму». Просто сюр.