Незнайдені: і через 80 років після Другої світової рідні шукають зниклих безвісти солдатів

22 червня виповниться 80 років від початку німецько-радянської війни. Але родичі й досі шукають своїх рідних, що зникли в круговерті тих трагічних подій.

У серпні минулого року до мене звернулася громадянка Німеччини, колишня жителька Києва Маргарита Віталіївна Пивовар.

Вона попросила знайти місце поховання її батька — Пивовара Віталія Павловича, який загинув 27 червня 1941-го у Львівській області. В 1938 році Віталій Пивовар закінчив військову школу пілотів, а до вступу жив у Києві, працював на заводі «Більшовик...

Фронтове донесення і дійсність

Через ОБД «Меморіал» перевірив інформацію. Виявилося, що, згідно з фронтовим донесенням 22-ї авіаційної бомбардувальної дивізії від 12.07.41 бомбардувальник, командиром якого був лейтенант Пивовар В. П., збив фашистський винищувач біля міста Сокаль Львівської області. Сталося це 27 червня 1941 року.

Разом з ним загинув весь екіпаж літака: стрілець-бомбардир лейтенант Халявкін Іван Савелійович, повітряні стрільці-радисти сержанти Хайкін Яків Рувимович і Ляпін Іван Федорович.

Одночасно з бомбардувальником лейтенанта Пивовара в тому ж бою були збиті ще два: лейтенанта Тарасова Дмитра Захаровича і лейтенанта Ляхова Іллі Олексійовича (з тієї ж ланки). Бомбардувальники виконали бойове завдання — завдали удару по колоні ворожої техніки і живої сили на трасі Сокаль — Грубешув — Томашув, але були атаковані месершмітами і збиті.

Вирішив організувати пошуки місця падіння літаків у Сокальському районі. Однак пошуки не дали ніяких результатів.

Як виявилося пізніше, інформація з фронтового донесення не відповідала дійсності, тому ми йшли хибним напрямком пошуку. А потрібна інформація була поряд — в історії екіпажу літака лейтенанта Тарасова.

Одночасно почав займатися пошуками родичів членів екіпажів, щоб з’ясувати, чи відоме їм місце загибелі їхніх рідних. Вдалося знайти дочку Івана Халявкіна — Олену Воробйову, яка мешкає в Харкові, а також племінника Якова Хайкіна — Бориса Мазіна, котрий проживає в Ізраїлі. Про місце загибелі родичів вони нічого не знали.

Вдалося встановити також, що стрілець-радист із екіпажу Тарасова молодший сержант Сергій Ковальський не загинув, а вистрибнув з парашутом. Але не у Львівській, а в сусідній Волинській області, недалеко від смт Іваничі, і деякий час переховувався у місцевих жителів. Потім усе ж потрапив у полон, але втік і продовжував воювати. Після війни жив і працював на Дніпропетровщині.

Курсант Віталій Пивовар (довоєнне фото).

Залишився живим також і лейтенант Пахомов з екіпажу лейтенанта Ляхова. Проживав у Росії.

Жителі Іваничівського району підтвердили мою здогадку про падіння трьох літаків у їхньому районі у перші дні війни.

Причому зазначили точне місце падіння літака Дмитра Тарасова — село Древині. Житель цього села Володимир Рокитський повідомив мені, що його батько Рокитський Сергій Семенович, 1909 року народження, відразу прибіг на місце падіння бомбардувальника і побачив біля нього тіло пілота з відірваною ногою.

Він дістав його документи, прочитав. У цей час до літака підбігли кілька фашистів і забрали у Сергія документи.

На жаль, з часом він забув прізвище члена екіпажу цього бомбардувальника і, розповідаючи цю історію сину після війни, зміг назвати лише місто, з якого той був родом, — Ростов.

Через архівні документи я перевірив місце народження всіх 12 членів екіпажів. Встановив, що тільки один був родом з Ростова Ярославської області — лейтенант Борис Єрьомін, штурман ланки бомбардувальників з літака Тарасова. Сам Тарасов і Єрьомін поховані на військовому меморіалі в Іваничах.

Так вдалося встановити район, де впали всі три літаки. Зараз волинські пошуковці  проводять підготовчу роботу з проведення на тому місці розкопок.

Заручники пропаганди

Тим часом ця історія отримала певне продовження. У лютому цього року у львівській газеті «Експрес» був надрукований матеріал «Фантастичні радянські побрехеньки», де йшлося про вищезгаданий екіпаж бомбардувальника Дмитра Тарасова. І я не можу не відреагувати на нього, оскільки теж займався вивченням його історії та маю з цього приводу свою думку.

Справа в тому, що Тарасову і Єрьоміну, як стало мені відомо в ході пошукової роботи, посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу якраз за цей останній їхній бій.

Згідно з архівними документами, підставою для присвоєння звання стало успішне виконання ними бойового завдання зі знищення нацистських танків на трасі Сокаль — Грубешув — Томашув, а також і те, що після пошкодження літака винищувачем противника Тарасов направив його на колону ворожої техніки, наказавши членам екіпажу вистрибувати з парашутами.

У цій статті львівський пошуковець Андрій Киріянов, співзасновник ГО «Пошук літаків в Україні», стверджує, що ніякого вогневого тарану не було і що «у час тотальних поразок в СРСР множили подібні брехні, щоб підняти бойовий дух армії». За його висновками, літак впав у болото, «а дорога, якою могли рухатися танки, на відстані 300—400 метрів від місця падіння літака».

Дмитро Тарасов.

Я вивчив питання про таран Дмитра Тарасова у Іваничівському районі Волині, й дійсно: всі місцеві жителі, з якими мені вдалося поспілкуватися особисто, стверджували, що за інформацією, отриманою від своїх батьків, дідусів і бабусь, такого тарану не було.

Я за історичну правду. Це тепер актуальна і болюча проблема у нашому суспільстві. Але чи винен сам Тарасов у тому, що став об’єктом радянської пропаганди і маніпуляцій?

Очевидно, що ні. Як не винні в цьому й інші загиблі члени екіпажу бомбардувальника. Тон, у якому написана стаття, принижує їх, кидає тінь на їхню пам’ять.

Це ж не видумані російським журналістом 28 героїв-панфіловців, а реальні офіцери і солдати, які з честю виконали бойове завдання, свій військовий обов’язок.

Хоч Тарасов і Єрьомін не здійснювали таран ворожої колони, вважаю їх Героями з великої літери. Чому? Вони летіли на виконання бойового завдання з аеродрому базування у місті Саки без прикриття винищувачів і розуміли, що летять майже на вірну смерть.

І таки з гідністю і честю виконали бойове завдання, проявивши при цьому мужність і героїзм. Тарасову на той час було всього 24 роки, Єрьоміну за тиждень мало виповнитися 26.

Чи може звання Героя Радянського Союзу компенсувати втрачене життя молодої людини? Звичайно, що ні. Вони не добивалися цього звання, не випрошували його. І якщо вони стали заручниками радянської пропаганди, то не потрібно тепер робити їх заручниками антирадянської пропаганди.

Що стосується нагородження військовослужбовців Червоної армії у роки Другої світової війни, то слід зазначити, що командирами допускалися випадки як переоцінювання їхніх бойових заслуг, так і недооцінювання.

Йшла наймасштабніша і найжорстокіша в історії людства війна, і в тій напруженій обстановці, а іноді і просто в хаосі, командири не завжди приймали правильні рішення щодо відзначення особового складу.

Якщо кількість підбитих танків і збитих літаків противника ще можна було встановити, то хто і як міг точно порахувати, скільки ворожих солдатів знищив той чи інший відважний кулеметник чи автоматник при відбитті атаки?

Наведу приклад. Людям старших поколінь із шкільного курсу історії відомо про оборону будинку Павлова під час Сталінградської битви у 1942 році. Цей будинок у Сталінграді отримав назву від прізвища сержанта Павлова, якому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу за його оборону (жорстокі бої точилися там за кожний будинок).

Як же насправді розвивалися події навколо згаданого будинку? 28 вересня 1942 року сержанту Павлову з трьома бійцями було дано завдання провести розвідку будинку й дізнатися, чи не зайняв його противник.

Нацистів там не було, і сержант Павлов зайняв оборону в цьому будинку, а вже 1 жовтня йому на підмогу прибув з десятьма бійцями лейтенант Афанасьєв, який і керував обороною будинку весь час.

58 днів вели відважні бійці нерівний поєдинок із ворогом. По кілька атак на день доводилось їм відбивати. Фашисти намагалися робити підкоп під будинок, щоб підірвати його, але всі їхні спроби виявилися марними.

За оборону цього будинку сержанту Павлову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а лейтенант Афанасьєв не отримав ніякої нагороди. Щоправда, вже за інший бій під час Сталінградської битви його було нагороджено орденом Червоної Зірки. А про оборону згаданого будинку він написав книгу «Будинок солдатської слави».

Про все це він розповів мені під час особистої зустрічі у Волгограді в 1974 році. Іван Пилипович у грудні 1943 року звільняв від нацистів мою малу батьківщину (станцію Чоповичі Житомирської області), що і послужило причиною для нашого знайомства, подальшої зустрічі й спілкування до його смерті. До речі, за взяття станції Чоповичі його було нагороджено ще одним орденом Червоної Зірки.

Зрештою, якщо говорити про героїзацію захисників Батьківщини, то вона в історії завжди була. Згадаймо запорізьких козаків і особливу їх частину — характерників з магічними якостями.

Борис Єрьомін.

Війна і доля

Під час вивчення деталей героїчної служби і загибелі військовослужбовців часто спливають і досить цікаві долі їхніх рідних.

Такою мені здалася історія дружини лейтенанта Івана Халявкіна з екіпажу вищезгаданого бомбардувальника лейтенанта Пивовара — Глафіри Кононівни, яку мені повідала їхня дочка Олена Іванівна Воробйова.

Глафіра росла у багатодітній сім’ї. Мама померла, батько був жорстокий, і її взяв на виховання генерал Дмитро Тимофійович Козлов, який зустрівся з нею під час відпочинку в селі Прохорівка, на той час Полтавської області, де дівчинка проживала. У нього була і своя донька, але він пожалів нещасну дитину і ставився до неї, як до рідної.

Генерал Козлов (1896—1967) був відомим воєначальником у Червоній армії. Службу почав ще у царській армії. У міжвоєнний період — командир полку, начальник штабу стрілецької дивізії, командир стрілецької дивізії.

Під час проходження служби у Житомирі і Новоград-Волинському наприкінці 30-х років минулого століття у нього на квартирі бували відомі воєначальники Тухачевський, Карбишев, Якір та інші. Глафіра накривала їм стіл.

У цей період НКВС хотів заарештувати генерала, але Козлов через Глафіру передав записку ад’ютанту народного комісара оборони Климента Ворошилова, з яким був знайомий особисто. Втручання останнього врятувало його від арешту.

Перед війною Дмитро Козлов видав Глафіру заміж за військового — вищезгаданого Івана Халявкіна.

В роки Другої світової війни Дмитро Тимофійович командував військами Закавказького, Кавказького і Кримського фронтів. А після війни генерал-лейтенант Козлов очолив Білоруський військовий округ.

Глафіра в цей час вдруге вийшла заміж, і, ніби відчуваючи провину перед Козловим за свій другий шлюб, припинила стосунки з його сім’єю. Мабуть, доля родини могла скластися зовсім інакше, якби Іван Халявкін не загинув. Та й у багатьох родинах усе могло бути інакше, якби не війна...

P.S. Родинам знайдених родичів льотчиків уже повідомлено про місце загибелі їхніх рідних. Робота з пошуку рідних усіх інших членів екіпажів триває.

СЛОВА ПОДЯКИ

Автор висловлює подяку за допомогу в пошуках ветеранським організаціям Головного управління (ГУ) ДСНС України у Львівській області (Штангрет О. С.), ГУ ДСНС України у Кіровоградській області (Яцула В. А.) та ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області, курсантам Львівського державного університету безпеки життєдіяльності і голові ветеранської організації вишу Харчуку А.І., пошуковій організацій Львівської області «Пам’ять» (Горбач Л.) та завідуючій бібліотекою с. Зоря Дніпропетровської області Гавронській С. О.

Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну»