Поплутати береги: чим «українська Венеція» відрізняється від італійської

Історія знає чимало прикладів, коли два міста, віддалених одне від одного на тисячі кілометрів, виявляються настільки схожими поміж собою, що, потрапивши до котрогось із них, мимоволі починаєш думати про інше.

Заїхавши, наприклад, до російської Дубни, ви неодмінно згадаєте про Прип’ять.

В Києві — про Лондон, у Шанхаї — про Сеул, у Львові — про Хельсінкі, у Венеції — про Вилкове. За умови, звичайно, що були ви і там, і сям.

Схожість останніх двох міст — італійського та українського — настільки велика, що просто дивуєшся. А конфігурація і територіальна площина поселень узагалі ніби вималювані під копірку. Обидва розташовані практично на однаковій кількості островів.

Венеція — на 119, Вилкове — на 150 (спочатку у Венеції теж була така кількість, але не так давно вісім каналів засипали і островів стало менше). Тут немає звичних для нас вулиць. Замість них — канали, по яких перевозять дрова, вугілля чи цеглу для будівництва. Іншими словами, возять усе те, що потрібно для життя.

Звичайно ж, якщо порівнювати Венецію з Вилковим у ширшому значенні цього слова, то, безсумнівно, за італійським містом залишиться перевага. І в цьому не буде нічого дивного, адже Венеція майже на 1300 років старша від Вилкового, відтак у цьому італійському місті є все те, про що лише може мріяти людина.

Дивовижної краси палаци, мости, картинні галереї, відлагоджена туристична інфраструктура та рекламна сфера. Немає тут (майже немає) лише одного — тієї буйної зелені, тих садів, які є у Вилковому.

— Якби в нас було хоча б по одному дереву на десятьох жителів, — мрійливо говорив гондольєр, який возив нас каналами Венеції, — наше місто перетворилося б на справжній рай.

Основна забава мiсцевих дiтей — купання в каналах.

Кози змалечку звикли до човнiв.

Друг пiзнається у водi.

Ось так. Виявляється, італійці, як, власне, і всі інші жителі планети, понад усе цінують природну красу, а вже потім архітектурні витвори, шедеври мистецтва і все інше.

Тут мимоволі напрошується запитання: якщо це так, то чому ж тоді Вилкове з неймовірно буйною рослинністю і неперевершено красивим ландшафтом не стало досі другою туристичною Меккою?

Чому поодинокі подорожуючі, які час від часу все ж таки заїжджають сюди, більше кількох годин не хочуть тут бути. Чому?

Про все це — далі. Але спершу — про історичне минуле «української Венеції».

Венецiя старша за Вилкове на 1300 рокiв.

Дiвчина з веслом.

«Техогляд» транспорту.

Перша офіційна згадка про Вилкове з’явилася у 1762 році, правда, тоді воно ще називалось Липованським. Сьогоднішня назва прижилася значно пізніше, в кінці дев’ятнадцятого століття.

У цьому місці Дунай розгалужується на три гирла (рукави) — Очаківське, Старостамбульське і Білгородське, а ручкою своєрідної «вилки» слугує Кілійське гирло. Звідси і назва — Вилкове.

Старообрядці та кріпаки — втікачі, які рятувались від переслідувань, зумисне обрали саме це місце. Тут майже непрохідні плавні, в яких легко заховатися і важко знайти. Хоч, по правді, їх мало хто і шукав, позаяк земля вважалася нейтральною і постійно переходила від однієї країни до іншої.

Згодом до старообрядців приєдналися запорозькі козаки з розореної Січі. Очевидно, саме тому майже половина нинішніх вилковців мають прізвища Запорожець. Та й пісню «Запорожець за Дунаєм» вони вважають своєю, написаною про них.

Італiйськi гондольєри мрiють про буйну рослиннiсть, якої їм так бракує.

У лiтню спеку занурити ноги в прохолодну воду — справжня насолода.

З чередою потрiбно дiстатися сушi, щоб корови добре попоїли.
Фото Костянтина БОБРИЩЕВА.

Дельта Дунаю — чи не єдине місце в світі, де земна суша впевнено наступає на море і приростає за рахунок природного намивання річкового мулу. Завдяки цьому, тут ніколи не виникало проблеми, де будуватись. Місце завжди знайдеться. Було б лише бажання.

Щоправда, звести будинок на такій землі не зовсім просто. Найперше — потрібно спорудити дамбу, яка б могла захистити майбутній будинок від паводків, котрі тут трапляються практично щороку. Потім закласти фундамент, і бажано, щоб він вистояв не менше двох-трьох років.

І лише після цього можна братися за зведення будинку. Вилковці, як правило, будують (тут кажуть — складають) його з грубезного очерету і мулу, що схожий на наш глей.

Після того як глей висохне, будинок білять вапном. Ото і все. В такій оселі ніколи не відчувається вогкості. Очерет не пропускає її. Крім того, він робить помешкання дуже теплим, а влітку — прохолодним.

Як бачите, сама природа подбала про те, щоб людям жилося легко і радісно. Вже в березні тут повним ходом цвітуть сади. Повітря наповнюється таким божественним запахом, що його можна краяти куснями, як свіжий хліб.

І тиша така, що чутно, як над квітами тюльпанів гудуть бджоли. Тут затишно, як у споминах про дитинство, хоча, дивлячись на те, як живуть нинішні вилковці, одночасно робиться й гірко.

Із 9,5 тисячі мешканців міста на сьогодні тут мало хто працює. Закриті всі підприємства. Розформовано навіть досить потужну і знамениту донедавна рибартіль. Хоч на що глянеш — всюди пустка. Вибите скло, позніманий шифер.

Люди виживають лише за рахунок натурального господарства та... крадіжок риби в національному заповіднику «Дунайські плавні». Чому я так кажу? Та тому що у Вилковому будь-який вилов риби заборонений. Однак, незважаючи на це, всі її ловлять. А влада на це заплющує очі. Каже: треба ж людям за щось жити.

Другою трагедією цього унікального містечка є те, що в ньому всі п’ють.

— У нас зовсім не пив тільки один чоловік: Ленін на постаменті, — жартують вилківці.

І на ходу пропонують розгадати загадку: «Чим відрізняється п’яний вилковець від інших?». І самі ж відповідають: «П’яний вилковець хитається тільки вперед і назад, а приїжджий — у різні боки».

Цим самим вони підкреслюють, що в місті немає жодної асфальтованої доріжки. Замість тротуарів тут дві збиті дошки. По них потрібно ходити дуже обережно.

Немає у місті й жодного колодязя. Викопати його тут неможливо. Вже наступного дня його замулить. Відтак вилковці п’ють привозну воду. Якщо пощастить, то можна одержати її аж цілих два відра... на тиждень. Для митя посуду і прання білизни воду беруть винятково з каналів (тут їх називають єриками).
Немає у місті й ніякої живності. Ні корів, ні кіз, ні овець. Точніше, вони тут є у багатьох, а ось на вулицях — не побачиш. На початку весни худобу перевозять на «тверду землю», і там вона випасається аж до кінця жовтня, а інколи й листопада.

На «твердій землі» розташовані й вилківчанські городи, де люди вирощують здебільшого полуницю, помідори та огірки.

Дехто примудряється садити тут і картоплю, але таких сміливців — одиниці, бо вона через надмірну вологість вже в липні починає гнити. А ось із полуницею такого клопоту немає.

Збирають врожай по три і навіть чотири рази на рік. Цю ягоду тут називають найпершою годувальницею. Її возять продавати мало не по всій Україні. І навіть відправляють за кордон.

Славиться Вилкове і ще одним місцевим продуктом — дунайським оселедцем. По-їхньо­му «дунайкою». Багато хто приїжджає сюди саме заради неї. Купують по двадцять, тридцять, а то й по п’ятдесят кілограмів. Інколи навіть цілими бочками.

Хоч як дивно це звучить, але «дунайка» на сто відсотків відрізняється від тих оселедців, які їмо ми. Ця риба настільки смачна і м’яка, що просто тане в роті. До того ж із неї (я ще такого ніколи й не чув) можна варити добренну юшку або просто смажити.

Донедавна «дунайка» потрапляла до столу лише обраних — кремлівських та обласних чинів. У магазинах її ніколи й ніде не продавали. Сьогодні «дунайку» можна купити на руках у місцевих рибалок або у жінок-перекупниць.

У підсумку хочу сказати таке: Вилкове, хоч його й називають «українською Венецією», таким не є. Це звичайнісіньке собі периферійне містечко з ущент розбитою в’їзною дорогою, нульовою інфраструктурою і зовсім відсутнім сервісом. Тому людям тут, хоч вони і є великими трудягами, живеться вкрай важко.

Хоча б усе могло бути по-іншому, якби держава хоч трішки потурбувалася про місто. Вилковому, щоб стати другою Венецією, вкрай потрібні під’їзна дорога, хороші готелі, водо- й газопроводи, організоване вивезення сміття, а решту зробить сама природа, приваблюючи своєю красою туристів.

Хочеться вірити, що так колись і буде.