Зірки і терни професора Стріхи: історія відомого українського вченого — піонера фізики напівпровідників

Науковцеві, педагогу, громадському діячеві професорові Віталію Стрісі (1931—1999) цьогоріч 30 травня виповнилося б 90 років.

Як це ведеться в науковому середовищі, напередодні колеги вшанували пам’ять ученого урочистою сесією заснованої ним Академії наук вищої школи України, де пролунало багато змістовних виступів і теплих слів.

Адже професору Стрісі справді належить помітне місце в історії української науки: він-бо став одним із піонерів того розділу фізики, який найбільше змінив щоденне життя людства у ХХ столітті.

Комп’ютери й побутову електроніку принесла людям саме фізика напівпровідників — маловивчених ще кілька десятиліть тому матеріалів, які сильно змінюють свої властивості під дією зовнішніх впливів. І саме цій галузі було присвячено понад 40 років наукового життя вченого.

Віталій Стріха не зосереджувався лише на вузьких питаннях роботи контакту метал-напівпровідник, а тому розповідь про нього має бути цікавою не лише для науковців.

Рід із села, де ніколи не було кріпаків

У родині студентки-геологині Наталі Бурчик та молодого інженера Іларіона Стріхи 30 травня 1931 року народився син Віталій.

Це сталося в Києві, хоч батько й мати майбутнього вченого народилися в старовинному, позначеному ще на карті Боплана селі Хоцьки за 25 верст від Переяслава в бік Золотоноші (тоді це була ще Полтавська губернія).

Хоцьки славилися тим, що тут ніколи не було панщини й кріпаків (у родинному архіві збереглися датовані 1898 роком документи «козака Опанаса Стріхи», Іларіонового батька).

Найбільший вплив на формування маленького Віталія мала, очевидно, його бабуся по мамі — Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик.

Ще 1908 року вона 16-літньою склала екстерном у переяславській жіночій гімназії іспити, які давали право на посаду «народної вчительки» (збереглася її тодішня світлина, засвідчена печаткою гімназії на червоному сургучі), й відтоді упродовж понад півстоліття вчителювала — спочатку в церковно-парафіяльних і земських школах Переяславщини, потім — у Києві.

Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик з дочкою Наталкою (бабуся й мама Віталія Стріхи, 1925 рік).

Тут у її біографії значилася й робота вчителькою молодших класів у «Першій трудшколі імені Тараса Шевченка» — саме тій, де директорував визначний український педагог Володимир Дурдуківський і з якої «органами» було зроблено один iз головних осередків «Спілки визволення України».

1929 року було заарештовано й Ганну Терентіївну. На щастя, у схему ГПУ тоді вона, очевидно, «не вписалася»: на сумнозвісний процес 1930 року в Харківській опері «випускали» дітей дворян і священників. Ганна Бурчик була із заможного, але козацького роду. Тож по кількох тижнях у Лук’янівській тюрмі її випустили. Дивом пережила вона й репресії 1930-х.

Цікавою й талановитою людиною був і її чоловік, дід майбутнього вченого, Андрій Оврамович Бурчик. Походив він із села Андруші (пів століття тому воно зникло під хвилями Канівського моря) і пам’ятав розповіді свого діда Дениса про зустрічі з Тарасом Шевченком, який відвідував Андруші 1845-го.

(Цікаво, що про зустрічі Шевченка з селянином Денисом Бурчиком, який знав безліч народних пісень та переказів, оповідає і невтомний дослідник української старовини Михайло Сікорський у своїй книжці «На землі Переяславській»; я збирався, але, на жаль, так і не встиг запитати в Михайла Івановича: звідки про цей сюжет довідався він?).

Андрій Бурчик самотужки вивчився на бухгалтера і був причетний до перших років роботи знаменитого Московського художнього театру (в родині довго зберігався подарований йому славетним режисером Немировичем-Данченком срібний портсигар).

Мама Ганни Терентіївни не давала благословення на шлюб 18-річної дочки-вчительки (судячи зі світлини — красуні з одухотвореним тонким обличчям) зі старшим на 12 років парубком із досвідом столичного життя — але той повіз наречену вінчатися в Андруші всупереч материній волі, приїхавши в Хоць­ки мотоциклетом (1910 року то була, можливо, перша поява мотоциклета на сільських вулицях).

Пишу про це, щоб наголосити: майбутній фізик зростав у родині, де імена Шевченка, Дурдуківського, Єфремова і Немировича-Данченка були частиною родинної історії, а пам’ять про часи УНР (установи якої розбудовувала на Переяславщині й Ганна Бузницька-Бурчик) була ще надто свіжа.

Події «на все життя»

В. І. Стріха в лабораторії (1960-ті рр.).

Звичайно, школяреві Віталієві пощастило: таку родину легко могли б поглинути репресії 1930-х, але завдяки якомусь незбагненно сприятливому випадкові цього не сталося. В усьому ж іншому йому жилося, як і всім одноліткам із незаможної Лук’янівки, що була тоді міською околицею.

До війни Віталій устиг закінчити три класи. У вересні 1941-го він разом із мамою-геологинею, бабусею-вчителькою та дідусем-бухгалтером опиняється на окупованій території.

Десятирічний хлопчик стає свідком вибухів на Хрещатику (за наказом комендатури саме ніс туди з дідусем здавати радіоприймач, але, на щастя, не встиг дійти). Неподалік по вулиці Артема йшли колони приречених до Бабиного Яру...

Переживши окупацію, в 19 років Віталій закінчує школу із золотою медаллю, яка дала право вступити на фізичний факультет Київського університету.

1953 року його було переведено на новостворений радіофізичний факультет — зорієнтований на обслуговування новітніх напрямів науки й техніки, а тому настільки секретний, що навіть кафедри на ньому певний час позначалися цифрами. Кафедру, що пізніше отримала назву «фізики напівпровідників», очолив засновник напівпровідникової науки в Україні Вадим Євгенович Лашкарьов.

Саме він залишає Віталія Стріху разом із його однокурсником Володимиром Литовченком для наукової роботи в університеті. 1957 року з’являються друком перші серйозні статті вчорашнього студента.

Паралельно формується ще одне захоплення, яке згодом учений пронесе крізь усе життя. Це — далекі мандри. У серпні 1957-го молодий інженер-дослідник вирушає в першу велику туристичну подорож через Кавказький хребет.

На 1958 рік припадає ще одна подія «на все життя» — знайомство з 22-річною студенткою медінституту Надією Гулою. У липні Віталій і Надія разом подорожують човнами річкою Білою на Уралі, а 20 вересня беруть шлюб, який протривав понад 40 років.

У їхній «науковій» родині (разом iз ними проживали аж до початку 1970-х ще й Надіїні батьки-біохіміки: академік Максим Гулий і професор Марія Коломійченко) 60 років тому народився автор цих рядків. А тому самою атмосферою, що панувала навколо від дитинства, я теж був «приречений» піти в науку...

З дружиною Надією і сином Максимом, кінець 1970-х рр.

Уже в захищеній 1962 року кандидатській дисертації повною мірою проявилися риси Віталія Стріхи як науковця. Насамперед — це надзвичайна скрупульозність у проведенні експерименту, бажання й уміння дослідити всі можливі ситуації. По-друге, це добре володіння математичним апаратом. І, нарешті, це зорієнтованість на практичні завдання, які ставив швидкий розвиток напівпровідникової техніки.

Варта наслідування й методичність, з якою учений працював з літературою. У його великій науковій бібліотеці практично до кожної монографії було вкладено кілька аркушиків, де ретельно занотовано основні думки (або ж вказано на можливі помилки) автора чи авторів. А з кожної конференції неодмінно привозився зошит з акуратно законспектованими доповідями.

Окремо слід відзначити і наукову самостійність Віталія Стріхи. Отримавши від Вадима Лашкарьова тему кандидатської, все подальше він зробив сам, і академік Лашкарьов, дуже скрупульозний у таких питаннях, вирішив, що його внесок у роботу недостатній, щоб назвати себе її науковим керівником. А наукового консультанта своєї докторської Віталій Стріха взагалі не мав від початку.

Опонував офіційній тезі про «безальтернативність» атомної енергетики

1963 року подала до захисту кандидатську дисертацію Юй Лі-шень, перша аспірантка 32-річного тоді кандидата наук (пізніше вона стала професором Пекінського університету). Розпочалося формування наукової школи Віталія Стріхи (згодом вона об’єднуватиме понад 30 кандидатів і близько 10 докторів наук, чиї дисертації буде виконано під його формальним чи неформальним керівництвом).

У видавництві «Наукова думка» 1968 року виходить друком піонерська за змістом колективна монографія за редакцією професора Василя Ляшенка «Електронні явища на поверхні напівпровідників».

Віталій Стріха написав для неї великий розділ «Вплив поверхневих станів на електричні властивості контакту метал-напівпровідник». 1970 року йому разом iз чотирма іншими авторами монографії було присуджено Дер­жавну премію Української РСР у галузі науки і техніки. Цю премію було встановлено лише за рік перед тим, і авторитет її був тоді надзвичайно високий.

А 1969 року на засіданні вченої ради КДУ Віталій Стріха блискуче захищає док­торську дисертацію «Дослідження фізичних процесів у контакті метал-напівпровідник».

У збереженій стенограмі захисту звертає на себе увагу виступ директора Всесоюзного НДІ кріогенної техніки професора В. Алфєєва. Із нього зрозуміло, наскільки важливою була ця робота для оборонного комплексу колишнього СРСР.

Адже ще в 1950-ті доводилося міняти кристалічні детектори на радіолокаційних станціях по кілька разів на добу. Після реалізації пропозицій Віталія Стріхи, що враховували фізику реального контакту з зазором та поверхневими станами (значення зазору першим, здається, зрозумів Соломон Пекар, але послідовної теорії для струмів через нього так і не побудував) надвисокочастотні детектори стали на порядки надійнішими...

У 1975 р. професор Стріха очолює створену Вадимом Лашкарьовим кафедру фізики напівпровідників столичного університету, якою керує понад два десятиліття. Тут на початку 1980-х років він розгортає інтенсивні роботи зі створення ефективних напівпровідникових перетворювачів сонячної енергії на електричну.

Вже за кілька років до катастрофи на ЧАЕС учений наважився публічно опонувати офіційно прийнятій тезі про «безальтернативність» атомної енергетики, ставши фактично першим активним пропагандистом фотовольтаїки в Україні.

1987 року приходить і зацікавлення абсолютно новою тематикою — біосенсорами. Ці пристрої, що поєднують переваги напівпровідникових структур із чутливістю біологічних молекул, сьогодні незамінні при визначенні стану довкілля, аналізі харчів, діагностиці хвороб тощо.

А тоді технології біосенсорів робили лише перші кроки. Ініцатива появи першого огляду з фізики біосенсорів українською мовою, надрукованого у «Віснику АН УРСР» (№2 за 1988 р.) належить саме професору Стрісі.

На 1991 рік припадає початок його активних наукових контактів з «Еколь сентраль» (Ліон, Франція) в межах спільних робіт із сенсорної тематики. Своєрідний науковий «міст» Ліон — Київ допомагає його кафедрі пережити колапс початку 1990-х.

З онукою Ярославою (Десна, серпень 1996 року).

АН вищої школи України

Майже 40 років у статусі «вождя туристського народу» водив Віталій Стріха туристичну групу зі сталим кістяком складу й власними усталеними традиціями найскладнішими байдарковими маршрутами колишнього СРСР.

У його «доробку» — порожисті річки Карелії, легендарний серед туристів Саянський коридор Єнісею (сьогодні він опинився вже на дні водосховища Саяно-Шушенської ГЕС, яку тоді лише будували), верхів’я Лени й пониззя Обі.

Завдяки хистові й передбачливості керівника групи всі ці походи було пройдено без жодної позаштатної ситуації.

Але основною справою життя для професора Стріхи були наука й підготовка наукової молоді. З 1984 р. по 1990 р. він працює на посаді проректора «шевченківського» університету — спершу з навчальної, а потім з наукової роботи.

Цікавий штрих — ще у 1987 р. від дав «явочним порядком» дозвіл приймати до захисту дисертації з гуманітаристики, написані українською мовою. Документи союзного ВАК цього не припускали, але вже починалися нові часи.

Упродовж 1970-80-х професор Стріха намагався ретельно дотримуватися неписаних, але чітких правил наукової ієрархії, що для вченого такого рівня передбачали змагання за статус члена-кореспондента АН УРСР.

Для цього він мав три сформовані наукові напрямки з результатами світового рівня. Але незалежний за вдачею університетський професор без впливових «покровителів» виявився зайвим в «іграх» академічних угруповань: щоразу обирали нехай слабших, але «своїх».

(Уже через багато років, коли батька давно не було серед живих, визначний фізик ХХ століття Віктор Бар’яхтар, коли ми говорили про щось зовсім інше, раптом зізнався мені, що йому досі незручно через те, що професора Стріху так і не було обрано до складу відділення фізики АН).

Відчувши на собі несправедливість усталеної системи, відверто дискримінаційної щодо учених з університетів, у 1990-х Віталій Стріха бере активну участь у процесах демократизації української науки. Разом із професорами Київського університету, геологом Миколою Дробноходом та фізиком Юрієм Чутовим він формує ініціативну групу зі створення АН вищої школи України — наукової організації нового типу, заснованої провідними університетськими вченими «знизу», на демократичних засадах.

27 грудня 1992 року на установчих зборах Віталія Стріху одноголосно обрано першим президентом АН ВШ України (у 1995 і 1998 роках його переобирають на цю посаду ще двічі).

До кінця життя розбудова Академії забирає левову частку його часу і зусиль: він неодноразово звертається до органів влади і посадових осіб у справі підтримки й реформування української науки та вищої освіти, виступає в ЗМІ, їздить по регіонах, гуртуючи там університетських учених.

За його життя АН ВШ України була не просто престижним науковим клубом: у роботі її наукових відділень брали активну участь кілька тисяч докторів і кандидатів наук, і вона реально впливала на процес загальної координації досліджень в університетах.

Проте сил і здоров’я меншає. А демократичний імпульс перших років незалежності поволі вигасає. Дедалі авторитарнішою робиться й атмосфера в рідному університеті, де ректорові відверто не подобається колишній проректор із його інтелігентністю й загостреним почуттям власної гідності.

У вересні 1998-го вчений встигає відсвяткувати разом із помітно постарілими друзями-туристами 40-річчя весілля. 19 грудня загальні збори АН ВШ України обирають Віталія Іларіоновича президентом на третій трирічний термін.

25 грудня він вирушає до санаторію «Конча-Заспа» під Києвом, де зустрічає Новий рік разом iз дружиною і найближчим другом у туристичних подорожах, гідромеханіком Віктором Грінченком із яким веде нескінченні дискусії щодо шляхів розвитку науки, України та світу.

Тут, у санаторії, 8 січня 1999 року він пише на позір жартівливу «Конча-Заспівську відповідь дружині на зауваження про те, що нічого в житті не зроблено»:

«Що ж зроблено:

1. Згуртована туристська група, з якою пройдено понад 40 походів (близько 10 тисяч кілометрів).
2. Створена унікальна кафедра (11 докторів наук, 4 державні премії, звання «зразкової» та інші відзнаки).
3. Створена наукова школа з контактних явищ (5 докторів, 30 кандидатів, 12 монографій, 5 всесоюзних конференцій тощо).
4. Прочитані курси лекцій для більш як 10 000 студентів (понад 20 000 лекцій).
5. Задумана й організована Академія наук вищої школи України (418 академіків, 2800 докторів, 13 000 кандидатів).
6. Організована лінія Україна — Франція (наукова робота, підготовка спеціалістів тощо).
7. Організовані нові наукові напрямки (біосенсори, пористий кремній як матеріал для сенсорики).
8. Народив сина, здатного примножити цей список».

Відпустка закінчилася, почався новий семестр. 1 лютого 1999 року на засіданні вченої ради КНУ ім. Т. Шевченка мало розглядатися питання про присудження Віталію Стрісі звання «Почесний професор Київського університету» (за всіма формальними показниками, як засвідчила своїм висновком Рада старійшин університету, учений набагато перевищував встановлені для цього звання критерії).

Однак без пояснення причин ректор Віктор Скопенко відклав розгляд питання. Водночас він зажадав від АН вищої школи України звільнити надану їй раніше кімнату на четвертому поверсі «червоного корпусу» КНУ.

Це все не минуло дарма. У ніч із 6 на 7 лютого у вченого стався інфаркт, його було госпіталізовано з песимістичним прогнозом. Вранці 8 лютого внаслідок інтенсивної терапії його стан трохи покращав.

Він працював над рукописом наукової статті, на звороті остан­ньої сторінки рукопису залишив записку для дружини: «Надю, у мене все гаразд. Навіть вдалося трохи розсмоктати інфаркт». Далі йшло прохання до учня Василя Ільченка провести завтрашній семінар. На жаль, ця записка виявилася останньою — ввечері вченого не стало.

Устиг стати справжнім «хакером»

...Професор Віталій Стріха був живою людиною, здатною і захоплюватися, і помилятися. Фанатично любив риболовлю і був вправним водієм. Так само гаряче любив нову техніку.

Сівши за комп’ютер уже в 60 років, устиг стати справжнім «хакером» і залюбки гуляв iнтернетом (коли цей iнтернет в Україні тільки-но починався). Був ніжним і чуйним дідусем для онуки Ярослави.

Цікавився політикою.

Як керівник був не жорстким, але ефективним, умів тримати дисципліну не примусом, а цікавістю до спільної справи. Про це свідчить не лише досвід керівництва кафедрою та лабораторією, а й пройдені, як я вже згадував, без жодної критичної ситуації часом дуже складні, а то й просто небезпечні байдаркові маршрути.

Досі пригадую Великий порог на Єнісеї з ревищем хвиль, над якими на скелях видніли написи в пам’ять про тих, хто там загинув. Те, що він узяв у цей похід 14-річного тоді сина, говорить не про безросудну відвагу, а про спокійну і розважливу впевненість.

У публічних ситуаціях він був стриманим, хоч насправді болісно переживав хамство і несправедливість. Не належав до трибунних борців, але свої переконання обстоював послідовно і доволі ефективно (свідчення — авторитет і вплив, який мала за його життя очолювана ним Академія).

З погляду «офіційної» ієрархізованої науки професор Віталій Стріха не належав до першого ешелону: не був обраний до НАН, очолював громадську структуру з назвою «АН вищої школи», до якої «справжні безсмертні» ставилися здебільшого напівіронічно (хоч були й винятки — активну участь у роботі й заходах АН ВШ довгі роки брали Костянтин Ситник, Михайло Гасик, Богдан Пташник, беруть ще й нині Ярослав Яцків, Віктор Грінченко, Роман Гладишевський, Анатолій Загнітко та ще кілька помітних академіків і член-корів НАН, що представляють зов­сім різні сфери знань).

Але за Віталієм Стріхою — 12 монографій та підручників і близько 300 статей, значна частина з яких досі є «класичними».

За ним — розвинута теорія реального контакту метал-напівпровідник, яка мала велике значення для розвитку НВЧ електроніки, піонерські роботи з фотоперетворювачів на аморфному кремнії, започаткований в Україні напрямок біосенсорики.

(А ще ж існували перспективні напрямки, де Віталій Стріха зробив кілька перших кроків, віддавши потім їх учням; як-от спін-залежна рекомбінація чи контакт напівпровідник — високотемпературний надпровідник).

Ця наукова багатогранність Віталія Стріхи справді вражає. На урочистій сесії пам’яті вченого його учень, професор Валерій Скришевський нагадав: ще в 1960-ті Віталій Стріха розробив теорію так званого притискового контакту.

Через півтора десятиліття саме такі контакти лягли в основу роботи тунельного скануючого мікроскопа, створення якого мало надзвичайне значення для подальшого розвитку нанотехнологій і було вшановане Нобелівською премією 1986 року.

...2008 року роботу Віталія Стріхи «Випрямляючі властивості контакту метал-напівпровідник», уперше надруковану у «Віснику КДУ ім. Т. Шевченка» за 1967 рік, було вміщено у спецвипуску «Українського фізичного журналу», виданого до 90-річчя НАН України, серед 35 найвидатніших праць українських фізиків за всі роки.

За започаткований ним цикл робіт iз біосенсорики в 2016 році було присуджено Золоту медаль імені Володимира Вернадського НАН України. (Щоправда, звісно, що не йому; а при урочистому врученні цієї найвищої академічної відзнаки на сесії НАН університетського професора, за чиєю ініціативою і з чийого огляду в академічному «Віснику» на початку 1988-го вся ця діяльність почалася, і за чиєї найактивнішої участі тривала й розгорталася впродовж першого десятиліття, ніхто й не згадав.

Чесно кажучи, сидячи тоді в президії сесії в іпостасі заступника міністра освіти і науки, я не дуже цьому й здивувався).

Зате через рік на рідному радіофізичному факультеті за присутності тоді ще живого патріарха нашої фізики 92-річного Миколи Находкіна було відкрито скромну меморіальну дошку професорові Стрісі — одному з піонерів напівпровідникової науки в Україні.

А заснована ним АН вищої школи щороку проводить Академічні читання пам’яті Віталія Стріхи за участю провідних учених України. У лютому цього року вони відбулися вже у вісімнадцяте.

Якихось аналогів проведення такого рівня наукової зустрічі громадською структурою без жодної копійки державної підтримки упродовж майже двох десятиліть просто немає. А це означає, що професор Стріха недаремно вірив у те, що заснована ним Академія є важливою і доброю справою.

Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, професор, дійсний член АН вищої школи України