Переможці студентського конкурсу «Жива троянда»: «короткий метр» та потреба завжденної руйнації Карфагенів

У художній творчості змагання теж можливі. Ще в античну пору на свято Великих Діонісіїв у театрах під відкритим небом змагалися автори поетичних трагедій, артисти та хори.

І ті змагання були часом такими запеклими, що в одного з квадриги найвідоміших трагіків (Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан), зокрема — в Софокла, навіть стався серцевий напад.

Від хвилювання-радості, що він утретє здобув перше місце на тих змаганнях.

У новіші часи спроби конкурувати на ниві письменницької творчості були теж не рідкістю. Пригадаймо, що «Захар Беркут» Івана Франка став переможцем саме на конкурсі творів історичної тематики, оголошеним журналом «Зоря», і його досі не тільки перевидають видавництва різними мовами, а й творять за ним драми (Петро Франко), оперні спектаклі (Борис Лятошинський) та кіноромани (Леонід Осика).

І зовсім нещодавно, в 2019 році, за мотивами повісті створено українсько-американський кінофільм голлівудського типу режисерами Ахтемом Сеітаблаєвим та Джоном Віннаом.

Зрештою, й найвідоміша в світі Нобелівська премія є ні чим іншим, як конкурсом-змаганням представників науки й літератури в боротьбі за п’єдестал на найвищому місці.

Перший нобелівський лауреат у галузі літератури Рене Прюдом (1901) витримав конкуренцію, як мінімум, із сотнею претендентів. Нині щороку на здобуття цієї премії номінуються понад двісті письменників, що працюють у всіх літературних жанрах.

Наш студентський конкурс «Жива троянда», звичайно, не такий гучний, як згадані. Але великі ріки починаються зі струмочків, як і квіти — з малих паростків.

Паростки нашої «Троянди», що проросли в Літературній студії імені Максима Рильського ще на філологічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка, мають у своєму календарі трохи більше чверті віку.

Переможцями в цьому конкурсі були вже чимало випускників Шевченкового університету, а, починаючи з 2020 року, він набув міжуніверситетського статусу і в ньому торік здобулися на різні призові місця студенти і Київського (Світлана Вертола, Юлія Гупалюк, Антон Іщук), і Полтавського (Катерина Ніколенко), і Чернівецького (Аліна Михайлюк), і Варшавського (Розалія Ржепка), й інших університетів.

Цьогоріч до «Живої троянди» дистанційно приєдналися студенти не лише філологічного профілю і спеціальності «літературна творчість» з КНУ імені Тараса Шевченка, а й здобувачі філософського (Нестерук Назарій, Львів), філологічно-журналістського (Бричка Максим, Кропивницький) та гуманітарного (Пилипенко Юлія, Крим) фаху.

Ілона Михніцька (четвертокурсниця з Київського, спеціальність «літературна творчість») здобула друге місце одразу в двох номінаціях — поезія і проза-драматургія.

Щодо драматургії, як, мабуть, найскладнішого літературного жанру, то це перший випадок участі його в конкурсі «Жива троянда». Ілона Михніцька запропонувала, як кажуть у кіномистецтві, «короткий метр» свого твору.

Подана нею драма «Подруга да Вінчі» хоча й має, за визначенням авторки, сім сцен, але це саме «короткий» твір і оповідає він про дуже короткий відрізок часу в житті його персонажів. Власне, подано два-три епізоди, за якими, проте, вимальовується кілька століть.

Авторка дуже вміло (чи дотепно) поєднала сучасну «битовуху» в журналістсько-мистецькому середовищі з фактом мистецького шедевру Леонардо да Вінчі «Монна Ліза».

Цей факт у п’єсі «перекручено» в постпостмодерному дусі, чим кинуто недовірливу тінь і на псевдопостмодерну творчість, і на майже фальш у сучасних стосунках між журналістикою й мистецтвом та між псевдозакоханістю сучасних не надто заглиблених у життя молодих людей.

У першому випадку постмодерний «шедевр» з’явився всього лиш із бризку якоїсь хімічної речовини на знамениту картину Леонардо, а в другому — із сякої-такої балачки «про любов» художниці і персонажа з... пригодницького роману Конан Дойля.

А все це потрібне було авторці для того, аби розповісти історію «про нереалізовані мрії, заздрість і комічність життя».

«Історія» ця, як можна переконатися, їй напрочуд удалася; та ще й з використанням художніх прийомів, які іронічно і стверджують, і заперечують не завжди глибоко-серйозну сучасну постмодерну творчість. Кинуто, відтак, камінець у город і сучасних пошуків у мистецькій сфері, і в сучасне ставлення до не завжди вдумливих взаємин між молодими людьми.

Леся Українка свого часу про персонажів Василя Стефаника казала: вони ніби однакові, але й відмінні, як листки на дереві; серед них не знайдеш жодного, щоб був схожий на свого сусіда.

Так само і у, власне, творчості. Студент із міста Кропивницький Максим Бричка, якому журі присудило перше місце в прозі, пише з такою ж залюбленістю у слово, як і Ілона Михніцька, але це зовсім інша література.

Тут немає луни й відлуння, як в Ілони, нема іронії й докорів на адресу несправжності в слові, а є лиш барвистий малюнок словом твоїх етапів пізнання його.

В етюдах Максима є щось ніби від мемуарів, бо ті етюди — з мандрів його в себе десятирічного, четверто- чи семикласника, але вони не «переказують» минуле, а відтворюють його як ту сучасність, котра завжди з тобою.

А навколо тебе так багато Сонця з великої літери, запахущих рослин і книг, в оточенні яких постійно перебуває твоя залюблена в життя душа.

Бо й як не любити, якщо поруч із тобою і найменша бджілка на стіні буття, і найбільше в світі сонячне світило. Здавалося б — банальність, але як про це каже справжній поет хоча й прозового закрою:

«Надлітають бджоли, п’ють зі стін сонце, стають веснянкуватими, від чого шаліють, дзижчать до неба, крутять несамовито голівками, буцім, так не має бути. Сонцю замало стіни?, тому мимоволі, аби не так помітно, воно скрапує на вікно, заливаючи його золотосвітлістю. Бджіл злітається так багато, стає так веле­бджільно, що не збагнеш до пуття кожну барву — їх так багато в сонця».

Про все це пишеться молодим людям не в ім’я простого замилування красою світу, а заради ствердження, що таїна тієї краси — на дні лиш одного: загадки всесильної Любові.

Отієї, про яку писав свого часу Григір Тютюнник: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові». Максим Бричка про це ж саме пише так само, тільки іншими словами: «Думав, небо таке високе, а ти кажеш, що всього за декілька миль. Я думав, що й щастя далеко, а ти кажеш, що всього за одну мить. З любов’ю нас, моя Весно — моя вісімнадцятилітня любове!».

Слово Максима Брички видається майже безконфліктним; його власне конфлікти заховані в нього на самому дні душі його ліричного героя. І водночас — у глибині слова та книги.

Він, як і більшість молоді, яка лише вчиться слово ставить на папері, з книгою та її повнотою змісту перебувають просто таки в божественних зв’язках.

Книга для них пахне та дихає отією високістю, про яку ще Нестор говорив: «Хто книги читає, той із Богом говорить».

Зокрема й тоді, коли хоче вичитати з книжок про таїну згаданої Любові. Вона, як твердить Ілона Михніцька, не вмре навіть тоді, коли вимруть на землі усі голуби-листоноші.

А нерозгаданість її — в нерозгаданості самого життя й понять, що ті поняття означають. Особливо, коли йдеться про їхню жіночу половину. Дуже поетично і, звичайно, гіперболічно, сказала про це Тетяна Юхимець — призерка конкурсу з Київського університету:

Я стримана, святкова, я рутинна,
Ласкава і гостріша від ножа,
Я дівчина, я жінка, я людина,
Я рідна світові й сама собі чужа.

Тут не важко помітити, що авторка заторкнула не лише емоційно-естетичний аспект проблеми, а й її філософію. Точніше кажучи, отой найвідоміший філософський постулат, що звучить як «заперечення заперечення».

Ним майже в кожному своєму вірші «оперує» найчастіше студент-філософ із Львівського університету Назарій Нестерак. Проте його філософія, в підсумку, спрямовується знову ж у бік тієї «єдиної», яка через те й єдина, що лише вона спроможна продовжити життя на нашій землі:

Терпне холодне тіло,
снігом
спадають дні,
все, що колись боліло,
зникло уже,
по весні...

Не можна не звернути увагу на те, як інколи буває важкувато молодим поетам знайти для вираження істинної думки ще й істинну поетику.

Точніше кажучи — форму. Вона в них інколи кульгає, її їм хочеться позбавити розділових знаків чи великих букв, але навряд чи в такий спосіб можна досягти викінченості та дзвінкості саме поетичного слова.

Коли воно в реченні стає дибки, коли втрачає ритм і риму, то, ніде правди діти, поезія потрапляє в полон того, чого найбільше й сама боїться: прози. Прозаїзми — найбільший ворог поезії і добре, коли певна частина учасників конкурсу таки добре це розуміє-усвідомлює.

Тут хочеться назвати Ксенію Ідрічан з Київського університету. Вона не потрапила в призери, але часом здатна вкласти свій зміст у таку форму, яка не може не захопити:

Сини троянд, повстаньте враз,
Залийте кров’ю аж до Сени,
Забудьте біль старих образ,
Руйнуйте власні Карфагени.

Тут продемонстровано не тільки вправність у поетичному слові, а й потребу завжденної руйнації тих Карфагенів, що постійно чигають на творчість як художнє ремесло.

Це відчуває, як мені здається, і третьокурсниця Київського університету Сабрина Вайзер. Вона, як і Ксенія, теж не потрапила в призери конкурсу, але її новела «Уламки Гавра» не може залишитись непоміченою.

Авторка відчутно розвивається в художньому чутті слова, і, особливо, в болючій схвильованості від тих подій, що забирають життя людей у воєнному простистоянні. Вбивство людини людиною — це, мабуть, найжорстокіший дар богів, що прийшов із небес.

Але кривавий слід від нього залишається, на жаль, на землі. І ще й змушує бути переконаним, що життя не може спинитися: «Вибух. Розлітається каміння будинку навпроти. Снаряд за снарядом. Мене відкидає хвилею, тіло дівчини падає додолу, але в польоті я встигаю підхопити руку коханої. І вона мені усміхається...».

Війна й робота, життя і вбивство, любов і ненависть... Ці контрасти найчастіше стають предметом творчості практично всіх молодих людей, для яких запахла книга, запахло слово. Не всім їм у «Живій троянді» вдається пробитися в призери, але безнадія — не їхня тема.

Михайло НАЄНКО,
професор, директор Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка,
лауреат Шевченківської премії