«Так, себто ні!» Історичні та правові аспекти визнання Голодомору геноцидом українців

Розрахунки i прорахунки демографiв

Наукові дебати є звичним явищем в академічному середовищі. Навіть конфліктні ситуації, як правило, розвиваються повільно, їх учасники частіше застосовують тактику замовчування тез своїх опонентів та не вдаються до відкритої конфронтації.

Зовсім іншою є ситуація навколо Голодомору-геноциду українців, тобто особливо тяжкого злочину, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом у 1932—1933 рр. проти української нації.

Наукові дослідження Голодомору на сучасному етапі стосуються наступних напрямків: підрахунку загальної чисельності жертв, інтерпретації Голодомору 1932—1933 років у широкому світовому контексті та, хоч як це дивно, — кваліфікації Голодомору як акту геноциду.

Відомий історик, професор Станіслав Кульчицький свого часу заявив, що міжнародна конференція, яка відбулася у Києві 25—26 вересня 2008 р., поставила крапку у багатолітній дискусії про кількість жертв Голодомору.

На цій конференції директор Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України Елла Лібанова представила демографічні розрахунки, згідно з якими прямі втрати України у кордонах 1933 р. від голоду 1932—1933 рр. склали 3 млн 400 тис. осіб. Ця цифра майже точно збiглася з попередніми розрахунками самого С. Кульчицького, які він оприлюднив iще на початку 1990-х рр.

Однак із такою оцінкою демографічних втрат України унаслідок Голодомору не погодилася переважна більшість істориків та дослідників.

Дискусія про чисельність жертв Голодомору актуалізувалася після того, як у квітні 2015 р. українські демографи Наталя Левчук, Омелян Рудницький, Алла Ковбасюк та американський демограф «дослідник голодомору» Олег Воловина опублікували нібито уточнені розрахунки втрат міського та сільського населення України внаслідок Голодомору, котрі, за їхнiми даними, склали 3 млн 900 тис. осіб (чи українців?).

Однак авторитетні українські та зарубіжні науковці й дослідники заявили, що комуні­стичний тоталітарний режим знищив понад 10 млн українців.

У жовтні 2016 р. у Києві відбулася міжнародна науково-практична конфе­рен­ція:  «Голодомор 1932—1933 років: втрати української нації», учасники якої звернули увагу на недоліки та невідповідності у розрахунках демографів.

Зокрема, йшлося про недостовірність цифри, котру працівники Інституту демографії та соціальних досліджень використовували як вихідний пункт для своїх розрахунків щодо чисельності втрат від Голодомору (меншу майже на 1 млн осіб). Також історики звернули увагу й на те, що під час розрахунків демографи не враховували українців, які були знищені голодом, репресіями, розстрілами за межами УСРР.

Нещодавно старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Геннадій Єфіменко звинуватив професора Володимира Сергійчука, одного з провідних дослідників голодоморів в Україні, який навів чимало аргументів проти запропонованої демографами цифри жертв Голодомору, у «містифікаціях», кілька разів при цьому повторивши, що мешканців України у 1930-х рр. уже «порахували ті, кому це належить робити за фахом, тобто українські демографи».

Однак Г. Єфіменко фальсифікує історичні факти та першоджерела. Так, начальник УНГО УСРР Олександр Асаткін у 1937 р. зробив аналіз та демографічні розрахунки дефіциту населення УСРР (відома демографічна «формула Асаткіна», обрахування дефіциту населення) та встановив, що дефіцит населення УСРР становить 7 млн 100 тис. осіб.

У 1930-х рр. наукові прогнози чисельності населення УСРР на 1937 р. зробили й інші українські демографи: український демограф, статистик, один із фундаторів української демографічної школи і державної демостатистичної служби, професор Арсеній Хоменко, який обрахував дефіцит населення УСРР у 7 млн 700 тис. осіб, та засновник і керівник (1918—1938 рр.) Інституту демографії (з 1934 р. — Інститут демографії і санітарної статистики) АН УСРР Михайло Птуха — дефіцит 6 млн 700 тис. осіб, які фактично підтвердили демографічну «формулу Асаткіна».

 Крім того, заступник начальника відділу населення і охорони здоров’я ЦУНГО СРСР демограф М. Курман, який відповідав за організацію Всесоюзного перепису населення 1937 р., на підставі зафіксованих даних заявив, що в 1933 р. недообліковано близько 1 млн випадків смертей (а скільки ж у 1932 р.?). 

Також до загальної чисельності жертв необхідно додати щонайменше 1 млн завезених переселенців на місце знищених українців, про що повідомляв колишній працівник Центрального статистичного управління УСРР Д. Соловей, який визначив втрати української нації у 8 млн 700 тис. О. Асаткіна розстріляли­ 2 вересня 1937 р., М. Птуха­ репресований у лютому 1938 р., А. Хоменка розстріляли 22 березня 1939 р., М. Курман репресований 21 березня 1937 р. Таким чином комуністичний тоталітарний режим знищував свідків i приховував злочин геноциду українців.

За офіційними даними сільгоспподаткового обліку наркомату фінансів станом на червень 1934 р., сільське населення України скоротилося на 6 млн 178 тис. осіб. Додаємо до цієї кількості жертв 1 млн випадків зафіксованих смертей (за даними відділу населення ЦУНГО, лише за 1933 р.), котрі не охоплені обліком, та 1 млн завезених переселенців. Отже, першоджерела свідчать, що втрати української нації лише у сільській місцевості становлять 8 млн 178 тис. 900 осіб.

Комуністичний тоталітарний режим також знищував голодом, репресіями, депортаціями українців, які проживали в містах. Висновками судово-медичних експертизи від 30.10.2009 р. №153-ДМ/09 та від 10.11.2009 р. №160-ДМ/09 встановлено, що лише у 1933 р. у м. Харкові голодом було знищено 100 тис. українців. А скільки в містах по всій Україні?

Крім того, до 1,5 млн українців знищено голодом, репресіями, депортаціями та розстрілами на українських етнічних землях (Кубань, Дон). Під час знищення станиці Полтавської каральні органи заарештували 1 тис. козаків, вивезли їх на Урал та спалили живцем на заводі. (Трепачко М. История семьи казаков // Родная Кубань, 2002. — №3. — С. 106—120).

Демографічні наслідки Голодомору на основі даних перепису населення встановив у 1940 р. впливовий економіст-мігрант С. Прокопович. За його підрахунками, Голодомор 1932—1933 рр. забрав життя понад 9 млн українців. Представник Швеції в ПАРЄ Горан Ліндблед у своєму виступі, на основі якого прийнято Резолюцію ПАРЄ 1096 (1996), заявив, що 1932—1933 рр. втрати українців склали 8 млн 30 тис. осіб. Голод використовувався як політична зброя, ці цифри зменшені і повинні бути перевірені, коли всі архіви стануть доступними.

Офіційні розсекречені документи 1930-х років Федеративного міністерства закордонних справ Німеччини та міністерства закордонних справ Італії вказують про знищення від 9 до 16 млн українців.
Виникає запитання до історика пана Г. Єфіменка, а також до демографа пані Е. Лібанової: так яку чисельність українців знищив комуністичний тоталітарний режим в УСРР та яку чисельність українців знищено за межами УСРР?

Не пiдмiняти термiни

У ході підготовки статті проаналізовано судову науково-демографічну експертизу Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України від 30 листопада 2009 р., за результатами якої прямі втрати населення УСРР унаслідок злочину геноциду становлять 3 млн 941 тис. осіб (через надсмертність). Невідповідність даних експертизи відносно першоджерел є вражаючою та свідчить про недо­стовірність цього висновку, про що неодноразово заявляли співробітники СБ України.

Під час розслідування кримінальної справи №475 слідчий зробив помилку, доручивши проведення експертизи щодо встановлення чисельності жертв геноциду Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України, тобто установі, яка взагалі не займається історико-правовими дослідженнями та судовими експертизами.

Генеральна прокуратура України у вересні 2009 р. звернула увагу слідчого на те, що призначена судова науково-демографічна експертиза не вирішує спектр питань для надання правової оцінки у кримінальній справі, та дала вказівку залучити до її проведення економістів, юристів, судових медиків, істориків та політологів.

Згідно з чинним законодав­ством України та міжнародним правом, розслідування і розкриття злочинів, проведення судових експертиз, встановлення обставин та наслідків, а також притягнення винних до кримінальної відповідальності є винятковою компетенцією слідчих, прокурорів, криміналістів та судових експертів, а не будь-яких інших фахівців.

Демографічні методики, якими користується класична демографія, не застосовуються при підрахунку жертв злочину геноциду, воєн, епідемій, соціальних та природних катаклізмів.

Демографічні розрахунки опираються винятково на сталі демографічні фактори, тобто коли незмінними є всі внутрішні демографічні процеси та кількісні показники відтворення населення (коефіцієнт наро­джуваності, смертності, зміни населення), також сталими залишаються закономірності їх зміни.

Використання під час проведення судової науково-демографічної експертизи для встановлення чисельності жертв геноциду демографічних розрахунків «надсмертності», «середньої смертності» є неприпустимим.

Термін «надсмертність» не відповідає вимогам кримінального та кримінального процесуального права. Він має медичне походження і застосовується для опису рівня та динаміки смертності з природних причин, серед осіб із вродженими патологіями або набутими важкими захворюваннями (туберкульоз, малярія, рак, діабет та ін.), через шкідливий вплив зовнішніх обставин (хімічне або радіаційне забруднення навколишнього середовища, стрес тощо), ускладнення при пологах. У медичному значенні термін «надсмертність» вживає у своїй документації Всесвітня організація охорони здоров’я.

Саме у такому значенні термін вживається Організацією Об’єднаних Націй. Наприклад, в останньому звіті «Зміна рівнів та тенденцій смертності: роль патернів смерті за причинами», який присвячено аналізу тенденцій природної смертності у світі у період 2008—2010 рр. Українська медична термінологія також містить це визначення у медичному значенні, не пов’язаному із зумисною політикою масового винищення .

Будь-який термін, що претендує на об’єктивність, має бути універсально придатним для всіх аналогічних ситуацій, у цьому конкретному випадку — всіх прикладів масового винищення людей тоталітарними режимами або всіх випадків геноциду.

Отже, спроба експерта застосувати до встановлення чисельності знищених українців під час геноциду 1932—1933 рр. термін «надсмертність» не відповідає стандартам наукової номенклатури та не може бути використаний для надання кримінально-правової оцінки злочину.

Крім того, медичний термін «надсмертність» категорично не вживається щодо геноцидів вірмен, євреїв, ромів, казахів, як і в науковому середовищі жодної країни, а також серед політиків, правників, істориків, публіцистів, громадських діячів. У даному випадку йдеться про масове винищення національних, етнічних, релігійних груп, тому вживаються правові терміни й визначення, а не медичні, демографічні чи будь-які інші.

Дослідження Голодомору із застосуванням медичного терміну «надсмертність», який запровадили у науковий обіг російські вчені (з метою приховування злочинів тоталітарного режиму) та український демо­граф Наталія Левчук, є світовим «ноу-хау».

Згідно з визначенням фахівців Інституту демо­графії та соціальних досліджень, цей термін позначає «різницю між загальним числом смертей під час голоду і їх очікуваною кількістю, яка могла бути за умови відсутності голоду.

Тобто втрати через надсмертність враховують не всю кількість померлих у 1932—1934 рр., а її надлишок унаслідок голоду» («Прес-реліз Інституту демографії та соціальних дослі­джень ім. М. В. Птухи НАН України до дня пам’яті жертв Голодоморів». Київ, 2018. С. 2).

Однак, по-перше, слідчий ставив мету визначити чисельність українців, знищених у 1932—1933 рр., по-друге, демографи, мабуть, не розуміють, що використання медичного терміну «надсмертність» створює хибне уявлення про те, що знищення українців — це не цілеспрямований акт геноциду, а нібито результат об’єктивних процесів, дії якихось абстрактних сил.

Варто також наголосити, що жодні дослідники не застосовують медичний термін «надсмертність», описуючи геноциди вірмен, євреїв, казахів чи ромів, хоча значна частина жертв цих народів була спричинена не прямими убивствами, а голодом та хворобами у концентраційних таборах і гетто. Годі собі уявити наукове дослідження на тему: «Надсмертність мешканців єврейських гетто в окупованих Третім рейхом країнах Східної Європи».

Усі розуміють, що нацисти закривали людей у гетто саме для того, аби їх знищити. Блокуючи територію Голодомору в 1932—1933 рр., комуністичний тоталітарний режим СРСР перетворював в одне велике гетто окуповану частину України та українські етнічні землі.

Науковці, які застосовують медичний термін «надсмертність» для визначення чисельності жертв особливо тяжкого злочину геноциду українців, не лише вчиняють смислову підміну, а й руйнують пам’ять про жертв Голодомору та фактично стоять на позиціях сучасної московщини, тобто катів українського народу.

Спорадичне використання терміну «надсмертність» у тому значенні, яке просувають фа­хівці Інституту демографії та соціальних досліджень, трапляється у публікаціях про ті випадки масового винищення цивільного населення, які не отримали міжнародного визнання як акти геноциду (наприклад, винищення мауберів у Східному Тіморі 1975—1999 рр. чи гуту і тутсі у Демократичній Республіці Конго 1998—2001 рр.).

Окремі українські демо­графи та історики назагал мають великі проблеми з дефініюванням історичних подій. До прикладу, згадуючи про українців, які загинули у період російської агресії проти УНР та національно-визвольного руху 1917—1921 рр., український демограф, член-кореспондент НАН України Олександр Гладун твердить: «Які б назви не давали зараз історики, політичні і громадські діячі, той період був громадянською війною» (Гладун О. «Нариси з демографічної історії України ХХ століття». Київ, 2018. С. 159).

Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі села Удачне Донецької області. 1933 рік.
Фото з сайту bbc.com.

Не дають спокою «лаври» Януковича й Табачника

Ухвалений Верховною Радою України 28 листопада 2006 р. Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» (Закон) чітко та однозначно визначив вчинене комуністичним тоталітарним режимом у 1932—1933 рр. масове винищення українців геноцидом українського народу. 

Всупереч закону, в квітні 2010 р. на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи президент України В. Янукович висловився проти визнання Голодомору актом геноциду. Міністр освіти України Д. Табачник, на порушення закону, намагався «вичистити зі шкільних підручників «брєдні про Голодомор». Здавалося б, що із втечею В. Януковича та інших провідників російського історичного наративу з України повинні були припинитися й суперечки про геноцид. Однак цього не сталося.

Серед сучасних українських науковців головним промоутером ідеї про те, що Голодомор не був геноцидом, є історик Георгій Касьянов. Уже тривалий час він не втомлюється повторювати, що дослідженню Голодомору заважає політика.

Заяви такого штибу викликають здивування, бо вивчення жодного з геноцидів світу не відбулося у вакуумі. Історик Г. Касьянов не приховує, що йому не подобається визнання Голодомору геноцидом українців, за його словами, «така інтерпретація в її етноцентричному варіанті провокує ксенофобію та нездорові пристрасті в публічному просторі, припускає цинічне маніпулювання пам’яттю жертв, сприяє поширенню і зміцненню комплексу жертви та комплексу меншовартості» (Касьянов Г. «Розрита могила: Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті — 2000-ні роки)». Харків, 2020. С. 5).

Оцінка Г. Касьянова щодо Голодомору-геноциду українців, звісно ж, не є типовою для української історіографії. Водночас на неї часто звертають увагу за кордоном. До прикладу, єдиним учасником з українського боку запланованого німецько-українською комісією істориків на 24 вересня 2020 р. вебінару «Чи був Голодомор геноцидом?» мав стати саме історик Г. Касьянов. До складу комісії входили: Я. Грицак — голова, П. Барвінська, Г. Грінченко, В. Гриневич, О. Лисенко, Ю. Шаповал, І. Щупак.

Незважаючи на справедливе обурення, яке викликала в Україні виразно провокаційна назва заходу, організатори не стали її змінювати та запросили виступити від України ще Людмилу Гриневич. 24 вересня 2020 року МЗС України офіційно заявило про відкликання патронату над німецько-українською комісією істориків у зв’язку з тим, що «комісія остаточно втратила рештки довіри української сторони».

У своєму виступі на згаданому вебінарі Л. Гриневич сконцентрувалася не стільки на оцінках Голодомору, як на можливостях вписати його у світовий контекст. Українська «дослідниця» запропонувала розглядати Голодомор 1932—1933 рр. як прояв імперської політики, нарівні з голодом у Бенгалії часів британського панування у Індії: «на моє переконання, — заявила Л. Гриневич, — Голодомор слід визначати не лише як комуністичний, але також і як імперський геноцид. І тут ми можемо побачити багато аналогій у механізмах настання голоду в Бенгалії часів панування Британської імперії та ін. ... Мої дослідження доводять придатність теоретичних моделей залежності і імперіалізму для аналізу особливостей динаміки й наслідків політики колективізації сільського господарства та голоду у національних регіонах, зокрема в радянській Україні. Цілком очевидно, що спільний для усіх регіонів СРСР тиск як наслідок проведення «комуністичного експерименту», на залежних територіях (Казахстан, Україна та ін.) питання, була Україна колонією чи залежною територією, залишається дискусійним, особисто я наразі означаю її залежною територією) не тільки доповнювався і посилювався, але в деяких ключових моментах визначався такою системою залежності на вертикалі «центр — периферія», яку неможливо зрозуміти, залишаючи поза увагою імперський дискурс».

 Таке плутане пояснення Л. Гриневич, яка намагається стати «знавцем» Голодомору в сучасній Україні, викликає подив. Справа полягає у тому, що голод 1943 р. у Бенгалії, від якого померли, за різними оцінками, від 2,1 до 3 млн індійців, ніхто, включно з самими бенгальцями, не пропонує називати геноцидом. Історики давно дійшли згоди, що імперіалізм мав на меті економічну експлуатацію, а не фізичне винищення залежних народів. Складається враження, що запропоноване Л. Гриневич вписування Голодомору-геноциду українців в «імперський дискурс» — це спроба протягнути задніми дверима відому радянську тезу про «голод — спільний для всіх народів СРСР». Цікаво, а про який голод йдеться та про яку владу в її дослідженні «Голод 1928—1929 рр.: влада і українське суспільство» (2014 р.)?

Проведений авторами статті історико-правовий аналіз показав, що така наукова діяльність вищевказаних істориків та демографів — це пряме порушення Закону України «Про Голодомор-геноцид українського народу». Служба безпеки України, відповідно до своїх повноважень, повинна реагувати на таку «наукову» діяльність, яка підриває основи державності.

Вивчення методів та форм заперечення геноцидів заклали британський соціолог Стенлі Коен та американо-ізраїльський дослідник геноцидного насилля Ізраель Чарні. С. Коен вирізняв три форми заперечення: буквальне, інтерпретаційне та імплікативне. При буквальному запереченні певні факти не визнаються взагалі, так, начебто їх ніколи не існувало. Інтерпретаційна форма заперечення полягає у тому, що факти можуть бути визнані, але їм надається інше пояснення, завдяки чому нібито змінюється їхній зміст. Імплікативне заперечення ґрунтується на непрямому спростуванні фактів шляхом встановлення логічного зв’язку між різними подіями, котрі оголошуються тісно взаємопов’язаними. 

На думку канадської дослідниці Женев’є Парен, найбільш небезпечним методом заперечення геноциду є інтерпретаційне заперечення. Найчастіше воно полягає у тому, щоб, змішуючи факти та вигадки, поставити під сумнів мотив геноциду, а подекуди й фактичну сторону подій. Цей спосіб заперечення небезпечний насамперед тим, що він поширює дво­значність та невизначеність. Інтерпретаційне заперечення геноциду легко маскується під плюралістичну різноманітність думок, що й використовують вищезгадані історики та демографи.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що геноцид української нації 1932—1933 рр. — не тема для дискусій, а встановлений юридичний факт, тобто особливо тяжкий злочин комуністичного тоталітарного режиму, який знищив 10—12 млн українців.

Світова практика встановлення чисельності жертв геноцидів

За результатами проведених досліджень авторами проаналізовано світову практику встановлення чисельності жертв геноцидів вірмен, євреїв, казахів, ромів. Так, під час вчинення злочину геноциду вірмен у 1915—1916 рр. на території Османської імперії, за різними джерелами, знищено від 300 тис. до 1 млн 200 тис. вірмен із 1 млн 500 тис., що проживали в ній.

Турецька влада визнала, що в 1915—1916 рр. загинуло 300 тис. вірмен (вбиті, загинули від голоду і хвороб). Згідно з даними Міжнародної асоціації дослідників геноциду (IAGS), загиблих було понад 1 млн. Вірменія заявила, що загинуло 1 млн 500 тис. осіб. Світова спільнота визнала масові знищення вірмен геноцидом та верхню межу жертв — 1млн 500 тис. осіб.

У часи Другої світової війни (1939—1945 рр.), за різними джерелами, було знищено, зникли безвісти та зазнали переслідувань до 6 млн євреїв, з них — 1 млн 500 тис. дітей та 1 млн 500 тис. євреїв, котрі були виселені у 1941—1945 рр. углиб території СРСР. У даному випадку за основу також взята верхня межа, яка становить 6 млн осіб.

За різними дослідженнями у 1939—1945 рр., нацистами було знищено від 200 до 500 тис. ромів. Під час визначення остаточної чисельності жертв геноциду ромів узята верхня межа — 500 тис. осіб. Постановою Верховної Ради України «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів» від 8.10.2004 р. №2085-IV жертвами геноциду визнано 500 тис. ромів.

Комуністичний тоталітарний режим у 1932—1933 роках вчинив злочин геноцид проти казахів. Офіційна комісія парламенту Казахстану в грудні 1992 року зробила висновок про те, що від колективізації та голоду загинуло 2 млн 200 тис. казахів. Казахи продовжують розсекречувати архіви, проводять історико-правові дослідження та здійснюють пошук свідків і документів iз метою встановлення  історичної правди. Сучасні дослідження свідчать, що під час геноциду Казахстан втратив понад 4 млн казахів.

Висновок: під час проведення історико-правових досліджень та судових експертиз з метою встановлення чисельності жертв геноциду українців 1932—1933 рр. потрібно брати (враховувати) верхню межу жертв. Це світова практика. Крім того, слід зазначити, що жодна з країн світу до цього часу не змогла встановити індивідуально кожну жертву злочину геноциду, незважаючи на скрупульозні дослідження та кримінальні розслідування.

Також звертаємося до істориків, правників, демографів та дослідників: настав час припинити використання радянської термінології та штампів, якими комуністичний тоталітарний режим таврував українців, а також розпочати створювати українську історичну школу, захищаючи національні інтереси українського народу та Української держави.

Далі буде...

Микола ГЕРАСИМЕНКО,
заслужений юрист України 
Віктор СКАВРОНІК,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України