Не вмієш пить, не «мучай» горло: чому варто відвідати музей «пива & sамогону»

Майже три роки тому в селі Абазівка Полтавського району відчинив двері приватний етномузей «пива & sамогону», що одразу ж став туристичною цікавинкою.

Ініціатива його створення належить підприємцю, власнику броварень Василю Кожану.

Об’їздивши багато країн і скрізь цікавлячись традиціями пиво- та самогоноваріння, пан Василь неодмінно привозив звідусіль старовинні речі, так чи інакше пов’язані з цими ремеслами.

Його підлеглі запевняють: Василя Юхимовича за кордоном цікавлять не дорогі курорти, а «блошині ринки», де можна відкопати справжні раритети.

А деякі з рідкісних речей знаходили його самі — знаючи про пристрасть чоловіка до колекціонування, йому телефонували й пропонували їх.

— Оскільки займаюся пивоварінням, спочатку збирав тематичні раритетні речі, аби виставити в інтер’єрах кафе й у такий спосіб здивувати клієнтів, — пояснює Василь Кожан. — А коли таких речей назбиралося дуже багато, сама собою виникла думка про музей.

Перед революцією в Полтавській губернії працювали понад 20 приватних броварень та винокурень

Якщо існують намолені місця, то місце, де розташоване нове приміщення етномузею, його менеджер Олена Мазурок називає «напитим».

Усі знають про диканські броварні Кочубеїв, і майже ніхто не знає про гуральню Абази. Річ у тому, що на території нинішньої Абазівки в 1840-х роках заможний поміщик молдовського походження Михайло Абаза побудував великий маєток (де мав кріпацький театр, оркестр з італійськими музиками, картинну галерею), до того ж створив потужне виробництво: цегельню, вовнообробну фабрику, а також винокурню — й відкрив дві корчми. Його син Олександр Абаза з 1872-го по 1888 рік був незмінним міським головою Полтави.

На жаль, від володіння Абазів нічого не лишилося. В етномузеї представлена лише замовлена у Франції черепиця із садиби Михайла Абази, яку принесли місцеві жителі. А ще — цеглина, виготовлена в його цегельні.

— На оцьому місці, де зараз стоїть музей, був постоялий двір, де зупинявся Тарас Шевченко. 1845 року він гостював у маєтку Михайла Абази й пізніше описав це в російськомовній повісті «Близнюки», — «просвітлює» нас Василь Кожан.

— А от історію пиво- й самогоноваріння ми мали відтворити вже хоча б тому, що на Полтавщині, куди свого часу входила й частина Сумщини, ці ремесла були дуже розвиненими. Перед революцією в Полтавській губернії працювали понад 20 приватних броварень та винокурень. Мушу сказати без зайвої скромності: в цьому музеї зібрана унікальна колекція. Як ви вже знаєте, я часто подорожую світом і подібної ніде не зустрічав.

Утім якщо говорити про географію експонатів, то вона не обмежується Полтавщиною й навіть Україною. Розпочинаємо нашу екскурсію із зали, присвяченої пивоварінню.

Тут тобі й жорна, і справжні козацькі мідні чани (на клеймі одного з них зазначено: 1800 рік), і дореволюційні дубові діжки для пива з різних регіонів нашої країни та закордону, і апарати для його розливу, які свого часу використовували в корчмі. Експонатів стільки, що очі розбігаються.

— От бачите, на одній із діжок для пива зображена знаменита гексаграма, яку прийнято вважати зіркою Давида, — звертає нашу увагу на один із них засновник музею. — Проте спочатку цей символ не мав стосунку до юдаїзму, а поміж іншого був емблемою пивоварів.

Унікальними є й пляшки для пива з відомої Кочубеївської броварні (завод «Диканька» примудрявся поставляти свою продукцію навіть за кордон, зокрема у Фінляндію, Королівство Польське, Середню Азію). Свого часу до створення пляшок залучали художників, тож не дивно, що тепер вони стали об’єктом полювання колекціонерів.

У музеї пишаються й рідкісною книгою «Пивоваріння, квасоваріння й медоваріння» видання 1868 року, яку під час його відкриття презентував ексдиректор Полтавського пивзаводу Микола Суткович, котрому нібито подарував її німецький пивовар. За словами Василя Кожана, рецептуру з цього видання й нині запозичують у пиво- та квасоварінні.

Зовсім кумедна річ — самогонний апарат у валізі.    
Фото Ганни ЯРОШЕНКО.

Із колекцією самогонних апаратів хочуть потрапити до Книги рекордів України

Є в музеї і пристосування для автоматичного розливу пива на виробництві радянських часів. А на полицях примостилися келихи для пива з різних куточків світу.

Серед них одразу впадають в око німецькі: на одному з них — портрет Адольфа Гітлера, а на іншому — навіть свастика (тисячолітній символ, який вкрав у людства фашистський лідер).

— Звичайно, ці келихи викликають у відвідувачів нашого музею різні емоції, — констатує Олена Мазурок. — Та ми в жодному разі не пропагуємо ні алкоголізм, ні фашизм. Упаси Боже. Але ж погляньте, на цьому келихові значиться: 1941 рік. Це ж історія.

Пані Олена вказує на ще один подарунок із Німеччини — 34-градусне пиво в невеликій пляшці. До речі, київські пивовари не надто відстають від німців — уже теж зварили пиво такої міцності. Хоча й це не межа, бо, за словами Олени Мазурок, існує й 56-градусне пиво.

Поки переходимо до другої зали, присвяченої самогоноварінню, пан Василь зазначає: ми звикли до того, що самогон — це щось негативне, але ж деінде у світі алкогольні напої, отримані внаслідок перегонки збродженого зернового сусла, яблучного чи виноградного соку (наприклад, віскі в Шотландії та Ірландії, шнапс у Німеччині, кальвадос у Франції, чача у Грузії тощо), вважаються національними.

— Якщо ви пам’ятаєте, самогон свого часу був найстабільнішою валютою, — нагадує власник музею. — Коли, скажімо, треба було скосити траву, привезти сіно чи порубати дрова, розраховувалися пляшкою саморобної оковитої. Тож нині порушуємо питання про те, щоб і в Україні узаконити виробництво цього національного продукту. Безперечно, він має бути стовідсотково якісним.

В етномузеї представлена найбільша в нашій країні колекція самогонних апаратів, у яких «народні умільці» задіяли виварки, бідони, ночви, тазики, чавуни тощо. Її планують зареєструвати у Книзі рекордів України, бо поки що в нас немає подібних рекордів.

— Господар, який раніше не володів ось таким апаратом, вважався бідним. Кожен із цих саморобних пристроїв має свою історію, — розповідає Василь Юхимович. — Скажімо, оцей, у якому використані два чавунні горщики й акумуляторна батарея, привезений з Опішні, — на ньому робили сливовицю зі славнозвісних місцевих слив. А це унікальний старовинний керамічний самогонний апарат — копію його виготовив опішнянський майстер.

Також є саморобний пристрій, який використовували під час війни, — зроблений з гільзи від снаряду, і навіть мініапарат, яким послуговувалися в місцях позбавлення волі. Один із саморобних апаратів котрийсь із «кулібіних» примудрився зробити з пральної машини.

І зовсім кумедна річ — самогонний апарат у валізі. Як відомо, за радянських часів за виготовлення самогону переслідували, тож люди вдавалися до різних хитрощів: коли на горизонті з’являвся дільничний інспектор, «чемодан» із вмістом закривали і ставили на антресолі.

До речі, всі антиалкогольні кампанії, зокрема й «сухий закон» Михайла Горбачова, не лише стали руйнівними для економіки, а й сприяли сплеску самогоноваріння.

Експонатам тісно у двох кімнатах музею

— Свого часу Полтавський завод медичного скла виготовляв ось такі побутові дистилятори, — продовжує знайомити нас зі своєю багатою колекцією Василь Кожан. — Але всі знають, що то були своєрідні самогонні апарати, причому вони користувалися великим попитом.

Раніше були й ось такі аламбіки, призначені для дистиляції спирту, що використовувався в медичних цілях. А це сучасний мідний мініаламбік, привезений із Бельгії. Він належав знайомому з Рівного, який цього року, на жаль, помер через ускладнення, викликані коронавірусною інфекцією, а його дружина передала нам цю недешеву річ за певну винагороду.

Представлені в музеї й сучасні самогонні апарати з нержавіючої сталі промислового виробництва — як виявилося, такі можна без проблем купити в інтернеті. Дуже рідкісний експонат — один з перших англійських мідних спиртометрів, яких і в Західній Європі вже навряд чи знайдеш. А з Криму привезені пляшки часів російсько-турецької війни 1768—1774 років.

Поміж зразків алкоголю — як найдешевша горілка радянських часів (коштувала всього кілька карбованців), так і привезена з Китаю горілка «Маотай», що належить до найдорожчих напоїв світу (її ціна сягає 1,5 тисячі доларів).

Як відомо, найважчою нагородою в історії була чавунна медаль «За п’янство», запроваджена російським царем Петром І 1714 року. Серед експонатів етномузею є її копія — важить вона 6,8 кілограма. Її кріпили на шию тим, хто зловживав алкоголем, так, щоб не можна було зняти. За деякими відомостями, таку нагороду ті мали носити тиждень — і їли з нею, і спали. До слова, сам цар до випивки був мастак.

А ще в експозиції музею можна побачити оригінали дуже цікавих документів, яких, як стверджує Василь Юхимович, лишилося дуже мало у світі. Це один із перших патентів (1873 року) на виготовлення дистиляту, а також один з перших сертифікатів (1874 року) на роздрібний продаж алкоголю.

Вони привезені з Америки, а надруковані, до речі, на тому ж папері, що й перші долари.

Не дивно, що єдиний в Україні етномузей «пива & sамогону» викликає неабияку цікавість у людей, котрі полюбляють подорожувати й відкривати для себе щось нове. За майже три роки його відвідали понад 30 тисяч туристів.

Щоправда, частіше, стверджують в етномузеї, сюди навідуються з інших регіонів України, а також з-за кордону. Натомість полтавці лише починають відкривати для себе цю туристичну принаду.

— Повірте, вивчати історію пиво- та самогоноваріння надзвичайно цікаво. Кожен з нас ставиться до цих ремесел як до частинки культури, історії й побуту не лише нашого народу, а й інших народів світу. І ми є своєрідними першопрохідцями, адже намагаємося привернути увагу до тієї сторінки нашої минувшини, якою в Україні, на жаль, ніхто не займається, — висловлює свою думку ще один менеджер музею Ірина Верига.

Оскільки всі експонати вже не поміщаються у двох кімнатах музею, його власник мріє про розширення. І не зупиняється в пошуку — на виручені від екскурсій кошти купує нові раритетні речі.