У Кобеляках упродовж років знищується єврейське кладовище: на звільненому місці вже почали садити картоплю

Гірко і соромно навіть згадувати: я проходив повз це місце, не зупиняючись.

Так само проходили й проїжджали повз інші.

А треба було б зупинитись і хоч раз поцікавитись, що там діється. Адже це наше місто, наша історія. А кладовище — й поготів святиня.

...У Кобеляках ніхто точно не знав ні її справжнього імені, ні прізвища. Ні якого вона віку, ні звідки родом. Всі, ніби змовившись, звали її просто Химкою або бабою Химкою.

Вона жила поблизу лісу в хатині, схожій, швидше, на хлів, — із вибитими віконцями і зв’язаними мотузкою дощаними дверима. Жила одна, тримала кіз. Їла і спала з козами. І навіть, кажуть, розмовляла з ними.

Завжди була одягнена в одну й ту саму саму одіж — сіру, чи то на колір, чи то від бруду, куфайчину та кирзові чоботи. І взимку так, і влітку.

Багато хто з тамтешніх хлопців постійно з неї підсміювався, перекривляли і навіть намагалися зробити щось зле — то дверцята підіпруть палицею, щоб не можна було їх відчинити зсередини, то козу заманять до лісу і нагодують лободою або просто прив’яжуть до дерева. Баба Химка ніколи за це ні на кого не кричала, а лише плакала.

Так тривало до тих пір, поки хтось зі старших не розказав про Химчине горе, про те, як під час війни в неї на очах розстріляли її чотирьох малолітніх дітей. Розстріляли лише за те, що їхнiй батько, а її чоловік, був єврейської національності.

Тоді вона й збожеволіла. Стала мов потороча. Перестала говорити, почала обходити (дехто казав — боятися) людей. Кози їй замінили все — і сім’ю, і дітей, і увесь світ.

Правда, так тривало недовго. Химка померла так само тихо, як і жила. Знайшли її мертвою майже через мі­сяць. Сяк-так поховали і... забули.

Ось із такого невеселого спомину дитинства розпочалася моя робота над збиранням матеріалів про тих, хто похований на кобеляцькому єврейському кладовищі.

Понад шістдесят календарних днів я йшов опаленими кілометрами чужого болю і пам’яті: записував розповіді очевидців, розшукував документи.

Зізнаюся, не раз і не два мені хотілося все це кинути, забути чуте й бачене, але зробити це не дозволила совість. Я знову й знову йшов до людей, до тих очевидців, які знали всю правду далекого сорок першого.

— Страшно таке казати, але я рада, що хоч зараз можу кому-небудь розповісти про пережите, — сказала при зустрічі Таїса Лаврентіївна Тимофеєва. — Жила я з цим більше сімдесяти літ. Прокинуся, було, вночі й лежу, вдивляюся в темряву. Іноді аж страх бере, коли подумаю, що піде все це зі мною в могилу, й ніхто з молодих так і не знатиме правди.

Із моїм чоловіком розстріляли взимку сорок першого ще п’ятьох рідних. Усі вони були єврейської національності. Уберігся лише п’ятилітній синок. Переховували ми його в сім’ї брата Василя. Потім Василь на фронті загинув.

Мотрона Іллінічна Каплата.

Володимир Миколайович Рябошапка.

Таїсія Лаврентіївна Тимофєєва.

Перед очима той розстріл і зараз стоїть. Забути вже, мабуть, до смерті не зможу. Серед ночі прийшли за моїм Іллюшею. У чому був, у тім і потягли. Я кричу поліцаєві, щоб хоч одежу дав надіти, а він — прикладом у спину. Ірод отакий. Зараз як стріну його де на вулиці — тіло ось такими сиротами береться. Як же так: поліцаєм був, людей на розстріл ганяв — i хоч би що?

— Він же 12 років за це відсидів...

— Ну й що з того, що відсидів? Людська пам’ять такого не прощає. У Будинку культури ще до недавнього часу на трубі грав. Це ж богохульство, що в день пам’яті загиблих — грав той, хто їх розстрілював. Ну скажіть, як можна таке терпіти? Хіба не можна було б такого падлюку кудись вислати з Кобеляк, щоб хоч перед смертю душі скривджених заспокоїтися могли?...

Цю розповідь я записав більше десяти років тому з вуст 80-рiчної жінки. Наступну — від її ровесниці Єлизавети Юхимівни Сагальчик.

— Чотирьох людей розстріляли з моєї сім’ї. Двох сестер, бабусю і племінника. Маленького хлопчика — й того не пощадили, звірі прокляті. На вулиці мороз під тридцять, а їх загнали в нетоплену хатину, що біля лісу стояла, й наказали роздягтися. Хай уже дорослим, а то й дітям. Вони плачуть, бідненькі, не розуміють, не можуть зрозуміти, що їх убивати вестимуть.

Коли яму закидали землею, половина розстріляних були ще живі. Поліцаї це бачили й усе ж продовжували закидати могилу. Вона потім ще не одну годину колихалася. А ті гади весь той час пиячили й пісні горлопанили. Не приведи Господи комусь таке пережити.

Уночі ми з сусідкою Шурою пробралися до могили й почали її розривати, думали, що хоч хтось живий лишився. Але запізнилися. Мороз усіх доконав. Аби не Шура, я б теж у тій могилі й залишилась. Силоміць вона витягла мене й на собі притягла додому.

Єлизавета Юхимівна Сагальчик.

Іван Герасимович Червоний.

Нонна Володимирівна Наріжна.

Після розмови з Єлизаветою Сагальчик я зустрівся з 93-літнім ветераном війни Іллею Мусійовичем Блощинським.

— На війні я добряче нанюхався пороху, тричі стікав кров’ю від ран. На фронті страшно було. Але тут, я думаю, було ще страшніше. Мені сусіди розказали, як тягли мого батька на розстріл.

Він після маминої смерті майже рік не піднімався з ліжка — був паралізований. Так його поліцаї витягли на вулицю, ми тоді на Кременчуцькій жили, зараз її перейменували в Шевченківську, й почали бити прикладами, думали, що придурюється хворим. А коли побачили, що він справді не може стояти на ногах, відтягли до отого он сараю і застрелили. І це на очах у мого меншого брата. Йому не було тоді й тринадцяти літ. Худий такий, низенького зросту, він здавався взагалі дитиною.

На розі Кременчуцької і Стародніпропетровської в той час стояло кілька магазинів. Одне довге приміщення, а кілька дверей — через них можна було вийти на заднє дворище з різними сарайчиками, складами, підвалами. Трішки нижче двору був садок.

Я зараз не пам’ятаю, хто був його господарем, але за ним ніхто ніколи не доглядав. Тому він постійно був зарослий кущами та бур’яном. Хлопчаки там до війни в жмурки грали.

То, можна сказати, було їхнє царство. Так ось, коли поліцаї гнали людей на розстріл, Женя, очевидно, згадав про цей садок, бо коли колона порівнялася з магазинами, він кинувся в розкриті двері.

Пробіг через магазин — і вискочив у двір, потім у садок. Поліцаї за ним — зчинився такий крик, стрілянина. Женя б утік, це точно, але йому не пощастило. Він зачепився за якусь гіллячину, впав і вивихнув ногу. Поліцаї там його і пристрелили. Перед цим, кажуть, так побили прикладами, що на ньому не було живого місця — одне криваве місиво.

Ось такі страшні спогади очевидців розстрілу кобелячан узимку 1941 року (розстріли тривали протягом усього часу німецької окупації) я почув у перший же день роботи над цим матеріалом.

Тоді й гадки не мав, що подібних записів зроблю понад п’ятдесят, що, трансформувавшись у єдиний монолог болю і відчаю, вони ятритимуть серце і розум.

Бо, чесно кажучи, і сам не міг зрозуміти: як могло трапитись, що, говорячи про вічну пам’ять полеглих у роки війни, ми, по суті, забули про тих, хто поліг від першого її подиху? Почали знищувати їхні могили.

Іван Антонович Пилипенко (праворуч).

Через мої руки пройшли десятки й десятки найрізноманітніших документів, і серед них оці:

Об’ява

коменданта м. Кобеляки про розстріл за саботаж проти німців
(15 жовтня 1941 року)

Єврей Меюс із села Сухої Маячки мимо наказу не повернув пограблених речей. Він також підбурював населення. Щоб не працювало, і, крім цього, переховував зброю.

Сьогодні його розстріляно як грабіжника і саботажника. Хто в майбутньому буде саботувати працю або не поверне награбованих речей, навіть найдрібніших, також буде розстріляний.

Капітан і комендант міста Ріхтер.

* * *

Наказ

по Кишеньківській поліції про розстріл за переховування партизан.

1. Частина населення до цього часу не зрозуміла всієї важливості знищення бандитів та євреїв, приховує їх у себе.

2. У кожному випадку селяни мусять самі активно відбивати партизанські напади та удари всіма, що є у них засобами. Негайно повідомляти найближчим німецьким збройним силам. Голова міста мусить знати, де вони знаходяться.

3. Якщо помічені на вулицях та шляхах партизани, яких каральні загони не знищили, то голова міста повинен поставити на небезпечних вулицях попереджуючі пости, які будуть вказувати наявність партизан німецьким збройним силам.

4. Мешканці, які мають відомості про наявність євреїв та партизан або захованої зброї, мусять негайно докласти голові міста. Голова міста мусить передати це повідомлення найближчим частинам збройних сил та Польовій комендатурі. Неповідомлення буде каратись смертю.

Капітан Ріхтер

* * *

Наказ

Мешканець села Сокілки п/б Кундійова Олена довгий час переховувала в себе єврея Шкребу Оксентія Федоровича, який був виявлений Сокольською поліцією, розстріляна 31 жовтня 1941 року як така, що сприяла бандитам.

Капітан і комендант Кобеляк Ріхтер.

* * *

Оголошення

військово-польового коменданта м. Кобеляки про привласнення майна радянських установ (11 грудня 1941 року).

Різні російські знаряддя, зброя, сировина, а також залишені речі складів, квартир утікачів — все це є власність німецької армії. Хто ці вимоги не виконає, буде після 12 грудня вважатися бандитом і розстрілюватися.

Капітан і комендант Кобеляк Ріхтер.

* * *

Останнє оголошення видалося мені спочатку малозначимим. Але варто було його показати Таїсі Лаврентіївні, як вона заридала:

— В останню мить, коли забирали Іллюшу, я кинула йому кожушок. У ньому його й потягли з двору. Усю дорогу, аж до лісу, я бігла назирці за колоною, аж поки не почула стрілянину. Не помітила, коли і як додому добралася. У чому була, у тому й упала на порозі.

Потім цілий тиждень пролежала із запаленням легенів. А коли стала одужувати, вирішила сходити на базар, щоб купити хоч щось поїсти. І що ж ви думаєте — назустріч іде міський поліцай у чоловікових кожушкові та шапці. У тій самій одежі, в якій гнали його на розстріл.

У мене ноги так і підкосилися. Та це ж, кажу, мого Іллюші кожушок. «Був Іллюші, — відказує, — а тепер німецької армії. Оголошення читати треба...» — і тикає мені в очі отакий, як оце, папірець. А через день заявився в хату й забрав трубу. На шафі вона лежала. Чоловік любителем духової музики був. Її ще в Дніпродзержинську купив.

На закінчення цієї розповіді хочу звернутися до керівників районної дер­жавної адміністрації, міської ради, депутатів усіх рівнів: чи знають вони, що таке ставлення до пам’яті загиблих є нічим іншим, як...

Говорить ветеран Другої світової війни Іван Сидорович Яценко:

— Коли мене поранили в 41-му році, я не плакав від болю. Не плакав і тоді, коли лишився без ноги. А ось коли побував на єврейському кладовищі — заплакав. Заплакала і моя дружина — санінструктор Другого Степового фронту.

Ветеран війни і праці Володимир Миколайович Рябошапка:

— Мій батько загинув під час форсування Дніпра. А його брата Георгія розстріляли в 41-му. Йому було тільки п’ятнадцять років.

Сусіди поховали його на єврейському кладовищі в загальній могилі. Зараз її розрили. Від однієї думки, що хтось міг так поглумитися над святими могилами, в мене тремтять руки.

Ветеран праці Нонна Володимирівна Наріжна:

— Я думаю, що ми всі винні в тому, що трапилось. Промовчали один раз, потім другий, третій. Не захотіли зв’язуватись із тими, хто чинив злочин.
Ветеран Другої світової війни Іван Антонович Миронов:

— Мені довелося воювати на всіх фронтах. Я бачив сотні смертей. Сам був двічі поранений. І сьогодні в моїх грудях кровоточать осколки. Буває, що вночі вони не дають спати. Ріжуть тіло і душу. Незважаючи на це, я ніколи не плакав. Перший раз на моїх очах з’явилися сльо­зи тоді, коли я побував на єврейському кладовищі. Там якісь молодики садили на місці колишніх могил... картоплю.

...Час збирати каміння і час його розкидати. Наш час — якщо говорити про пам’ять тих нещасних, яких по-звірячому замордували — цей час (сто разів втрачений!) збирати. Збирати краплинки (скільки їх лишилося тих, хто бачив усю правду війни!?) народної пам’яті, аби потім через неї заглянути в самих себе й дізнатися, хто ми є.

Так, майбутнє іноді кидає каміння в минуле. До цього завжди потрібно бути готовим. Готовим до того, що, збираючи каміння правди про себе і про свій час, готуєш їх і для себе.

Костянтин БОБРИЩЕВ
Полтавська область