У травні пішли з життя кращі сини України XX століття: Микола Міхновський, Симон Петлюра, Євген Коновалець

День Героїв на честь українських вояків-борців за волю України відзначають у травні. Коли виникла ця традиція і як вона іде до загалу українців?

Біля могил запалювали смолоскипи

Ідея свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів — необхідно було відродити серед українців героїчний дух минулих поколінь: лицарів Київської Русі, козаків, Січових стрільців, вояків армії УНР, УПА і діячів ОУН.

У 1941 році Другий великий збір Організації українських націоналістів постановив щороку, 23 травня, святкувати День Героїв. Героїчне і трагічне — таким є цей день, адже саме 23 травня 1938 року в Роттердамі було вбито провідника ОУН Євгена Коновальця.

Під час зборів наголошувалося, що «саме у травні пішли з життя кращі сини України XX століття: Микола Міхновський, Симон Петлюра, Євген Коновалець».

Цього дня члени та юнацтво ОУН організовували так звані сходи — святкові зібрання. Кімнату, в якій відбувалися ці заходи, прикрашали прапорами та портретами Миколи Міхновського, Євгена Коновальця, Симона Петлюри (вбито у Парижі 25 травня 1926 р.). Членство юнацтва ОУН вшановувало пам’ять героїв хвилиною мовчання, виголошували промови та складали присягу нові члени організації. Такі сходини тривали до півгодини. Обов’язково збиралися біля могил місцевих героїв, співали Гімн України, марш «Зродились ми великої години».

В «Інструкції ОУН у справі святкування 23 травня» йшлося про організаційні моменти святкування Дня Героїв. У всіх церквах мали дзвонити дзвони, біля могил запалювали смолоскипи, «які мали горіти всю ніч».

Цей день був особливим у середовищі української діаспори, яка вшановувала тяглість української військової традиції та героїзм воїнів, починаючи від часів Давньої Русі, козаччини й аж до двадцятого століття.

Пам’ять про полеглих героїв УНР, ОУН та УПА зберігалася українцями, які волею долі опинилися за межами рідної землі. «Без минулого немає майбутнього», — ця теза була провідною, коли йшлося про вшанування пам’яті полеглих героїв.

«Тільки Українська Самостійна Соборна Держава, яку можемо здобути революційною боротьбою українського народу, поруч революційної боротьби всіх поневолених Москвою народів, буде запорукою кращого майбутнього», — йшлося у газеті «Зов Крови» за травень 1947 року, яку видавав Крайовий провід ОУН.

«Убив ворог наших вождів, але вбив тільки тіло, бо дух їх живе з нами. З тої крові зродилися нові лави Героїв, які завзято мстять за минуле і борються за краще майбутнє», — повідомлялося у часописі «Пробоєм» за травень 1948 року.

Відзначення Дня Героїв його ініціатори вбачали і в освіті, яка мала стати засобом до «перевиховання цілого українського народу в дусі власних традицій української історії». Особливо чітко наголошувалося на боротьбі за власний інформаційний простір — «усунення чужих розкладових впливів». Як бачимо, ця теза лишається актуальною в наш час.

«Щоб нація могла жити...»

У тексті промови до Дня Героїв, написаному 1942 року, наголошувалося: «Боротьба за українську державність не припинялася. 1920 рік цей, що в ньому героїчний змаг українських армій знайшов свій трагічний фінал, був роком народження нової армії, що під назвою Української Військової Організації взяла на себе велике і відповідальне завдання: здійснити заповіт тих, кому вояцька смерть не дозволила закінчити їх великого діла... Багатьох їх сьогодні між нами немає. Не стало... й коменданта-вождя. Впав у дні 23 травня 1938 року, розшарпаний ворожою бомбою в далекому голландському Роттердамі. І якраз роковини його смерті стали для нас тим днем, що в ньому вшановуємо пам’ять усіх Героїв Української Народної Революції... Щоб нація могла жити, мусять найкращі її сини помирати».

Ім’я Миколи Міхновського посідає гідне місце серед тих, кого вшановуємо цього урочистого дня. Народився Микола Міхновський 31 березня 1873 року на Полтавщині у родині священника. Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира, Микола Міхновський увійшов до таємної політичної організації «Братство тарасівців». «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави», — так окреслив «Кредо...» Микола Міхновський. Усе свідоме життя він пов’язав із революційною боротьбою. Для новоствореної Революційної української партії (РУП) написав програму «Самостійна Україна».

«Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації! — йшлося у програмі, яка вийшла брошурою 1900 року у Львові. — Навпаки логіці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».

Микола Міхновський одним із перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил.

На початку Української революції 1917—1921 років Міхновський заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Після встановлення більшовицької влади Микола Міхновський деякий час жив на Кубані, до Києва повернувся у 1924 році; його одразу заарештували органи ГПУ.

Психологічний стан Міхновського на той момент був важким, він відчував, що фатальний кінець не за горами.

«Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки обивателі-малороси, скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії», — так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета.

«Ніж вони мене, краще я сам себе», — йшлося у передсмертній записці.

«Маємо бути творцями історії...»

«Справа здобуття української держави — це справа цілої нації української, а не якогось класу чи партії», — ці слова належать голові Українського генерального військового комітету, голові Директорії УНР та головному отаману Військ і Флоту УНР Симону Петлюрі.

Він народився 22 травня 1879 року в Полтаві, присвятивши своє життя боротьбі за самостійну Україну.

Після революції, на еміграції, очолив Державний центр УНР в екзилі; протидіє більшовикам на міжнародній арені, намагається зберегти українські державні установи та військо; прагне об’єднати українську еміграцію задля продовження боротьби та заручитися підтримкою західних урядів. 25 травня 1926 року був убитий радянським агентом у Парижі.

Золотими літерами в книгу буття вписано й ім’я Євгена Коновальця, який створив і очолив одну з боєздатних частин армії УНР — формацію Січових стрільців.

Саме Січові стрільці відіграли вирішальну роль і під час січневого більшовицького заколоту в Києві 1918 року, і під час антигетьманського виступу Директорії, і під час боїв 1919 року.
Євген Коновалець народився 14 червня 1890 року в Зашкові на Львівщині у вчительській родині.

Був серед найкращих учнів академічної гімназії у Львові. У 30 років очолив підпільну Українську військову організацію, яка продовжила боротьбу за Українську державу. УВО мобілізувала українські сили на еміграції, дала поштовх для пошуку нових шляхів утвердження української ідеї.

У 38 років його авторитет і організаторські здібності стали запорукою для створення Організації українських націоналістів, яка об’єднала галичан та наддніпрянців і стала найуспішнішою організацією, яка змінила хід історії.

Сам Євген Коновалець об’єднав кілька поколінь борців за незалежність України: тих, хто боровся в 1917—1921 роках, з тими, хто долучився до боротьби у 1940-х.

Євгена Коновальця вбито радянським агентом у нідерландському місті Роттердам 23 травня 1938 року.

У вирі боротьби

«Романтики й ідеалісти, а не люди з холодним розрахунком здійснюють революції, рятують народи і створюють нації», — пише упорядник видання «День Героїв» Володимир Половський. Пам’ятати про загиблих героїв, продовжити їхню справу закликав і Марко Боєслав (Михайло Дяченко) — член Української головної визвольної ради, крайовий провідник пропаганди ОУН, редактор підпільного журналу «Чорний ліс».

На початку 1945 року Марко Боєслав працював в обласному відділі пропаганди ОУН. Одночасно редагував підпільний часопис «Шлях Перемоги», що почав виходити 1 травня 1945 року.

Саме в цій газеті вперше з’явилися його вірші під псевдонімом Марко Боєслав, що уособлював героїчний тогочасний дух.

Під зоряним небом Чорного лісу поет писав вірші для підтримання бойового духу повстанців: «Не зломиш нас, жорстокий кате//У наступ, друзі! На пробій!». Незламна мужність і віра в перемогу звучить у марші «Чорного лісу»: «Ми смілі воїни, суворі//Нам батько-гнів, а мати — месть//Брати ми грому і просторів//Борці за волю, славу й честь».

Блискучий публіцист, Марко Боєслав став автором публікацій, які у тривожний час кликали до боротьби, підтримували бойовий дух побратимів.

«З гордим чолом у вир боротьби» — так називається одна з публікацій Марка Боєслава, що побачила світ у підпільному журналі «Чорний ліс».

Найбільше публіцисту болить те, що частина українців стала на шлях зради, не пішла революційним шляхом. «Українська молоде! Хай об’єднує тебе навіки братня любов і національна солідарність, — звучить полум’яне слово Марка Боєслава. — Ставай на шлях боротьби за волю, славу і честь України!»

«Сьогодні, в час найдикішого шалу та наступу ворога на все, що українське, треба нам скріпити свої моральні сили, треба дати відчути ворогові, що український народ не дасть зіпхнути себе до ролі раба. Де ж шукати нам цих моральних сил? Моральні сили та запал до боротьби знайдемо в любові й пошані до оцих могутніх свідків українського героїзму та боротьби. Шануючи могили борців, ми шануємо самих борців. Могили героїв — це святі символи безсмертності українського народу. Не може бути смерті нації там, де є могили борців», — ці слова з публікації «За культ героїв» Марка Боєслава не втратили актуальності в наш час.

Як потрібен нам сьогодні День Героїв, який перетворює народ на націю, гартує його дух... Визвольна боротьба продовжується й сьогодні, в час московсько-української війни. Тож шукаймо духовну міць в собі, бо лише волелюбна нація живе й перемагає.