Як скаже сама Людмила Таран, «із таким діагнозом не говорять про одужання, а — про вижИваність».
Але вона — живе, а не виживає, і це, зрештою, головне. «Такий діагноз» у нашій країні може означати багато чого, але перший здогад (який виявляється, зрештою, правильним) про те, що йдеться про рак.
Недарма Україна разом із серцево-судинними захворюваннями утримує пальму першості з онкології серед інших європейських країн.
Однак мова зараз не про вади вітчизняної медицини. Йдеться про конкретну людину, про письменницю, журналістку, літературознавицю.
Людину, котра перемогла рак у 67 років, без піару на хворобі та значних фінансових можливостей.
Хоча й не без допомоги близького кола, бо пенсію має таку, на яку й прожити тяжко, а не те, що дозволити собі «розкіш» хворіти. Занедужавши у 2017 році, чотири роки по тому ввійшла у стан ремісії — вживатимемо саме це слово, аби не зурочити.
Проходячи курси опромінення та хіміотерапії, відбувши дві складні операції, Людмила Таран у 2021-му видала дві книги малої прози.
Одну збірку оповідань — «Молодіста» — надрукувало чернівецьке видавництво «Букрек», а іншу — «Айвенко, або Чоловіки — це...» — «Видавництво Старого Лева».
Також ВСЛ двома роками раніше видало її «Яблуню» — діалоги про жіноче і не тільки відомих українських письменниць та їхніх мам. Про творчість на тлі «онко» Людмила Таран розповідає «Україні молодій».
«Стільки принижень, як за час хвороби, не мала протягом усього життя!»
— Пані Людмило, вам поставили страшний діагноз. Що було найскладнішим у прийнятті його? Можливо, відчуття жахливої несправедливості, яку десь нагорі скоїли щодо вас? Чи щось інше?
— Спершу — страшна розгубленість. Вважала в глибині душі: провидіння ніколи не допустить, щоб це сталося... До того ж я іпохондрична натура, маю багатющу чорну уяву — тільки негативні сценарії. Ступор. Але не плакала. Навіть поїхала у Львів на Форум видавців презентувати нову книжку. Знала настанову: не питай, за що це мені, запитуй — навіщо? Такого інтенсивного й болісного переживання сенсу життя не мала ніколи, хоча постійно рефлексувала.
—З чим стикається людина, яка дізнається, що в неї рак? Не в моральному, а в соціальному плані? Із повною байдужістю держави, непрофесійною медициною?
— Держава — це абстракція. А конкретні люди... Лікарі — різні, їх насправді дуже шкода: безконечний конвеєр онкохворих. У нас же багато в чому «спасєніє утопающіх — дєло рук саміх утопающіх». Нарахувала, як мінімум, три лікарські помилки в моєму лікуванні. Не раз доводилося самій обирати стратегію лікування — а я ж не онколог! І стільки принижень, як за час хвороби, не мала протягом усього життя!
— Усі вади американської медицини, які на власній шкiрі запізнав відомий історик Тімоті Снайдер, він ретельно задокументував і виклав у книзі «Наша недуга». Ви цього не робили, ваша сторінка у фейсбуці не містила жодних скарг — ані на долю, ані на людей, ані на Творця. Чому ви вирішили мовчати про свої випробовування?
— Розголошувати на цілий світ про свої переживання, та ще й безпосередньо, а не у художніх текстах, аж ніяк не хотіла. Спершу тільки найближчі, друзі й знайомі знали про мою хворобу. Зрештою, коли дякувала всім за розуміння й підтримку — душевну й фінансову, — то це було на фейсбуці. Оксана Забужко радила мені написати про перейдене й пережите. Але на це не було ні сил (саме в час лікування), ні відваги. Моя психотерапія — щоденник із плачами та «саморобними» молитвами. А нині дещо проговорюю в новелах.
«Не пройшла випробування: боротися з хворобою більше вимагало тіло, ніж душа...»
— Вразив один момент у вашому оповіданні «Вгорі — на горі — всередині». Там героїня каже, що від тварини, призначеної на забій, відвертаються її ж сородичі. Так, ніби її сумна доля є заразною абощо. Ви відчували таке відсторонення з боку людей, які дізнавалися про вашу хворобу?
— Аж ніяк! Навпаки. Мала й маю постійну підтримку. Знаю, як складно буває в таких випадках знайти потрібні слова. Дратувало й дратує «У тебе все буде добре». Пережила справжню депресію — розумію, як важко було зі мною спілкуватися.
— Загалом що тримало на плаву? Що давало сили писати?
— Після двох операцій, під час чи після опромінення й хіміотерапії — жодної думки про творчість. Навпаки: все досягнуте здавалося непотрібним і аж дратувало всяке нагадування про написане колись. І тільки коли трохи попустило (із таким діагнозом не говорять про одужання, а — про вижИваність) — почали крутитися якісь творчі моменти. Я наче повернулася до себе такої, як раніше. Не знаю, чи позаду те страшне відчуження від себе самої. Недарма не раз ловила себе на тому, що несвідомо хотілося довбонути себе ж ножем у руку... А тримали й тримають розуміння й підтримка щирих душ і молитви.
— У вас вийшли дві книжки оповідань. І лише в одному оповіданні («Григорій і Неля») ваш герой має «ваш» же діагноз. Натяк на онко є і в «Утаємниченій», але це лише натяк, який можна по-різному трактувати. Ви вирішили не проговорювати цю тему і в художній прозі також?
— Як мовиться, життя покаже. Не хотілося б депресивних текстів: як читачка, уникаю таких. Тим паче, вважаю, що не пройшла гідно випробування: боротися з хворобою більше вимагало тіло, ніж душа...
Три книги, написані та видані Людмилою Таран під час її хвороби.
«Ніхто не навчить, як правильно вмирати. А доведеться — кожному...»
— Ваша книжка «Айвенко, або Чоловіки — це...» присвячена традиційній для вашої творчості темі — стосункам чоловіка та жінки. А «Молодіста» — молодості й старості, і не так «конфлікту поколінь», як осмислюванню самої себе у різні періоди часу. Для вас це зараз — найбільш актуальна тема?
— Так, найбільш актуальна. Й вік, і хвороба змушують озирнутися назад і подивитися на себе теперішню з огляду пережитого. А ще — осмислити досвід старіння і вмирання. Ніхто ж не навчить...
— У тому ж оповіданні «Вгорі — на горі — всередині» ваша героїня запитує сама себе «Що я бачила в своєму житті?» Це ваш власний голос? Ви вважаєте, що життя багато вам не додало?
— «Що я бачила в своєму житті?» — фраза моєї мами. Я від неї «танцювала» все свідоме життя. Єдиним задоволена в собі: що встигла трохи поїздити світом, маючи мінімальні можливості. Тож мамині слова сприйняла дослівно...
—Здається, що в напівмістичних оповіданнях «Танці» та «Ієрогліф», якщо я правильно прочитала їхній задум, іде осмислення тіла як тягара. У «Танцях» героїня просто виходить з нього, як зі зношеного одягу, в «Ієрогліфі» вона зникає разом із ним — випаровується, залишивши лише пару взуття. Це ваше прочитання теми смерті чи тут ідеться про інше?
— Тіло — наша смертна оболонка безсмертної душі: відомий трюїзм. Під час депресії про всяке думалося... Кажу ж: ніхто не навчить, як правильно вмирати. А доведеться — кожному...
— І ще одна паралель. Тепер між тим-таки «Ієрогліфом» та оповіданнями «Зустріч після польоту» і «Дзер-коло». Ваша героїня з легкістю відпускає матір, але веде довгі розмови-спомини з померлим батьком. Чому така асиметрія? І чи сталося у вас якесь переосмислення ролі ваших батьків (зрештою й предків у цілому, всього роду — тут можна згадати ще й «Циновий перстень») у вашому житті?
— Коли батьки вже, як мовиться, в кращих світах, то так чи так переосмислюєш стосунки з ними. Скажімо, тільки після смерті мами зрозуміла, чому змалку не хотіла облаштовувати своє житло саме так, як це робила вона. Справа не в різних смаках, а — в ставленні до неї чоловіка, мого батька. З батьком у мене були складні стосунки: з одного боку — він авторитет для мене й чимало зробив для формування моєї особистості. З другого — був дуже авторитарним. Але його відхід стер усі гострі кути — залишилося в спогадах тільки добре...
«Природа з нами грається, як їй заманеться. Пандемія — очевидний приклад»
— Фактично всі ваші герої — набожні. Або майже. Не акцентуючи на цьому, легким штрихом ви вводите Бога ще одним персонажем, інколи більш активним, інколи затіненим. Один ваш герой («Чорнолощений горщик») напівзневажливо кидає, що це, мовляв, ознака старості — часті згадки про Бога. Хай там як, а ваші стосунки з Ним не зіпсувалися?
— Не маю претензій до Бога. Моя хвороба — не «кара Господня» (це проговорюю в різних текстах). Вважаю: це природа з нами грається, як їй заманеться. Ми для неї — тільки матеріал. Пандемія — очевидний приклад.
— Ваше оповідання «Закладка» завершується словами про те, що Боже провидіння завжди дає нам те, чого ми насправді потребуємо, не відаючи свого сокровенного. І мені здається, що цей акорд — головний у цих двох збірках вашої прози. Ви приймаєте все, що з вами стається, хоча й не змиряєтеся із долею. Це так і є?
— Щодо прийняття — не так усе просто. Розум приймає, а душа — ні. Мабуть, я ще не здобула мудрості...
— Останнє питання — «Які у вас творчі плани?» — я ставлю не заради традиції і того, аби зробити вам приємне, а щоб спитати про інше. Життя триває? Нові книги вже народжуються у ваших задумах?
— Ви ж знаєте: хочеш насмішити Бога — розкажи про плани... Але все-таки снується якийсь новий задум. Уже навіть одна новела є...