«Я таки діждався часів, коли можу писати правду»: на спомин письменника Анатолія Дімарова

Другий день Великодня. Рано-вранці отримую повідомлення від своєї однокурсниці по Інституту журналістики Ліни Степанюк.

У повідомленні — фото молодого Анатолія Дімарова.

«Ось, випадково знайшла вдома у мами, — пише Ліна. — Фото з журналу «Українська мова і література» від червня 1990 року. Рубрика «Імена на літературній карті України. Текст не зберігся, а фото, може, десь згодиться».

Того ж вечора сіла почистити папки в комп’ютері й випадково натрапила на матеріали розшифровки своєї розмови з Анатолієм Дімаровим.

Інтерв’ю з письменником я записувала в 2012 році з нагоди його 90-річчя. Ми довго розмовляли з Анатолієм Андрійовичем у його київській квартирі — Дімарова можна було слухати годинами: це був чудовий оповідач із неймовірним почуттям гумору.

На жаль, обсяг газетної статті має обмеження, тож далеко не всі історії тоді помістилися в матеріал. І ось, дев’ять років потому, вони знову трапилися на очі, ще й одночасно з раритетним фото.

Ну хіба бувають такі випадковості просто так? Тим паче, що сталося все напередодні дня народження письменника — 17 травня Анатолію Дімарову виповнилося б 99 років...

Преміальне пальто

У шкільному віці я почав писати вірші. І навіть отримав 3-тю премію на всесоюзному конкурсі. 100 карбованців на той час. Справила мені мама на ті гроші перше пальто.

Парадне таке, з блискучими ґудзиками і хутряним комірцем. Пішов у школу, покрасувався. А після уроків вирішив вигуляти обнову. Пішов у парк, а там кіоск. Бачу — на кіоску якесь оголошення, а я вже тоді недобачав, та деруся подивитися, що воно там написано.

Коли ж читаю: «Осторожно, окрашено!». Хана моєму пальту — з верху до низу в зеленій фарбі. Що ж я мамусі скажу? Сів на лавку та й плачу — страх як пальта шкода. Сидів сидів, коли дивлюсь табличка — «Осторожно, окрашено!» (сміється). Так моя премія й ляснула. І смішно, і сумно.

Тьотя Аня посивіла за ніч

Моя мама та її сестра були доньками священника. Тьотя Аня в Миргороді жила, була заміжньою за отцем Миколаєм Базилевським, священником української автокефальної церкви. У неї була розкішна золота коса — аж до землі.

Ми аж роти відкривали, коли вона сідала її розчісувати. У ті часи дуже модно було всякі диспути організовувати. А начальником ЧК там був такий морячок — служив десь на Балтійському флоті. От вийшли на трибуну отець Миколай Базилевський та цей морячок з маузером. Говорили, а морячок у небо — бах-бах!

«Дивись, я в твого Бога стріляю і нема нічого!» А потім коли морячок сказав, що всі люди «проізошли від мавпи», отець Миколай не витримав і каже: «Воно і видно!» Регіт стояв неймовірний, бо цей морячок і справді був на мавпу схожий. І от котроїсь ночі він прокрався в двір. Отець почув шум і вийшов.

Тітка Аня, мамина сестра, повисла на ньому — «Не йди!». А він каже: «Без Божої волі з моєї голови і волосина не впаде». Вийшов, а той йому кілька куль у живіт всадив. Тітка кинулася по людях, щоб у лікарню одвезти, а ніхто не хоче — поховалися всі, бояться.

До одного вона врешті-решт пробилася, повіз він пораненого підводою в лікарню. Медсестра побігла по лікаря, а той, коли дізнався, кого привезли, відмовився йти! Залякані всі були. Тьотя Аня просиділа біля чоловіка, тримаючи його руку в своїх руках, цілу ніч. Поки та рука геть не схолола...

А її розкішна коса впродовж однієї ночі посивіла! Після того вона виїхала з двома дітьми на Донбас, влаштувалася там учителькою в селі над Дінцем у Краснолиманському районі.

У квітні у видавництві «Фоліо» вийшов нецензурований роман «І будуть люди», за яким було знято серіал. Книга містить майже тисячу сторінок.

З німцями воювали, а жінки злякалися

На війні смішне й страшне поруч було.

Я ніколи не танцював на 9 Травня. Так, раділи перемозі. Коли вже Німеччина капітулювала, то стріляли, раділи. А потім я подумав: чого ти, дурню, радієш? Із твоїх однолітків із сотні лише двоє вціліло... То повинен сумувати та їх згадувати.

Із мого класу лише я один зостався, та й то, дурень, у партизани поперся... Коли через наше село Студенок ішла каральна команда з 200 осіб, то зупинилася в нас на перепочинок. Начальство зібралося в хаті однієї самогонщиці, а ми з хлопцями як ушкварили по тій хаті з танкового кулемета (зброї на полях, де раніше точилися запеклі бої, ще заздалегідь назбирали).

Вони рачки звідти вилазили. У мене тоді ще голос був як, у дурного дядька, склав отак руки (показує) та як закричу: «Батальйон, слушай мою команду! Пєрвая рота окружай слєва, вторая справа!» — реву, поки Микола перезаряджає кулемет.

Наробили переполоху й у лісництво втекли, заховалися в однієї жінки. Її чоловіка в армію забрали — ні слуху ні духу. Полягали спати — вона на ліжку, ми на підлозі — я, Микола Цушко, Карпунов Кость, Іван Лобко.

Чуємо, щось вона вовтузиться: «Хлопці, холодно мені, хоч би хто прийшов погрів». Микола мене штовхає: «Лізь», я його: «Лізь ти!». Так ми її розчарували і не прилізли (сміється). Нам же по 16-17 років було! З німцями воювали, а жінки злякалися.

Коли прийшли наші, тікали поліцаї через село, ще сніг лежав. Ми їх кулеметами як сіконули по тих підводах, поліцаї розбіглися. А дядьки, які на возах сиділи (а на підводах — крупи, борошно, мед, сало — повно провізії!): «Синки, не вбивайте, нас змусили...» Та хто вас буде вбивати?! Розвертайте назад! Привезли обоз до нашого штабу. Полковник вийшов, давай нас обіймати: «Синочки мої! Партизани!»

Я крав книжки

 У 1944-му я приїхав до Луцька працювати в газеті «Радянська Волинь». Коли місто звільнили від німців, одразу сюди наїхало кадебістів. І в першу чергу почали вилучати книжки з бібліотек і навчальних закладів. Звозили їх у церкву.

Там були і старі видання, ще часів панської Польщі, в тому числі й книжки Грушевського. Я як заввідділом культури мав право заходити на той «склад» і перевіряти. То я крав ці книжки, в мене отака бібліотека — он і досі Грушевський стоїть. А всі вилучені книжки потім спалили.

Тільки весна — у мене рюкзак напоготі

Я сорок років по горах бродив. Де мене тільки чорти не носили — і на Памірі, і на Тянь-Шані, й на Уралі, Забайкаллі... Але доля мене берегла — я в таких був ситуаціях, що зірвешся — кісток не збереш. Але все щастило — цілий-ціленький приїжджав. Зібрав велику колекцію каміння. Чому мене в гори понесло?

Бо коли написав роман «І будуть люди», хоч уже книжка й вийшла обрізана шматками, почалися на мене сипатися доноси. Була розгромна рецензія док­тора історичних наук, працівника Інституту історії марксизму-ленінізму, де було написано що Дімаров оббріхує радянську владу.

Отже, заборонити! Був такий секретар ЦК з пропаганди Маланчук, причому стерво — з Західної України, там теж не всі святі. І він каже: «Нехай Дімаров походить у чорному тілі!» Після того мої книжки вилучили з планів видавництв. Не дали мені заробляти, я навіть не міг рецензії писати.

Моя дружина, вона працювала доцентом Київського політехнічного інституту, — мужня жінка, від неї ні разу докору не почув. Але жити якось треба. І от що я роблю — зв’язався з геологами і з ними обходив усі гори Радянського Союзу. Сорок років у мандрах.

Тільки весна — у мене вже наготований рюкзак, спальний мішок. Мама дивиться і каже: «О, в нашого Тольки знову пір’їна в задниці ворушиться». Отак щороку я зникав із дому.

Оцей гобелен з конем — подарунок президента Назарбаєва (президент Республіки Казахстан у 1990—2019 рр. — Авт.). Я з ним стикався під час мандрівки, він же навчався тут, в Україні, у Дніпродзержинську. І його на практику туди посилали. Він запам’ятав мене. І на 85-річчя все посольство явилося з цим подарунком.

А камінням я захворів. Уникаючи як чорт ладану дорогоцінного, його не брав, навіть коли натикався, бо в ті часи якби засікли, що я взяв рубін чи сапфір, то затягали б... Брав агат, сердолік...

Оце в мене картини, це не мозаїка — це Божі малюнки (йдеться про картини з розрізаного каменю. — Авт.). Це сам Бог малював. А я тільки розрізав і в рамку оправив. Гляньте, які пейзажі! Ось це — кремінь, він довго в мене валявся, а потім навіть кинув його у сміття. Та раптом мене щось ніби підштовхнуло — ану дай розріжу його. А там на зрізі образ Божої матері проявився.

Ви ж знаєте конструктора Антонова? (Олег Антонов, відомий авіаконструктор, на честь якого названо авіабудівний завод у Києві та літаки серії «Ан». — Авт.) Ми з ним товаришували. Він теж камінням хворів. А одного разу приносить подарунок. Срібна пластина, чорним покрита, а на ній голкою вибито оцей пейзаж із лебедями. Він хорошим художником був.

Хто в Україні найдурніший?

Виступав якось у військовому ліцеї Богуна, ще Кучма президентом був. Сидить біля мене полковник. Розмовляємо. Посипалися запитання. Коли молодий виступав, а виступав я часто, аж до Москви мене запрошували, то питали, чи одружений, бо жіноти багато було, а тепер здебільшого цікавляться, скільки грошей заробляю.

От богунівці й питають мене: «Скільки ви заробляєте?». Думаю, ну що вам казати?

І вирішив, що скажу так: запитаю спочатку «Хто в Україні найдурніший?», і коли вони з відповіддю завагаються, то скажу, що найдурніші — це сучасні українські письменники. Бо вони пишуть, а за свою працю ні копійки не одержують.

От я видав п’ять книг, а ні копійки не одержав! Хотіли б ви так служити? Але тільки я спитав, хто найдурніший, вони як гримнуть одноголосно: «Куууучма!» Дивлюся, полковника нема — тільки шапка лежить! Що вже після того йому бідному було — не знаю.

Грошей за свої книжки ніколи не брав у людей

Мої книжки одразу розходяться. От вийшла книжка «Зблиски», про неї написала «Літературна Україна», так мені з Уралу писали, щоб вислав. Я послав. Екземплярів сто купив своєї книжки, мені як автору дали лише п’ять примірників. Я б іще взяв, бо знаю, що проситимуть. От і роздарував — грошей ніколи не брав у людей. І на Урал послав.

Тільки за пересилання вдвічі більше заплатив, ніж сама книжка коштує. Жінка каже: «Ти ж мене і себе розоряєш. Ніякої пенсії не вистачить» (сміється).

Але вже нема того азарту до писання, що замолоду був. Коли хотілося писати, то і про те не можна було згадувати, і про те. Прикро, що в такий страшний час жив.

У його мороці стільки нездійсненних задумів згинуло... Але з іншого боку щасливий, що таки діждався часів, коли можу писати правду і видавати свої книжки без тих цензурних скорочень — їх же різали як хотіли, сторінки сотнями викидали. А багато хто так і не дочекався, коли повітря волі можна вдихнути на повні груди...