«Джанко не вбивав: подробиці реабілітації вояка УПА Івана Гончарука

Національна комісія з реабілітації жертв політичних репресій напередодні Великодня реабілітувала останнього розстріляного бандерівця, волинянина Івана Гончарука. Його, 62-річного пенсіонера, привезли з Харківщини, де він проживав, на рідну Волинь і публічно судили в моєму рідному Камені-Каширському у 1987 році. А 12 липня 1989 року, за два роки до Незалежності України, розстріляли...

Навіть могили розрили через сорок років

Про долю уродженця поліського села Грудки Івана Гончарука розповіла волинська історик Леся Бондарук, яка знайшла його справу в архівах. Цей чоловік став останнім розстріляним у СРСР учасником УПА. Хоч раніше він уже був засуджений за це на 10 років. Сталінські специ НКВС не змогли довести його вини у вбивствах мирного населення, і він відбув покарання в таборах лише як учасник антирадянської організації.

А от у 80-х, тобто через 40 років, «доказів» уже назбирали на найвищу міру. КДБ почало краще працювати? Чи потрібен був публічний резонансний процес, щоб укотре нагадати про «звєрскоє лiцо украiнскiх буржуазних националiстов»?

В Україні саме розгортався потужний національний спротив, зароджувався «Народний рух», тому увагу суспільства треба було відвернути чимось резонансним. Показові процеси над колишніми бандерівцями відбувалися тоді не лише на Волині. На світ Божий витягувалися старі справи, декого навіть у тюрмах діставали, змушуючи вкотре покаятися і зізнатися у злочинах.

По справі Гончарука слідство нарило аж чотири десятки епізодів. В основу обвинувачення Івана Гончарука на псевдо «Лісовий» лягли сумнівні докази у причетності його до вбивств мирних громадян. Сумнівні, бо важко уявити, як через 40 років можна довести, що саме ця людина стріляла. Наші славні слідчі не можуть довести причетність беркутівців до розстрілів Небесної сотні через сім років, вимірюючи траєкторії польотів куль, визначаючи, з якого місця стріляли тощо. А тут через сорок усе довели. Було б бажання!

А бажання й завдання у слідчих КДБ було одне: влаштувати показовий процес над бандерівцем, під який треба накопати «фактів». І їх накопали. Навіть не полінувалися ексгумацію провести. Село стояло на вухах, коли на кладовищі почали розкопувати могили.

Судовий процес над колишнім бандерівцем тривав п’ять днів. А в зал районного будинку культури, де проходив суд, влада назганяла молоді. Щоб бачили і боялися...

Свідчили у суді діти вбитих у 1944-1945 рр. мешканців Грудків. У той час їм було по 10-12 років, але вони впізнали по фотографії 60-річного Івана Гончарука, якому в ті роки було лишень двадцять. Інший «фактаж» теж викликав чимало запитань і нестиковок. Неозброєним оком видно було, що справу зшито білими нитками. Але в суддів вистачило совісті приговорити до смерті людину, раніше засуджену. Смертний вирок без міцної доказової бази однозначно свідчив про його політичну спрямованість. Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві.

Ставлення до реабілітації останнього розстріляного в СРСР бандерівця й сьогодні далеко не однозначне. «Убийц реабилитируют! Вы в односельчан спросите», — кричать у фейсбучних коментах в основному російськомовні коментатори. Уже спитали. Село Грудки по сусідству з моїм рідним селом, тому поїхала туди відразу, як про цю справу заговорили.

Грудки про Джанка, як називали Івана Гончарука по-вуличному, звичайно, читали. У селі досі живуть і родичі «вбивці», і правнуки нібито його жертв, зокрема нащадки подружжя Решетовських, убивство яких теж інкримінували Гончаруку.

«Йому не було чого боятися»

Мешкає у Грудках і дочка племінника Гончарука. Мене попередили: «Вона нізащо не погодиться про щось говорити». Насправді Галина Семенівна охоче погодилася розповісти все, що знає і пам’ятає про дядька Івана:

— Я по фотографіях у газеті його відразу впізнала. Геть такий, як на суді був... Мій тато Семен був сином Домни, тієї самої Іванової сестри, на річницю похорону якої у 1986 році він приїжджав і коли його нібито опізнали. Хоча до того він весь час приїжджав у село, Фактично кожного року з сім’єю був. І навіть iз Магадана, де лишився, як його випустили з тюрми у 1956-му. І на моє весілля у 1979 році приїжджав. Скажіть, чи їздив би він, якби був у чомусь винуватий? Йому не було чого боятися.

— А на суді в Камені-Каширському ви були?

— Тільки раз. Робила тоді позмінно на льонозаводі, денна зміна якраз попала. Пам’ятаю, такий гольф коричневий на ньому був... Наташа, дочка його, підбігла до нього, може, якусь передачку передала, не знаю... Коли вирок оголосили, хтось закричав: «Ура!» Молодь там в основному була в залі, вони мало що розуміли. Я теж не усвідомлювала, що там відбувалося. І не зiзнавалася, що то моя родина. Бо ж знаєте, які часи то були, — щиро каже пані Галя. — Тоді розкопували могили Решетовських, якусь ексгумацію робили. А вони ж були дідом і бабою моєї свекрухи

— То ви пішли невісткою в родину, рідних яких нібито вбив ваш дядько Іван?! Невже ніхто ніколи вам не згадав цього, не дорікнув?

— Ніколи. Вони до мене нічого не мали. І до батьків моїх добре ставилися. Таке врем’я було. Думаєте, зараз не те саме було б? Зараз iще гірше було б. Час уже пройшов, ніхто нічого не ворушив, та й, видно, добре знали, як все було насправді. Що дядько Іван з лісовими хлопцями ходив — то правда. Харчі діставав, бо пошлють, та й діставав. Він на вдачу дуже добрий був. Така людина спокійна, добряча, йому всіх було шкода. Це так несправедливо, що відбув таку каторгу і треба знов судити, ще й до розстрілу. Тоді кожного можна було судити і в Сибір відправляти. Бо майже в кожну хату приходили по харчi то червоні партизани, то УПА, то одні ночували, то другі. А люди всякого наговорити можуть. Пам’ятаю, моя мати говорила, вона підслухала, як Іван комусь казав: «Я гріху не маю. Ходити ходив, але мої руки чисті». Ще кілька років — і та власть помінялася б і все було б добре... Не судилося.

— Як склалася доля його сім’ї?

— З ними ми мало підтримували зв’язки. Більше мій брат Володя, який у Дніпрі живе. Донька Наташа була грамотна дівчина, юридичний закінчила. Після суду над батьком її відразу звільнили. Її чоловіка поїзд роз’їхав, а у неї дві доньки. Про сина не знаю нічого. З дружиною дядька востаннє говорила по телефону у 2015 році, коли їздила на похорон племінника. Син брата Роман загинув у липні 2015-го в АТО. Тоді дзвонили їй, вона все просила: «Ой, Галочка, приїдь! Мені так хочеться поговорити». Але як поїдеш, коли така біда сталася...

А ще у Грудках від кількох старих людей чула: Джанко не вбивав. Так, був «там», але нікого не стріляв. Звідкись же вони це знають. Інша жіночка, яку на вулиці зустріла, безапеляційно заявила, що він бандит, бо... дітей живими в землю закопував.

— А кого він закопав? У кримінальній справі такого факту немає...

— Та яка різниця? Головне, що казали. Все це дуже нагадало міф російських пропагандистів  2014 року про розіп’ятого хлопчика в Донецьку, яким залякували росіян і мешканців українського сходу. Часи змінюються, а почерк не міняється...

У селі згадують, що коли «копали» на Гончарука, пішов із життя ще один їхній чоловік. Його і ще одного забрали в Камінь-Каширський на допит, добре там побили. І невдовзі він віддав Богові душу. Люди дуже його жаліли, бо чоловік сам виростив чотирьох дітей і був таким, що мухи не образить. Напевне, він не дав потрібних показів проти Гончарука, яких вимагав КДБ. А інший свідок дав і спокійно дожив до старості.

Яка Батьківщина в наших головах?

У тій війні у кожного була своя правда. Ті, хто викурював українських повстанців зі схронів на Поліссі, приїздили свого часу в Грудки як герої. Вчитель історії місцевої школи Василь Решетовський розповів про візит в село заслуженого художника Росії Рабкіна, який воював у цих краях проти УПА. Як дорогого гостя райком партії приймав його, возив місцями бойової слави.

Пан Василь вважає, що, може, десь і були ідейні упівці, але у них таких не було. Він має право так думати, бо це його прадіда і прабабу 11 квітня 1945 року боївка УПА забрала з дому з онуком і розстріляла на сільському цвинтарі. Начебто за співпрацю з НКВС.

— Та яка співпраця з НКВС безграмотного діда й баби?! Десь щось баба комусь на базарі сказала не те. От і все, — Василь Іванович не може прийняти таку версію загибелі своїх предків.
А онука Решетовських «бандити» відпустили. Бо їхній командир на псевдо Нечувалий, який був сільським вчителем у Грудках, впізнав свого учня і вигнав малого: «А ти що тут робиш? А ну киш додому!».

Цей малий — тато Василя Решетовського. І він свідчитиме у 1987 на суді проти Гончарука. Як і дочка вбитого «лісовими хлопцями» у сусідньому селі чоловіка. А от за що — про це пам’ятають в Осівцях одиниці. Шептур і ще один, коли їх забрали в Червону армію, видали своїх односельчан, які були в бандерівцях. І сім’ї їхні були вивезені на Сибір. Вертатися в рідне село чоловікові було небезпечно. Дружина просила його не їхати, бо вб’ють. Але він не послухав, вернувся. Додому відразу не пішов, а зайшов до своєї сестри.Та просила не йти, але брат вперся, пішов. Правда, взяв iз собою племінника для прикриття. У хаті зібралася родина, діти, послали за старшою дочкою, яка на вечорницях була. І відразу слідом увійшло кілька озброєних чоловіків. Вигнали усіх iз хати, пролунав постріл.

Серед тих, хто прийшов того вечора зі зброєю, був і Джанко. Але хто стріляв — невідомо. Значить, можна повісити на кого завгодно. Ніхто не хотів помирати. Пам’ятаєте такий фільм про події в повоєнній Прибалтиці? Це і про нас.  

Щодо ідейності чи неідейності тамтешніх упівців, то важко повірити, що 70 (за іншими даними — 100) мешканців Грудків пішли до лісу просто займатися бандитизмом. Поліщуки масово ховалися від мобілізації в Червону армію у 1944-му й тікали в ліси. Хто просто пересиджував лиху годину, відпустивши бороду і «закосивши» під старого діда, а один грудківський дядько навіть прикинувся божевільним й бігав по болоту, лякаючи буслів. А хтось поповнював лави лісових хлопців і воював проти радянської влади.

У військово-чекістських операціях проти УПА станом на квітень 1944 року в Камінь-Каширському, Маневицькому, Голобському, Ківерцівському, Рожищенському і Любешівському районах було задіяно 9-ту дивізію ВВ НКВС, 2 кавалерійськi полки військових частин і 3 полки прикордонних військ. На меморіалі слави, що стоїть у центрі Грудок, на трьох плитах викарбувані прізвища односельчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної та  від рук українських націоналістів. Слово «буржуазних», щоправда, затерто. І напис: «Вдячні односельчани вам, полеглим за щастя і свободу радянської батьківщини».

У Грудках батьківщина ще й досі радянська. Принаймні у головах багатьох людей. А де ж прізвища тих односельчан, які згинули від НКВСівських куль і гранат у схронах? Вони теж односельчани і теж боролися за батьківщину, але не за радянську.

До речі, волинський суддя, який підписав смертний вирок Гончаруку в 1987 р. — шанований юрист і досі отримує непогану суддівську пенсію від української держави, за яку воював і страждав засуджений ним Іван Гончарук. І якщо вже каятися, то треба всім, бо є за що. Як покаялися німці, поляки, громадяни країн Балтії. Пора вже і нам примирити всіх на спільному меморіалі пам’яті...