Покутський Велет: містика в житті письменника козацького роду Василя Стефаника

«Можна б сказати про нього, що він був птахом, який співав, бо мусить, співає, і пісня та стає йому необхідністю і нагородою. Можна було б сказати, що він був подібним до дерева, яке втрачає листя, терпить, вмирає, навесні знову вкривається зеленню. Але Стефаник був людиною, був поетом. Чиста його душа не заплямувала себе жодною банальною думкою, жодним негідним почуттям. Як на початку був хлопчиком у білій сорочці, так і все життя пройшов, як святий», — такими словами пошановував українського письменника його польський друг Вацлав Морачевський, який ставив новеліста в один ряд із великими творцями світової літератури.

Не відразу знайшов «велику мову»

Син селянина із села Русова, що на Снятинщині, «вигодований твердим мужицький хлібом», Василь Стефаник, як і його вчитель, великий Іван Франко, весь свій геніальний талант поклав на вівтар служінню своєму народові: «Я люблю мужиків за їх тисячолітню, тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові... Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них».

Вся його художня творчість, а це книги новел «Синя книжечка» (1899 р.), «Камінний хрест» (1900 р.), «Дорога» (1901 р.), «Моє слово» (1905 р.), «Земля» (1926 р.), складає лише один том, але за художньою вартістю, ядерною потужністю думки і чуття ці «застенографовані» драми покутських доль варті десятків томів.

Василь Стефаник не одразу знайшов свою «велику мову», свій оригінальний стиль. Його захоплювали спочатку — під час навчання у Краківському університеті — нові течії модернізму. До нас дійшло кілька поезій у прозі, у яких, проте, звучать мотиви більше зрілого Стефаника, ніж Стефаника-модерніста. «Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті мільйони плачуть, що тінню ходять по світі... Така будь, моя бесідо», — так визначається молодий новеліст.

Життєвий шлях письменника був нелегким, тернистим, а подекуди трагічним. Людина чутливої натури, вразливого характеру, він важко пережив ранню смерть сестри, потім — матері, а згодом й дружини Ольги Гаморак, яка залишила йому трьох синів. Звідки ж бралася оця енергія творення? Де джерела громадянської мужності і духовного багатства?

Це насамперед велика любов, яка була йому натхненням. Любов до землі і народу («я свою душу пустив у душу народу і там почорнів з розпуки і слів немає»). Тема землі, яка у Василя Стефаника асоціюється з самим життям, з Україною, — провідний мотив у його новелістиці, який у пізніший період творчості виростає у щось вище, у священний обов’язок боронити рідний край:

«Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну. — За яку Україну? — А він підоймив шаблев груду землі та й каже: оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, аби’м обмивси, та й бувайте здорові. — Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і його на це діло: він дужий, най вас обох закопаю у цу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік» («Сини»).

Проблема землі у тодішній Галичині спонукала Стефаника зачепити у своїй творчості ще одну рану українського народу — тему еміграції. Іван Дідух (новела «Камінний хрест») з величезною мукою прощається з рідною землею, залишаючи після себе тільки піт, кров і камінні хрести: «Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показав старій хрест:

— Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє намено. Не бійси, є і моє, і твоє...».

Василь Стефаник разом з Оленою Пчілкою, Михайлом Старицьким,  Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Гнатом Хоткевичем  та Володимиром Самійленком. 1903 р.

Родинні нещастя

Василь Стефаник козацького роду. Його прапрадід Лука після зруйнування Катериною II Запорозької Січі в 1775 році поселився у містечку Кілія в гирлі Дунаю, так утворилася Задунайська Січ. Що спонукало його сина Теодора потім разом зі своїми товаришами-відчайдухами переселитися до чорноземного Покуття — невідомо. Теодор, або за місцевою назвою Тодор, був працьовитою, світлою людиною, поважав звичаї і людей. Село прийняло його, а односельці радо запрошували стати хрещеним батьком.

На знак утвердження українства і християнської правди він витесав у Косові величезний камінний хрест, який дві пари волів три дні тягнули до Русова. Цей знаний у всьому Покутті «Козацький Хрест» як символ запорозької слави і українського буття, стояв як свята реліквія нашого роду, допоки більшовицька нечисть не стерла його з лиця землі. Дивом уцілів тільки камінний хрест, воздвигнутий рукою Івана Дідуха як символ розпуки і прощання з рідною землею. Тому, мабуть, він і уцілів, щоб показати «нашу нездатність» облаштовувати свою землю і життя. От, мовляв, яке було ваше животіння за Австрії—Польщі, а ми, радянська влада, дали вам і землю, і волю!

Теодор, як і кожен українець, вболівав за продовження козацького роду і традицій, за славне ім’я Стефаників, але щастя такого, якого він хотів, не зазнав, бо народилися два хлопчики і померли. Далі народжувалися самі дівчата (аж дев’ятеро!). Одні вже на конях, як амазонки, гасали, дужі й красиві, а найменші ще вчилися ходити.

Нарешті, здавалося, щастя усміхнулось Тодорові — на початку XIX століття народився син, якого за народною традицією назвали в честь діда Лукою, по-місцевому — Лукин. Вся сім’я колихала хлопчика, на руках носила, пилинки здувала з нього, а батько як на крилах літав, робота горіла у його руках. Мати, щоб уберегти нащадка від смерти, виконала обряд, який, нам видається, не має українського коріння: вона продала сина циганам-молдованам через двері, а відкупила через вікно, і за це заплатила одного бика. Нещастя почалося, коли Лукина відвели до щойно відкритої сільської школи (1810), де він якось відразу заприятелював із сином місцевого дідича, спольщеного єврея.

Пан поводив себе в селі по-особливому нахабно: зневажав селян, платив їм за роботу брагою, вигнаною двома його гуральнями, споював ціле село. Тодор як міг захищав односельців, за що пан помстився йому особливою єзуїтською жорстокістю: він ніби купив душу дитини, бо з цього часу Лукин став як сам не свій — почав зневажати свою сім’ю, батьків через те, що зналися з голотою, днював і ночував на панському дворі.

Дійшло до того, що він утік із дому, та через декілька років вернувся, як біблійний блудний син, щоб стати за постановою дідича війтом села, його отаманом. «Витворам» Луки не було меж, ніякого людського поводження: він ганяв по селу на такому дикому чорному коневі, що всі брами перескакував і гнав односельців канчуком на панщину.

Село зненавиділо його, всі обминали дику чорну потвору, як сатану. І село прокляло козацького сина. Лука метався, вибухав від злості, якась внутрішня сила роздирала його груди, і не заспокоїло його й те, що батько оженив його з найкращою на всю округу козачкою Марією Проскурняк. Лука просив прощення у громади, віддавши свою землю серед села під церкву, а також чималий шмат ділянки під забудову громадської канцелярії. Врешті-решт проклятий син козака, що мав би продовжити славні традиції, сам виніс собі присуд: одного осіннього ранку 1848 року він повісився на бантині своєї шопи-стодоли.

Мотив долі людської

З цього часу рід Стефаників переслідуватиме якесь страшне прокляття: час від часу село стрясала чергова трагічна звістка — знову хтось із Проданів стратився. Проданами або Басарабами рід Стефаників назвали саме через оцей обряд продавання дитини. «Вже тепер скажу, — нагадує новеліст в «Автобіографії», — що в родині Стефаників є багато випадків самогубств (самовбійств). Мій нарис «Басараби» — то є правдива історія фамілійна. Дотепер поповнили самовбійство за моєї пам’яті 5 з моєї найблищої родини».

Чи не тому у новелістиці Стефаника так виразно, чисто і рельєфно звучить мотив долі людської, а то й більше — фатуму чоловіка: «Синя книжечка», «Стратився», «Кленові листки», «Новина», «Діточа пригода», «Басараби» та інші. Навіть у «Синах» і «Марії» якийсь фатум переслідує Максима і Марію, правда, спонуканий вже іншим, вищим, благороднішим чинником —  захистом України.

Стефаника часто-густо називали трагіком. І зовсім «забули» такі пророчі думки Івана Франка про тональність нарисів новеліста: «Я не бачу у Стефаника ані сліду песимізму... Певно, коли когось болить, то він кричить, стогне, але хіба ж це песимізм? Ні, ті трагедії і драми, які малює Стефаник, мають небагато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитись у душі кожного чоловіка. І в тім лежить їх велика сугестивна сила» («Старе й нове в українській літературі», с. 108). Не зважати на цю рису, підкреслену великим Каменярем, — значить вихолощувати саму сутність літератури, її гуманістичний зміст, загальнолюдський характер, зрештою, й національну ідею, і, що важливо, поетику твору.

Герої таких творів, як «Синя книжечка», «Побожна», «Лесева фамілія», «Стратився», «Виводили з села», «Давнина», «Портрет», «Басараби», «Такий панок», «Скін», «Мати», «Діточа пригода», «Суд», «Вечірня година», «Сини», «Марія» — персонажі зовсім не нуждарського циклу і не «заробітні люди», якими намагалися їх змалювати, щоб показати, які були бідні українці. Не можна забувати й про такі загальнолюдські естетичні ідеали у творчості, як солодкий смак творчої праці, вільної праці на своїй землі («Марія»), впертості у подоланні труднощів настирливою працею («Камінний хрест», «Палій»), а також у висвітленні такої благородної думки, як захист рідної землі і лад української національної ідеї («Сини», «Марія»).

Василь Стефаник народжений у Русові на благословенному Покутті (Прикарпаття) 14 травня 1871 року, року який дав Україні цілу плеяду митців світової слави (Леся Українка, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Лесь Мартович). Народжений, щоб на білому коні із блискучою шаблею справедливості і Божої правди боротись із диявольською злобою, яка випала і на його весь рід і на весь український народ. І він переміг! Можна про нього сказати, що він як жив, так і писав, як писав, так і жив, справді, як святий.

Великий Покутянин увесь час підкреслював своїми вчинками, що він — великий українець-патріот. Він приїхав на відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві ще у 1903 році, був одним з керівників делегації ЗУНРу на знаменитому Акті Злуки у Києві. А у 1933 році, у розпал тотального винищення українства на Великій Україні способом нечуваного в історії людства Голодомором на прекрасному чорноземі, що складає чверть світового запасу найкращої родючої землі, хворий вже і немічний Стефаник спеціально приїхав до Львова у радянське консульство й офіційно відмовився від стипендії українського радянського уряду, протестуючи проти нелюдського знищення цілого етносу.

Через п’ятдесят літ від самострати діда Луки внук Василь надрукував у буковинській газеті «Праця» свої перші твори, про які Іван Франко скаже, що «Його новели — як найкращі народні пісні». І повилася слава Стефаникова по Україні і по світу, як «може, найбільшого артиста, який появився у нас від часу Шевченка» (І. Франко), і зазвучала молитва прадіда Василя Тодора біля Козацького Хреста чистою правдою очищення від чорного гріха Лукина, який так необачно продав душу сатані. Білий світ Стефаників, біла сорочка, в якій він пішов від мами у білий світ, відчинили небесну браму — і прийняв Господь покаяння його і цілого роду, і всього народу, і розчинився гріховний блуд предків на зоряних просторах Чумацького Шляху, а світло Василя Стефаника зацвіло білим цвітом вишні на віки вічні.

Степан МИКУШ,
доцент кафедри української літератури Львівського національного університету імені І. Франка