Квашена капуста «Смерть рашистам»: як літнє подружжя з Полтавщини фронтовиків підгодовувало

Телефоную Ользі Сакало на мобільний телефон і, чекаючи, поки вона відповість, слухаю її рингтон — Дер­жавний Гімн України.

«Нашу хату знайти неважко, — запевняє мене жінка, — у нас біля воріт майорить державний прапор, а гараж від вулиці пофарбований у жовтий і блакитний кольори».

Три прапори розвішані й на стінах усередині оселі Сакалів.

«То наше найбільше багатство», — показуючи їх, говорить пані Ольга.

На них написані подяки від бійців з різних підрозділів: «Дякуємо, що ви є», «Разом ми непереможні», «Мирного неба вам над головою»… «Найбільше мені подобається оцей напис: «Вітання шановній поетесі від поета Назара», — посміхається Ольга Сакало, яка пише вірші.

Надихнув патріотизм наших бійців

Подружжя Сакалів — пані Ольга, якій нині 72 роки, і пан Олександр, котрому цими днями виповнюється 80 років, — із села Ковалівка Полтавського району почали займатися волонтерською діяльністю ще наприкінці 2013-го.

Понад сім років тому, говорять, були дещо молодшими й мали більше сил. Олександр Сакало пригадує:

«Дружина варила борщі, картоплю, пекла пироги, вкутували все це в багажнику нашої «Таврії» й відвозили на Майдан до Полтавської облдержадміністрації, а також на блокпост, який тоді, було, облаштували на в’їзді до Полтави. А коли розпочалася війна на сході України, як могли, підтримували наших солдатів на фронті. Спершу співпрацювали з Наталією Талиповою й возили допомогу до кімнати № 101 облдержадміністрації. Згодом доправляли продукти й необхідні для наших вояків речі на трасу. На ту пору волонтерка Наталія Матвійчук збирала допомогу в Опішні, ми ж вантажили до автівки все, що самі приготували, а також зібрали в односельців (бо багато ковалівчан нам дуже допомагали), і на трасі передавали їй. Причому в будь-який час доби — бувало таке, що й о 12-й, і о 3-й годині ночі».

«У 2019 році в Олександра стався перший інфаркт. А тижнів через два після того, як його виписали з лікарні, потрібно було, як завше, вивозити продукти для бійців на трасу, — продовжує розповідь чоловіка пані Ольга. — Я боялася, аби йому не стало зле за кермом, тому звернулася до нашого сільського голови Олександра Бублика. То він не тільки сформовану нами допомогу відвіз, а й прихопив барильце меду з власної пасіки».

До Полтавського військового шпиталю подружжя відвозило яблука зі свого саду.

«Позаминулого року вони так рясно вродили! Тож бувало так: продам яблука на базарі й на виручені гроші куплю бензин. А наступного дня вже веземо їх до госпіталю. Загалом доправили їх пораненим бійцям, мабуть, кілограмів 700 — через день відвозили по 10 відерних ящиків. Принагідно віддав хлопцям і нові босоніжки, які донька подарувала, — навіщо мені такі модні? — зазначає пан Олександр.

— А перед цим, коли до шпиталю ще вільно пропускали відвідувачів, ми постачали прямо до їдальні квашені капусту та помідори, томатний сік, а також свіжі овочі зі свого городу. Маємо 20 соток землі, тож свідомо всього саджали більше, аби мати змогу допомагати нашим військовим. Скажімо, тільки самої капусти вирощували 300 головок, а нам на двох скільки її потрібно?»

А ще пані Ольга цілими партіями пекла пиріжки й передавала нашим воякам на фронт. «Бувало, вставала о 5-й годині ранку, готувала тісто, а потім витрачала цілий день на те, аби спекти майже сотню пиріжків. Пекла пироги з калиною, капустою, сиром, картоплею, вишнями, яблуками, сливами… Бійці завжди були раді домашнім харчам. Якось отримала «есемеску»: «Хлопці говорять, що такої смачної випічки не смакували ніколи в житті».

Один військовий зазначив, що найсмачніші пироги — з горохом, а найбільше здивувала вояків абрикосово-апельсинова начинка. Ті ніяк не могли здогадатися, з чого ж вона. Загалом чого тільки не пекла. Передавала на фронт і рогалики, і вергуни, і вареники, то хлопці теж хвалили. Знаєте, раніше я майже не займалася випічкою. Ну так, зрідка. Та оцей патріотизм наших військових на фронті мене настільки надихнув, що я почала думати, чим можу бути корисною».

Припускаю, що, певно ж, і пан Олександр допомагав пиріжки ліпити. «Я був на підсобних роботах. Моїм завданням було наколоти горіхів, начистити яблук, а ще — провести дегустацію готової випічки», — жартує літній чоловік. Проте не лише ці його вміння стали в пригоді на фронті. Добре розуміючись на електриці, він з допомогою місцевого жителя Сергія Овчаренка виготовив зарядний пристрій для танкових акумуляторів.

«А було це так, — відтворює не такі далекі події пан Олександр. — На фронт направили одну танкову роту (а це — 16 бойових машин), і хлопці поскаржилися нам, що не мають жодного зарядного пристрою для акумуляторів. Я сам свого часу служив в армії танкістом, тож добре знаю, що танки без акумулятора — це гора металу. А в мене був старий трансформатор. Трохи помізкувавши, ми з односельцем його переробили, отримавши в підсумку потужний зарядний пристрій, і переслали в танкову роту. Старший механік цієї роти потім зателефонував мені й сказав: «Діду Сашко, ви нам прислали справжнє золото». А згодом ще й похвалився цим моїм зарядним пристроєм, виставивши його знімок в інтернеті. Загалом із багатьма нашими бійцями ми спілкувалися по телефону — вони стали для нас як рідні».

Мають велику злість на агресивного сусіда

Звісно, пенсії в подружжя невисокі, тож вони й самі не розкошують, а навіть те ж таки борошно влітало їм у добру копієчку.

«Коли познайомилися зі справжньою патріоткою України з Чутового Надією Легкобит, то вона пару разів привозила нам клунки з борошном (а ми натомість підкидали в її кафе, де вона пригощала безкоштовними обідами військових, овочі зі свого городу). Надія ж надала мені й рулони жовтої та синьої тканини, з якої я пошила прапори. Тканину неодноразово підкидала й Наталія Талипова. Мені дісталася у спадок мамина швейна машинка, і я її багато років не використовувала, а тут вона пригодилася. Шила не лише прапори, а й балаклави, маскувальні костюми (у хід пішли і свої простирадла, і ті, що приносили односельці), і теплі устілки, — перелічує пані Ольга. — Також відправляли на фронт спеціальні окуляри, ліхтарики, скоби — всього й не перелічиш. Коротко кажучи, допомагали, чим могли».

Аби мати зайву копійчину на допомогу нашим воякам, Ольга Сакало де тільки можна реалізовувала збірочку своїх віршів. Стверджує: на себе й копійки з виручених коштів не витратила. Останнім часом подружжя формувало посилки й відправляло солдатам, які їх про це просили.

«От бачите, легендарний боєць «Правого сектору» з позивним «Да Вінчі» тримає наше відерце з квашеною капустою. Я ще підписала його своєю рукою: «Капуста «Смерть рашистам», — показує фотознімок пані Ольга.

— Нещодавно, перебираючи папери, знайшла 13 квитанцій про відправлення посилок «Новою поштою» до Попасної, Водяного, Щастя, Маріуполя, на Світлодарську дугу тощо. Зазвичай до посилок пакували не лише продукти, а й прапори, маскувальні костюми та інші прості, але необхідні речі. Окрім того, писали листа, в якому вказували свої номери телефонів, а ще клали туди мої патріотичні вірші. Один із віршів був таким, що його не можна друкувати (звісно ж, він не ввійшов до моєї збірочки). Однак багатьом воякам він піднімав настрій. Якось мені зателефонував один старшина й повідомив: читаючи, мовляв, ваш вірш, хлопці так реготали, що «сепари», котрі стояли не так далеко від наших позицій, повилазили на бруствер, аби дізнатися, з чого можна отак голосно сміятися».

Останнього разу патріотичне подружжя передало нашим воякам на фронт 15 п’яти-шестилітрових ємностей із сухофруктами на компот. Говорять: може, і далі допомагали б, та здоров’я вже підводить. Пан Олександр, окрім двох інфарктів, переніс п’ять складних операцій. Пані Ольга також переживає після­операційний період. Однак оптимізму цих двох немолодих людей можна тільки позаздрити.

«Якщо чесно, мені не вистачає волонтерської діяльності, — зізнається жінка. — Але вже немає сил. Цього року навіть городу не оброблятимемо. Іноді, читаючи мої вірші, люди запитують, чи я не була на фронті. І часто думаю, що якби мені було хоча б років на 30 менше, я таки пішла б туди. Свого часу стрибала з парашутом, займалася стрільбою (навіть брала участь у змаганнях). Тож переконана: рука не здригнулася б, коли б очі побачили ворога. Бо маю велику злість на агресивного сусіда, який прийшов на нашу землю, як нібито йому не вистачає власної».

«Якби скинути віку, і я був би на фронті, — додає пан Олександр. — У мене серце кров’ю обливається через те, що я, літній чоловік із букетом хвороб, живу, а там, на передовій, чи не щодня гинуть молоді, здорові хлопці. А скільки їх покалічено. Ми бачили у військовому шпиталі бійців, тіла яких лікарі в буквальному сенсі зшили».

Ольга й Олександр Сакали — одне в одного пізнє кохання, мають 35 років подружнього життя. За цей час не просто стали однодумцями, спорідненими духом людьми, а вросли одне в одного. І коли пані Ольга читає свій вірш «Якби не ти, мене б вже не було», пан Олександр завжди плаче.