«Сама українська мова була 46-м підсудним»: історія ув’язненого у справі Спілки визволення України Кирила Осьмака

Так уже сталося у нашій багатостраждальній історії, що імена видатних особистостей, борців за незалежність України тривалий час були під забороною.

«Кирило Осьмак — знакова постать у нашій новітній історії, хоч і недостатньо знана серед українського загалу. Лише після здобуття незалежності завдяки доступу до татуйованої, спаплюженої інформації його ім’я посіло гідне місце у свідомості сучасного українця», — писала літературознавець Михайлина Коцюбинська у передмові до ґрунтовного дослідження «Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владимирського централу».

Безцінний документ доби, упорядкований донькою голови Української Головної Визвольної Ради  (УГВР) Наталею Осьмак, здатен перевернути свідомість кожного, хто прагне знати правдиву історію своєї країни.

Засуджений, та не скорений

Кирило Осьмак народився у селянській родині в Шишаках Миргородського повіту на Полтавщині. Здобував освіту в сільській школі, потім Миргороді й Полтаві, а опісля навчався в Москві, у Петровській (за радянських часів — Тимирязевській) сільськогосподарській академії, яку закінчив у 1916 році.

Під час Першої світової війни працював у Комітеті Південно-Західного фронту допомоги хворим та пораненим Всеросійського земського союзу на Тернопіллі. Тут познайомився з волинянкою Марією Юркевич, яка невдовзі стала дружиною, народилися діти.

Родина Осьмаків виховувала сина Олега (Легеня), доньку Ларису (Лесю) та Валентину, яку всиновили. Олег помер у 1936 році від тифу. Трагічною була і доля Лесі, яка була зв’язковою УПА. Наприкінці 1943 року вона поїхала велосипедом з нелегальною літературою з Новоград-Волинського до містечка Корець на Рівненщині та не повернулася.

«Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», — ці Шевченкові слова ніби про родину Осьмаків. Шлях Кирила Осьмака — боротьба за право на життя, право зберегти гідність за найжорсткіших умов. Протягом 1918—1920 років молодий чоловік брав активну участь у діяльності державних органів Центральної Ради та Директорії.

Працював у Кооперативному союзі в Миргороді, з 1925 року — у Києві, в Інституті Української наукової мови (ІУНМ) Всеукраїнської академії наук, де велася плідна робота зі створення термінологічних словників.

Його і судили за процесом у справі Спілки визволення України (СВУ), де шестеро з 45 підсудних були колегами Кирила Осьмака по інституту. Зокрема серед підсудних були творці українських термінологічних словників з різних галузей знання; мовознавець Григорій Голоскевич був редактором «Словника живої української мови».

«На вівтар боротьби кладемо свою працю і своє життя»

Процес СВУ було шито білими нитками. Як писала Наталя Осьмак у своєму нарисі «Дорога до Батька», «можна вважати, що сама українська мова була 46-м підсудним».

Три роки концтаборів — таким був перший вирок для Кирила Осьмака. Січень 1938 року — знову арешт; цього разу в селі Катіне Рязанської області, де чоловік працював агрономом у колгоспі «Новая жизнь».

У листопаді того ж року в житті Осьмака сталася трагедія. Дружина Марія, не витримавши цькувань і знущань з боку директора школи, де вона працювала, і слідчих, які вимагали свідчень проти чоловіка, у відчаї кинулася під поїзд...

Другою дружиною майбутнього голови УГВР стала Людмила Богдашевська, у 1941 році у них народилася донька Наталя. Попри складну ситуацію — щойно почалася війна, — Осьмак продовжив свою політичну діяльність. Зв’язок з українським підпіллям зміцнив у Львові, куди переїхав наприкінці 1943 року разом з дружиною і дворічною донькою.

Там провідні діячі українського визвольного руху — Мирослав Прокоп, Лев Шанковський, Роман Шухевич — зустрілися для обговорення подальших шляхів розвитку Української Самосійної Соборної Держави.

10 червня 1944 року відбулося засідання ініціативного комітету УГВР, під час якого затвердили назву організації — Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Було ухвалено документи «Універсал», «Платформа», «Устрій», опрацьовані Кирилом Осьмаком та іншими членами ініціативного комітету («Універсал» ще називався «Зверненням до українського народу»).

11-15 липня 1944 року на узбіччі гори Виділок біля села Сприня відбувся Великий збір УГВР. На ньому обрали президію та Генеральний секретаріат УГВР — підпільний парламент та підпільний уряд воюючої України. Президентом УГВР обрали Кирила Осьмака (псевдо Марко Горянський).

«Урочиста тиша запанувала, коли Голова Президії УГВР постав перед Головою Великого збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторювати слова присяги... Це присягав Президент України перед всім українським народом», — писав у серпні 1948 року Роман Шухевич, «Тарас Чупринка» у статті «До генези Української Головної Визвольної Ради».

У «Зверненні до українського народу» наголошувалося: «Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх найманців і гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя».

23 вересня 1944 року чотири сотні УПА разом з Головним штабом УПА, в якому перебував Кирило Осьмак, прийняли бій з частиною Червоної армії на Сколівщині біля села Орів. Пораненого голову УГВР було відправлено на лікування до села Дорожів на Дрогобиччині.

«Під ім’ям Івана Пилиповича Коваля відсидів під слідством два роки у Дрогобицькій тюрмі — «Бригідках», — пише Михайлина Коцюбинська.

— Слідчі розуміли, що він не той, за кого себе видає, але не могли нічого вдіяти. У січні 1947 року Кирила Осьмака перевели до Києва. У НКВС на той час накопичилися свідчення заарештованих, які знали його в підпіллі, що дало змогу збільшити тиск на в’язня. 26 серпня 1947 року «после активных допросов» (зрозуміло, йшлося про застосування тортур) він назвав своє справжнє ім’я».

Послання доньці

У липні 1948 року голові УГВР було винесено вирок — заарештувати терміном на 25 років (у середовищі НКВС це навіть мало власну назву — «бандерівський стандарт»). Дружина з донькою Наталею тривалий час нічого не знали про долю батька.

«Якось на початку 1954 року до хати в Підбужі, де ми мешкали, зайшов листоноша і дав мені листа, — згадувала Наталя Осьмак. — Мама, взявши конверта до рук, сказала: «Це Батько!»... Так розпочалося моє листування з Батьком. Листи до мене — це послання люблячого Батька, який страждав від того, що донька виростала не на його очах, без його опіки й турботи».

Єдина можливість почути голос рідної людини — бодай листовно — використовувалася ув’язненими на сто відсотків. Листи до рідних з ув’язнення — то сповідь людини, в якої забрали волю, та не змогли скорити та позбавити гідності. Це той промінь надії, який неможливо знищити в умовах неволі. Михайлина Коцюбинська звертає увагу, що до епістолярного жанру зверталися ув’язнені шістдесятники — Іван Світличний, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл.

«Культивували цю єдину доступну форму спілкування й у своїх кореспондентів, — акцентує увагу Михайлина Коцюбинська, — закликали дотримуватися культури листування, поламати в собі «знеохочення до листування». І Стус, і Чорновіл у своїх листах до синів намагалися виробити в них відповідні вміння та смак до листування».

«Тоді, в сорок четвертому, я кинув тебе з донькою на ласку долі, — писав Кирило Осьмак дружині. — Бог захотів зберегти моє життя, а на десятому році того життя я дізнався, що Бог врятував і твоє життя, і життя нашої доньки». Для доньки Наталі не шкодував слів любові і підтримки. «Моє велике бажання, щоб любов до своєї рідної мови у тебе міцніла та щоб бажання декого про «посилене» наближення нашої мови до тої іншої не торкнулося тебе», — ці слова незламного Кирила Осьмака звучали як заповіт.

Кожен рядок, написаний Кирилом Осьмаком, — послання в майбутнє, духовна настанова: «Вороги українського люду робили все, щоб калічити культурну його верству, щоб позбавити нашу націю рідної інтелігенції».

Розуміючи, що може звертатися до найрідніших лише в листах, вкладає в кожен рядок всю силу своєї батьківської любові. Смерть вже чатувала на Кирила Осьмака, тож прагне передати свою енергію, незламність, силу духу рідній доньці:

«Найдорожча Наталочко! Моє останнє і повсякчасне бажання тобі бути завжди здоровою, розважною і розумною. Навчись завжди працювати для загального добра. Люби свій рідний край, люби Україну і в житті міцно тримайся заповітів Великого Кобзаря!» Попри нелюдські умови, в яких доводиться перебувати, Кирило Осьмак шукає духовні сили в собі, сподіваючись, що донька продовжить його справу.

«Тішу себе надією, що Наталя понесе в життя ідеали свого батька», — висловлює сподівання Осьмак у листі до сестри Галини.

Підступна Москва

У травні 1953 року Кирила Осьмака несподівано привезли до Москви і помістили в палату нібито на клінічне обстеження.

Та ця «непередбачена подорож» мала свою мету. Керівництво МВС СРСР під керівництвом Берії вирішило застосувати нові методи ліквідації українського збройного підпілля. МВС УРСР з ініціативи Берії почало розробляти нову стратегію боротьби з підпіллям ОУН –УПА.

Йшлося про ліквідацію українського збройного підпілля шляхом створення Проводу — «фантома», який би перебрав на себе керівництво підпіллям. Було вирішено використати людей, імена яких були відомі в Україні та світі. Фактичним керівником Проводу мав стати агент МВС на псевдо «Бард», а номінальним — інша особа.

Саме для цього до Москви з концтабору в Мордовії привезли митрополита Йосипа Сліпого, із сибірських концтаборів — сестер Степана Бандери, з Владимирської тюрми — Кирила Осьмака. Та підступні плани провалилися. Осьмак так і залишився «ідейним українським націоналістом».

Кирило Осьмак залишився нескореним президентом УГВР. «Я відхилив пропозицію погодитися на компроміс. Заяви я не писав. Це неможливо», — писав Кирило Осьмак у листі до дружини.

А сестрі Галині зізнавався: «Коли мене кликали до зради і ганебних учинків, то мені було не по дорозі з тими людьми». «Ось чому державний репресивний апарат діяв щодо Батька з такою жорстокою впертістю і впертою жорстокістю», — резюмує Наталя Осьмак. Життя нескореного президента УГВР Кирила Осьмака обірвалося 16 травня 1960 у Владимирському централі.

Лише у 2004 році його прах перепоховали в Києві на Байковому цвинтарі. Тож пам’ятаймо незламного українця Кирила Осьмака, який поклав на вівтар боротьби свою працю і своє життя.