Доброволець Ганна Ільющенкова з Одеси: «З війни ми повертаємося іншими»

Війна на сході України, яка триває сьомий рік поспіль із ледь не щоденними втратами, стала для пересічного українця чимось звичним та буденним.

Щоб нагадати сучасникам і зберегти для нащадків події російсько-української війни — безцінними є свідчення її безпосередніх учасників, таких, як наша героїня — медик-доброволець батальйону «Донбас» одеситка Ганна Ільющенкова («Мурка»).

У 2014 році під час боїв за Іловайськ вона врятувала десятки життів українських бійців.

Виходячи з оточення «зеленим коридором», мужня жінка й сама отримала поранення майже не сумісні з життям (розірвані ноги, розтрощений хребет, осколковi поранення в живіт, легені, руки).

Але після тривалого лікування та реабілітації вона взяла участь у «Іграх Нескорених», змагаючись у стрільбі з лука та плаванні. А ще стала громадською діячкою, добилась створення в Одесі реабілітаційного центру й активно допомагає українським військовим-ветеранам та їхнім сім’ям у вирішенні нагальних проблем та психологічній реабілітації.

Через інвалідність Ганну державні структури за фахом нікуди не хочуть брати. Доводилося виживати на пенсію в 1020 гривень, яку призначили лише в 2016 році. А скільки таких історій по всій державі...

«Там» нікому навіть поставити крапельницю»...

— Народилася в Харцизьку, але в дев’яності роки приїхала навчатися до Одеси, де живу дотепер, — почала розповідь пані Ганна. — Щоправда, війна все кардинально змінила: я втратила власний бізнес та помешкання, й лише завдяки волонтерам зараз маю такий-сякий прихисток.

На російсько-українську війну, спогади про яку дещо «притупилися» з плином часу й чимало з пережитого там призабулося, потрапила через випадок, який послужив каталізатором...

Ішов призов у армію — перші хвилі мобілізації. На мою поліклініку, де я працювала медсестрою, прийшов запит від одного з одеських військкоматів про допомогу медикам, які працювали в медкомісії.

Мене на місяць направили в розпорядження військкомату. В один із днів познайомилася з хлопчиною, в якого був «білий квиток» (документ військового обліку, який видають громадянам, звільненим від призову на військову службу за станом здоров’я. — Ред.).

Його комісували, але він рвався на фронт, аби помститися за загиблого там брата. Цей хлопчина постійно був на прямому зв’язку з родичем і його бойовими побратимами, тож добре знав про стан речей на «перед­ку».

Мене зачепили його слова про те, що «там», у зоні бойо­вих дій, «нікому навіть поставити крапельницю, через це загинув мій брат і багато інших хлопців!»

Його слова мене буквально обпекли і я пообіцяла хлопчині: «Скоро в мене відпустка — і я поїду «туди»! Так, у липні 2014 року, залишивши свого чотирнадцятирічного сина на батьків, взяла на роботі додаткову відпустку — сіла в потяг і поїхала на схід. Мене зустріли хлопці з батальйону «Донбас» і привезли в Курахове, що на Донеччині, — саме тут i розпочався мій бойовий шлях як добровольця.

Відверто кажучи, спершу не розуміла, що роблю в цьому містечку, яке не було зоною бойових дій: ні поранених, ні загиблих. Із медиків, крім мене, була ще одна дівчина-медсестра, терапевт, майданівські парамедики й... психолог.

Оце й увесь медперсонал, який опікувався не лише батальйоном «Донбас», а й усіма іншими добробатами (зокрема, «Світязь», «Херсон», «Миротворець», «Дніпро-1» та інші — загалом до півтора десятка), які згодом сюди прибували-вибували й тимчасово базувалися в школі.

«Російський військовий здер iз мене золоті прикраси»

«Донбас» хоч і базувався в Кураховому, але вів у липні постійні бої за визволення населених пунктів. У другій половині серпня бійці батальйону брали участь і у визволенні Іловайська.

Саме тоді до нас у Курахове подзвонив із батальйону терапевт i попросив прислати когось на допомогу, бо його колеги «Мир» і «Барка» саме повезли загиблих «донбасівців» до моргу в Харків. Одразу зголосилася поїхати і 16 серпня під обстрілом мене переправили на околицю Іловайська....

Ось там, у зоні бойових дій, зрозуміла, що таке війна (а раніше навіть БМП від танка не могла відрізнити), i що значить «не вистачає медиків» — було багато поранених та загиблих наших бійців.

Поранені все прибували — хлопці були понівечені осколками, прошиті кулями, контужені... І якщо в Кураховому з медикаментами було все добре, то тут усього катастрофічно не вистачало.

Пригадую, як телефоном терапевт сказав, що «в Іловайськ їдете на кілька днів, тож не набирайте багато!» То, коли з’ясувалося, що в Іловайську ми загрузли надовго, й поранених ставало все більше й більше, в момент цілковитого оточення проблемою стала гостра нестача антибіотиків, кровоспиняючих та протизапальних препаратів.

Із кожним днем ситуація погіршувалася — місто невдовзі опинилося в подвійному кільці. Востаннє наша машина змогла доправити поранених хлопців на український блокпост 26 серпня, а коли повернулася назад, ми опинилися в повному оточенні.

Бійців ми «латали» в школі, у напівпідвальному приміщенні роздягальні (частину якої ділили з мирними мешканцями, які сюди збігалися, ховаючись від обстрілів) та спортзалі.

Згодом частину спортзалу в нас забрав під штаб «Донбасу» «Філін» (заступник комбата Семенченка, який на той час був поранений), бо в попередньому місці їх добряче «накривало».

Та й у школі було небезпечно: її з ранку й до  ночі поливали снарядами з «Градів» — прилітало й поруч iз нею, і навіть дах зносило після влучань. У школі разом iз нами потрапили в оточення журналісти, саме з їхніх телефонів ми вийшли на зв’язок iз керівництвом.

...Виходили ми з Іловайська 29 серпня 2014 року — це мій другий день народження! Спершу «Філін» оголосив, що будемо виходити о 5-й годині ранку. Але так сталося, що нашу медичну машину було пошкоджено й вона стала непридатною — тож нам сказали шукати собі транспорт. Добувати «колеса» побіг парамедик «Вєтєрок» — він домовився, що ми будемо виходити з батальйоном «Дніпро-1».

Виїхали десь на початку сьомої ранку: в зеленому «бусику» зі мною був Тарас Брус (він єдиний з нашої «команди», хто загинув при виході), Назар, Коля Лінько, Володимир Парасюк (згодом став нардепом), «Слон», «Вєтєрок», «Дрин» (психолог) і хлопці з «Дніпра-1».

Спершу ніщо не віщувало біди — ми зайшли в Многопілля (саме там формувалася колона). Та невдовзі, десь об 11-й годині, почався розстріл. На той час ми вже пройшли повз Кутейникове й вийшли на Новокатеринівку.

До останнього подиху буду пам’ятати обіцяний Росією «зелений коридор» із Іловайська: узбіччя були буквально завалені тілами вбитих українських солдат. А як забути спалений автобус «Богдан», всередині якого сиділи й стояли, притулившись один до одного, наші обвуглені бійці, які намагалися вийти з оточення?

Колона опинилася під шквальним вогнем — її розстрілювали російські танки, які сунули на нас, піхота гатила з гранатометів і кулеметів. У нашу машину неодноразово «прилітало»: всіх було поранено. Але саме завдяки Тарасу, який кермував і летів, мов навіжений, по полю, ми й вижили. Авто він зупинив лише коли був смертельно поранений... Хлопці кинулися з «бусика», а я не змогла, бо отримала кулю в легені (вона ще й «прогулялася» по мені, пошкодивши шлунок). За мною повернувся «Вєтєрок» — витягнув з авто й тягнув на собі до «зеленки», що була неподалік: там невдовзі я отримала ще два поранення. Але коли почався обстріл із «Градів», великий осколок поранив мені ще й ногу. Я то втрачала свідомість, то приходила до тями...

 А потім..., як із-під землі з глибини «зеленки» вискочили російські військові й усі, хто полишив автобус, потрапили в полон, адже були поранені. У нас позабирали «мобілки», документи: у мене, зокрема, один російський «воїн» вигріб із кишень усе — гроші, банківські картки, документи, два телефони і навіть... здер два золотi перстенi й сережки, залишивши тільки дерев’яний хрестик на мотузочку. Лише дякуючи «Вєтєрку», який був поранений у руку, нас не подобивали: він пішов на хитрість, запропонувавши перев’язати їхніх поранених. Йому дозволили збігати до нашого підбитого-понівеченого авто, що стояло неподалік на дорозі, й узяти медикаменти. Коли перев’язав російських вояків, на знак подяки було дозволено бинтувати й нас.

Невдовзі росіяни, які мали в глибині посадки підготовлені укриття-окопи, наказали нашим легкопораненим («Вєтєрку» й ще двом хлопцям) рити окопчик, аби ми мали хоч яке-не-яке укриття, адже обстріли продовжувалися. Час від часу я втрачала свідомість; десь через годину хлопці вирили окопчик, у якому ми й ховалися.

Коли припинилися перестрілки, в цей же день під’їхали російські БМП і повантажили нас зверху — була спека й метал просто обпікав наші понівечені ранами тіла. Привезли на якусь більш серйозно укріплену позицію, де стояли навіть гармати, вкопані танки й були глибокі окопи для піхоти. Тут нашу «команду» розділили: хлопців забрали в одне місце, а мене кудись повезли...

Ганна під час реабілітації у Литві.

«У полоні допитували «феесбешники»

Опинилася я, як мені здається, десь уже на території Росії. У тій метушні, мабуть, і не зрозуміли, хто я. Мені надали медичну допомогу (поставили капельницю, влили кровозупиняючі), що й допомогло в подальшому мені вижити.

Через кілька годин приїхала гігантська машина в три яруси — мене туди завантажили, а поряд поклали свого бійця. Ми розговорилися. Цей молодий хлопчина, родом з Іваново (центральна Росія. — Ред.) був поранений у живіт і бідкався, що у вересні мало бути весілля...

 Нас повезли якимись полями, мені було зовсім зле (час від часу втрачала свідомість), i, зрештою, через кілька годин, коли вже сутеніло, прибули, як мені здається, десь під... Ростов. Бо так вільно на території України всі навколо точно не поводилися б. Тут був польовий госпіталь росіян.

Мене з тим хлопчиною понесли до «вертушки». По дорозі на бігу мені вирішили дати укол в плече, і коли розрізали камуфляж, побачили футболку... з українськими відзнаками. Оторопівши, зупинилися: «Ти українка?».

Мене на ношах одразу кинули на землю й на цьому хороше ставлення й меддопомога в наступні п’ять днів закінчилися. Лежачи на долівці, мала змогу спостерігати, як неподалік стояв на «стрьомі» вертоліт, а дві-три інші «вертушки» постійно то сідали, то кружляли неподалік. У госпіталі були певні нехороші моменти, про які розповідати не буду...

Один більш-менш поміркований росіянин запитав: «От чого ви воюєте? Краще б приїздили до нас відпочивати на Байкал, ми б вас там гарно зустріли!..»
Наступного ранку в госпіталь прибули «рєбята» з ФСБ й почали мене допитувати. Тут мене тримали кілька днів, сюди ж підвезли згодом наших бійців, але з якогось іншого підрозділу (все хочу їх розшукати, адже про їхню подальшу долю нічого не знаю).

Вочевидь, що нас хотіли поміняти, але в росіян щось не клеїлося з перемовинами й вони сильно злилися й кричали. На третю добу мене вивезли на якийсь блокпост, кинувши з ношами на землю, а згодом транспортували на інший опорник. Я була в жахливому стані — лежала вся чорна. І якби залишилася трохи довше в тому госпіталі, сьогодні вже з вами не говорила б...

І тут несподівано до мене підходить дівчина-парамедик із мого батальйону, яку одразу й не впізнала. Як виявилося, Аліну з побратимами теж взяли в полон. Аліна — безстрашна дівчина, вона різко розмовляла з росіянами, не добираючи слів: «Якого х...на ви сюди прийшли?»

А ще забрала в одного з окупантів аптечку і вколола мені морфій — це дало змогу заснути. (До речі, згодом, коли воєнком хотів вручити їй медаль за відвагу, вона відмовилася зі словами: «Отримаю, коли закінчиться війна!»).

«Моїм родичам повідомили, що загинула»

Через добу росіяни сказали, що таки домовились про обмін. Підвезли звідкілясь і наших хлопців. Нас, «щасливчиків», було десь семеро, зокрема: Аліна, я на ношах, «Льоха» та «Призрак» (киянин Сергій Васильєв).

 Четверо озброєних до зубів вояків РФ, які нами «опікувалися», вивели нас на дорогу десь біля Старобешева. До речі, за час пересувань за ці дні звернула увагу, наскільки добре росіяни окопалися й закріпилися.

Але... за нами так ніхто й не приїхав — це страшенно розізлило конвоїрів. Лише наступного ранку, 3 вересня, коли нас знову вивели на дорогу, по наші душі таки приїхали представники Червоного Хреста. Коли везли, то хтось із медбригади Садовніка (саме вони займалась тоді вивозом хлопців з Іловайська разом iз «Чорним тюльпаном») тихенько сказав: «Як приїдемо в Старобешеве (окуповане РФ. — Ред.), не зізнавайтеся, що ви з «Донбасу»! (Окупанти були дуже злі на наш батальйон, адже основні кровопролитні бої за Іловайськ вів саме він).

Я так боялася сказати, що з батальйону «Донбас», що коли в Старобешевому почали заповнювати документацію й російський військовий чиновник запитав, у якому батальйоні служила, то сказала: «Не пам’ятаю!» (Сміється).

Про долю хлопців, із якими в «бусі» виходили з оточення, дізналася згодом: у полоні вони пробули довше — їх обміняли чи 30 вересня, чи 1 жовтня 2014 року. Моїм же родичам на той час повідомили, що я... загинула.

У полоні за місяць над хлопцями добряче познущалися. Пригадуєте відео, де «донбасівці» й інші полонені наші бійці вистрибують із вантажівки, і їх заставляють оголитися до торсу, а потім стрибати й присідати?! То це ще було «по доброму». А потім, за кадром, як розповідав «Вєтєрок», їх добряче били та всіляко знущалися й принижували. Та й мене за ці кілька днів по голівці не гладили... Військові РФ ставилися до нас жахливо!

До-речі, «Вєтєрок» продовжив навчання й став хорошим фельдшером: поїхав у минулому році за запрошенням працювати медиком у Чехію — через те, що в Україні, за яку воював, він не міг нормально фінансово забезпечити свою сім’ю, хоча й працював за фахом на трьох роботах.

«Праву ногу мали ампутувати»

Згодом я опинилася у Дніпрі — в лікарні імені Мечникова. Чималий осколок мені повністю розбив праву ногу, а менший залетів у ліву. Наші лікарі одразу зробили операції на ногах (праву навіть збиралися ампутувати).

Крім того, кулею мені перебило хребет: на щастя, спинний мозок залишився неушкодженим (тому зараз і хо­джу, і рухаюсь). А ще ж були кульові поранення в область легень та шлунку. Маю також кульове чи осколкове поранення печінки — метал там уже закапсулювався, його ніхто вже не буде чіпати. А ось як він поведе себе з часом — невідомо...

Невдовзі мене поспіхом відправили на лікування до Литви. Литовські лікарі упродовж вересня-жовтня виймали з мене кулі й осколки, а німецькі хірурги, які прибули в Литву, 12 годин рятували ногу (була першою жінкою в світі, якій експериментальним вакуумним способом з’єднували штирями гомілку зі стегном).

Із печінки литовці не ризикнули витягати метал, адже боялися, що моє серце не витримає постійних анестезій: у мене ж настільки все загноїлося, що довелося йти на ризик — робити 12 операцій через кожні 2-3 дні. На останній операції навіть була... зупинка серця — організм не витримував наркозів. Тож на ще одне хірургічне втручання лікарі просто не зважилися.

Напередодні нового, 2015, року вмовила литовських лікарів, щоб відпустили в Україну (вони згодилися, але з умовою, що повернуся в Литву, аби все ж спробувати прооперуватися й витягти з печінки осколок). Насамперед поїхала до Дніпра, де мене доліковували, а потім ще в Київ відправили у лікарню.

«УБД добивалася три роки»

Коли врешті через дев’ять місяців (війна, лікування) повернулася в Одесу й почала оформляти документи на УБД (посвідчення учасника бойових дій. — Ред.), то виявилося, що ні у списках учасників АТО, ні в особовому складі батальйону «Донбас» моє прізвище не значиться (хоча була якась довідка, підписана в. о. командира батальйону підполковником Сергієм Стояном й медаль «За доблесну службу»). Але не було військового квитка і довідки, що поранення отримала саме в ході бойової операції під Іловайськом.

Довелося довго добиватися справедливості. Мої побратими познаходили фото «звідти», навіть сприяли режисерам у створенні документальних фільмів «Іловайськ. Точка неповернення. «Мурка» (2015 рік) та «Незламні» (2020 рік) (з яким проїхали фактично всю Європу — скрізь розповідали, що з війни ми повертаємося іншими).

Важко перерахувати, скільки інстанцій ми оббігали, адже протокол видачі УБД страшенно забюрократизований: три роки доводила нашим чиновникам, що була в Іловайську, а посвідчення отримала лише в 2017 році.

За цей час зрозуміла, як покроково здійснювати цю процедуру, тож підказувала, допомагала й побратимам, з якими пройшла Іловайськ, — зараз вони всі з посвідченнями. Життя заставило мене вчитися на юриста — це допомагає позитивно вирішувати різні правові бюрократичні колізії.

«Робота з психологами допомогла не збожеволіти й не вкоротити собі віку»

Після проходження реабілітації я зрозуміла її важливість. Тож із 2016 року на волонтерських засадах із однодумцями допомагаю оздоровитися в Карпатах бійцям із сім’ями, де вони ще й отримують кваліфіковану психологічну реабілітацію. Доводилося із тисячі поданих заявок, ретельно розібравшись із кожною історією сім’ї, відібрати лише сотню: тих, у кого дійсно критична ситуація.

Звичайні місцеві люди віддавали частину своїх будинків, i 10 днів із бійцями працювала ціла психологічна служба — група з десятка фахівців (зокрема, психологи, тілесні та арт-терапевти).

Із кожною сім’єю буквально по крупинках розбирали її проблеми. І це давало колосальні результати в «розрулюванні» ситуацій. Фінансово все це вдалося завдяки виграним нами грантам з Італії та Німеччини.

За роки після пережитого на війні я втратила чимало побратимів. Після «дембеля», опинившись у дуже складних життєвих ситуаціях, хтось не витримував і накладав на себе руки.

Ці сотні суїцидів трапились саме через те, що держава не забезпечила ветеранам російсько-української війни психологічної реабілітації. Я теж була на межі зриву, але друзі вчасно відвезли в Карпати, де психологи повернули мене до життя. Я навчилася, як правильно дихати, як «відпускати» ситуацію — це допомогло не збожеволіти й не вкоротити собі віку.

Крім Карпат, хотілося, щоб хлопці подихали й морським повітрям (більшість ветеранів російсько-української війни не можуть дозволити собі привезти з того чи іншого куточка України своїх дітей на море).

Саме тоді з’явився задум мати в Одесі Центр психологічної реабілітації для «атошників». Спершу впродовж кількох років я бігала по владних одеських кабінетах і намагалася добитися від чиновників, щоб посприяли в пошуку санаторіїв для психологічної реабілітації воїнів та оздоровлення їхніх сімей. У 2019 році очільниця одеського санаторію «Пелікан» виділила нам три будиночки біля моря.

Зауважу, що державою на психологічну реабілітацію бійців в Україні виділяються мільярди, але в кінцевому результаті все це для «галочки», а гроші відмиваються санаторіями (і така ситуація вже не один рік). За протоколом із усіма ветеранами там працює аж... один психолог. Тож більшість часу ти наданий сам собі. Ось чому чимало хлопців-ветеранів у тих санаторіях банально... «бухають», бо не знають, чим зайнятися!

Врешті, лише завдячуючи міжнародним інвесторам, мій проєкт поступово реалізовується: у серпні 2020 року в нас «з’явилася» будівля на 250 «квадратів», де після ремонту буде функціонувати Центр реабілітації.