Політолог Ігор Лосєв: Як дадуть воду, Україна може назавжди забути про Крим

Ігор Лосєв — кандидат філософських наук, колишній викладач Києво-Могилянської академії.

Він ніколи не вірив у добрі наміри Росії щодо України та й узагалі в братні народи, до того ж завжди закликав до національного самоствердження українців.

Послідовно обстоював українство і в Криму, співпрацюючи з газетою «Флот України» аж до її закриття у 2014 році. Наша розмова з ним — про українсько-російські відносини, про український націоналізм та про сьогодення Криму.

«Незалежна Україна мала стати потужною мілітарною державою»

—  Ігоре Васильовичу, якими ви бачите зараз українсько-російські відносини? 

— Українсько-російські відносини ніколи не були добрими, це були відносини між метрополією і колонією, навіть у часи незалежності України. Москва ніяк не хоче змиритися з тим, що вона перестала бути метрополією для колишніх колоній, для нових незалежних держав.

І в цьому сенсі Росія завжди була ворогом України, який прагнув ліквідувати Україну як незалежну державу. Це те, що ніяк не хотіли зрозуміти люди, які стояли на чолі України, і замість того, аби робити все, щоб підготувати Україну до неминучого російського нападу, робили все, щоб Україна була беззахисною. Так воно і сталося.

Починаючи з 1991 року Україна повинна була стати потужною мілітарною державою, такою собі державою Війська Запорозького ХХ-ХХІ століть. А замість цього різні вожді в Україні виступали з ідеями, що нам ніхто не загрожує.

І тут важко сказати, чи то була московська пропаганда всередині України, чи то щира дурість цих українських політиків. І це вже після того, як були дуже складні події на півдні у 1994 році, коли нас врятувало тільки те, що Росія відволіклася на події в Чечні, і були дуже неприємні події навколо острова Тузла у 2003 році. А потім уже був напад Росії на Грузію у 2008 році, але в нас ніхто не зробив висновків, хоча було зрозуміло, що наступною на черзі є Україна.

— У вас багато наукових досліджень на цю тему.

— У мене є понад сто наукових публікацій, багато статтей, де я постійно бив в усі дзвони і попереджав про те, що на нас чекає. Київський поет Володимир Кисельов написав: «Не спавшему — честь, подавшему весть, что воры в дому, — честь стражу тому». Я тривалий час виступав у ролі такого стража, який постійно закликав Україну бути пильною, але це був голос людини в пустелі.

— А з якого року ви передбачали, що може бути війна?

— Практично з 1992-1993 років, а найбільше з 1994 року, коли почалася війна в Чечні і Росія показала, що вона є імперською, тоталітарною і репресивною державою. І весь той геноцид, який вона організувала в Чечні, показав, що вона не зупиниться перед жодними злочинами в ім’я відновлення імперії. І було зрозуміло, що рано чи пізно вони доберуться і до нас. «Нехай консули будуть пильними», — казали давні римляни. Та, на жаль, наші консули такими не були. Якщо ти казав, що російський напад неминуче станеться, на тебе дивилися, як на міського божевільного: «Та це ж братня держава, братній народ».

До речі, і сьогодні в Україні приблизно 30% диваків досі вважають Росію братньою державою, вже після всього, що сталося. Хоча я взагалі не вірю в феномен братніх держав. Якщо йдеться про держави, які керуються насамперед принципами досягнення своїх національних інтересів, то братніх у принципі бути не може. Навіть найближчі народи братніх відносин здебільшого не підтримували. Ми можемо подивитися на історію українсько-російських відносин: починаючи з ХІІ століття і до наших днів було приблизно 28 російсько-українських воєн. Узагалі ця ідея братніх народів — вигадка російсько-радянської пропаганди. І на жаль, в Україні ще багато людей мають такі ілюзії. І ці ілюзії не розвіюють наші ЗМІ, наші політологи та експерти.

— А чи міг би врятувати Україну справжній український націоналізм?

— Безперечно. Але для цього дух українського націоналізму має охопити величезні народні маси. І лише тоді він може виконати свою історичну місію. На жаль, навіть Західна Україна проголосувала не за націоналістичні партії, а за Зеленського. Навіть жителі села Великий Угринів на Івано-Франківщині — це батьківщина Степана Бандери — проголосували за нього.

У нинішній Верховній Раді українські націоналісти були би дуже потрібні. Там справді є патріоти, але патріоти, так би мовити, «час від часу», а націоналісти — це патріоти 24 години на добу, і це певна гарантія від зрадницьких рішень парламенту.

А в нас Зеленський сьогодні є найбільш рейтинговим політиком, незважаючи на все, що він зробив, а ще більше на все, чого він не зробив і не зробить.

Два роки втрачено на підготовку України до відсічі агресії. Вже за два роки можна було би створити набагато потужнішу армію, ніж ми маємо.

І багато наших діячів виправдовують свою політику нічого не робити тим, що, мовляв, військовий потенціал Росії набагато перевищує військовий потенціал України, і все одно ми нічого не зможемо. Це не так.

Історія людства має дуже багато випадків, коли слабша сторона перемагала сильнішу. Наприклад, Фінляндія, все населення котрої було менше, ніж чисельний склад Червоної Армії в 1939 році.

Але Фінляндія відстояла свою державну незалежність, хоч фіни за це заплатили велику ціну, кілька десятків тисяч фінських солдатів загинули, а це ж маленька тримільйонна на той момент нація.

Мир із Росією можливий лише тоді, коли вона зазнає великих військових поразок, невдач. Допоки вона почувається переможцем, ніякого миру з нею бути не може.

«Командувач Російського флоту писав листи з проханням нас «усмирить»

— Ви родом із Криму і завжди створювали там атмосферу послідовного українства.

— Я кримчанин у дев’ятому поколінні, севастополець — у четвертому. Я дуже переживаю втрату моєї малої батьківщини, куди я нев’їзний, де я позбавлений можливості відвідати могили моїх предків, починаючи з прабабці.

— До Криму ви нев’їзний тому, що арештують?

 — Звичайно. Вони там дуже добре знають мої позиції, я регулярно туди приїжджав. На День незалежності мене запрошували читати лекції у Севастопольському управлінні СБУ. А тепер вони майже всі там співробітники ФСБ. І я не сподіваюсь навіть, що вони мені виділять якусь комфортабельну камеру у в’язниці.

— Розкажіть, як ви співпрацювали з газетою «Флот України».

— Це був час приблизно з 1996-го до 2014 року. Це була єдина проукраїнська газета в Севастополі. І, як казали представники російського Чорноморського флоту, газета «Флот України» — це найбоєздатніший корабель Українського флоту. І прирівнювали цю газету до бригади морської піхоти на українському боці.

Газета була дуже бойова, рішуча, активна, навіть командувач Російського флоту писав листи командувачу Військово-морських Сил України з проханням нас «усмирить». Це при тому, що Росія видавала в Севастополі майже два десятки антиукраїнських газет своїм коштом. Вони й тоді діяли за принципом «их там нет», мовляв, ми ніякого відношення не маємо до цих газет.

У 2014 році жоден офіцер, журналіст газети «Флот України», незважаючи на те, що Росія пропонувала «золоті гори», не купився, а всі без винятку виїхали в Одесу, і вже там почали видавати газету, як то кажуть, «з коліс». Але «мудре» керівництво в особі міністра оборони Полторака, його оточення газету «Флот України» знищило. Хоча ця газета зараз в Одесі, враховуючи ситуацію в цьому місті, була би дуже потрібною для консолідації всієї патріотичної громадськості. І не тільки там, а й по всьому Чорноморському узбережжі України.

— А про що ви там писали?

— Про політику, про українсько-російські відносини, про статус української мови та української культури на півдні України, ще була полеміка з антиукраїнськими силами, з російською пресою. У кожному номері були статті, які викривали антиукраїнські пропагандистські провокації.

«Коли дадуть воду, Україна може назавжди забути про Крим»

— Певна частка кримчан зраділа Росії — що це за люди?

— Що стосується проросійського референдуму. За різними даними, і Уповноваженого з прав людини при президенті РФ (там інформація лише один день провисіла на сайті, потім її негайно прибрали), і за інформацією Меджлісу кримськотатарського народу, реально в цьому референдумі взяли участь 34% кримчан, які мають право голосу. А з тих 34%, можливо, 90% проголосували за Росію.

Це збігається з даними соціологів, і українських, і російських, і інших, які проводили ці виміри десь останніх двадцять років. І справді, прихильниками приєднання до Росії Криму завжди було не більше 30% кримчан. Тобто 70% були проти.

Так що оці 30% громадян, можливо, і зраділи. Але останнім часом і вони починають розчаровуватись. Тому що ситуація щодня стає критичнішою. Там води стає дедалі менше, вода йде в першу чергу на постачання військових частин Російської Федерації, цивільним залишається мало. Продукти російські їсти неможливо, як сказав один дід у Сімферополі, ризикуючи потрапити на підвал, «эту еду даже кошки и собаки есть не хотят».

Є такий жарт на кримських базарах, коли запитують: «У вас есть вкусные конфеты?»— «Вкусные конфеты были до 2014 года, сейчас только российские». І я не кажу вже про абсолютне безправ’я, коли в людей можуть забрати житло, земельну ділянку.

Говорити, що в Криму були всуціль проросійські настрої,— це неправда. Там 30% було проросійських громадян, приблизно 30%, разом із кримськими татарами, проукраїнських громадян і 40% — це ті, кому, як і Зеленському, «какая разніца» і їм все одно, чий буде Крим.

А головний негативний момент — це беззуба політика української влади. Коли постійно «позеленілі» політики кажуть, що треба дати воду в Крим. Щоб була вода в Криму, як справедливо написав Микола Семена, треба не мити водою танки, кораблі і ракетні установки.

І тоді, коли дадуть туди воду, Україна може назавжди забути про Крим. Вона його вже не поверне. І коли Росія захоплювала Крим, вона сподівалася, що і далі Україна буде постачати все необхідне до Криму, під диктовку Кремля. Вона не розраховувала, що Крим буде без води, електроенергії, багатьох інших речей.

Хоча в останньому севастопольському випуску «Флоту України» була опублікована моя стаття про те, чим кримчанам загрожує відхід від України. І я там написав, що будуть колосальні проблеми з водою, електрикою, з постачанням. Так воно і сталося.