Революційний напис Тараса Шевченка на теплиці родини Симиренків — реальна історія чи красива вигадка?

Кожен українець iще зі шкільної парти пам’ятає, що останній прижиттєвий «Кобзар» нашого геніального поета й художника вийшов у світ коштом Платона Симиренка.

Добре відомі й обставини, які передували друку найповнішої на ті часи поетичної збірки Тараса Шевченка. Все почалося з відвідин поетом Млієва влітку 1859 року та гостювання у Симиренків і Олексія Хропаля — керуючого Мліївським заводом відомої фірми «Брати Яхненки і Симиренко». Керуючий, до слова, був одружений із сестрою Платона Симиренка Наталією.

Якраз Платон Симиренко під час обіду на поетову скаргу про матеріальну скруту в зв’язку з виданням його творів пообіцяв свою допомогу. Й дотримав слова, позичивши Шевченкові гроші, які той зобов’язався повернути примірниками книги.

Малюнки Шевченка спалили чекісти

Знайомство з Тарасом, його гостини у Млієві, листування з Олексієм Хропалем та Платоном Симиренком стали подіями, що залишили глибокий слід у родині видатних українських підприємців-інженерів, винахідників, учених, меценатів.

Зокрема, в наступних поколіннях Симиренків про дружбу з великим українським поетом збереглося чимало спогадів, хоча її, так би мовити, матеріальна складова, була знищена чекістами в перший арешт Володимира Симиренка на початку тридцятих років ХХ століття.

Тоді у вогні більшовицькі варвари спалили козацькі грамоти, безцінні документи Левка Платоновича Симиренка, дипломи, малюнки Шевченка, листи видатних людей України тощо.

Але далі хочу розповісти саме про спогад, що міцно засів у родині й живий навіть у наші дні. Маю на увазі переказ про те, що у дні перебування Шевченка в Симиренків дуже схвильований, емоційний поет нібито власноруч вугіллям написав на дверях теплиці такі рядки:

О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!

Напевне, чи не першою про цей вражаючий факт повідомила донька Левка Платоновича Тетяна у своїх споминах, опублікованих iще в 1963 році у журналі «Дніпро» (№4).

Про нього також читаємо і в споминах доньки Володимира Левковича Симиренка Тетяни у журналі «Родовід» (№1 за 1995 рік). Слід також сказати, що і в інших, вже сучасних авторів, які писали чи пишуть про Симиренків, не оминається згадка Шевченка та його напис на теплиці.

Копія картини (оригінал викрали з музею восени 2018 р.) Олега Баумейстера «Т. Г. Шевченко у Млієві», художник Анатолій Чередниченко.

«Чи буде правда меж людьми?»

Однак цей переказ слід вважати лише чудовою легендою, яку, можливо, придумали вже в радянські часи. Бо насправді дуже гострі слова поета вельми імпонували революційній комуністичній епосі. Та, до всього, ще й піднімали «революційний авторитет» самих Симиренків.

Які, виявляється, дружили з поетом-революціонером-демократом, і якщо дозволили йому написати на теплиці ось таке, значить, поділяли його погляди, значить, і самі були... революціонерами, ворогами російського царизму!

А можливо, ці революційні слова придумала журналістка, яка брала інтерв’ю в заслуженої вчительки України Тетяни Симиренко? На жаль, у журналістів такі «вольності» частенько траплялися і тоді, і зараз... А Тетяна Левківна, прочитавши їх, резонно подумала, що маслом каші не зіпсуєш, і... промовчала? Бо як могла щось заперечити жінка, у якої комуністичний режим розстріляв батька, брата, чоловіка і єдиного 28-річного сина?

У будь-якому випадку, навіть із «технічного» боку, версія про напис не ви­тримує жодної критики. Ну не міг цей напис, як стверджували обидві пані Тетяни, фізично проіснувати кілька десятків років!
Або. Чи міг би вихований Тарас Шевченко раптом написати, гостюючи в мало знайомих (на той час) людей, ось такі слова? Дуже малоймовірно навіть для гострого на слово й експресивного на вчинки Шевченка.

Та й чи могли вірнопіддані Російській імперії, поважні, шановані багатії, капіталісти-власники дозволити собі ось таку «компрометацію» їхнього чесного імені?

А через якихось майже двадцять літ, коли арештовували Левка Симиренка і в садибі тривав кількагодинний обшук, у поліцейських протоколах про революційний напис не було й згадки.

Проте найпереконливіше заперечує існування напису на дверях теплиці... «Кобзар» Тараса Шевченка. У якому читаємо прекрасну, патріотичну, гуманістичну поезію:

О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Вночі і ожеледь, і мряка,
І сніг, і холод. І Нева
Тихесенько кудись несла
Тоненьку кригу попід мостом.
А я, отож таки вночі,
Іду та кашляю йдучи.
Дивлюсь: неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дівчата,
А дід (сердешний інвалід)
За ними гнеться, шкандибає,
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу. Де ж той світ!?
І де та правда!? Горе! Горе!
Ненагодованих і голих
Женуть (последний долг отдать),
Женуть до матері байстрят
Дівчаточок, як ту отару.
Чи буде суд! Чи буде кара!
Царям, царятам на землі?
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.

 У вірші відтворено вуличну сценку, побачену Шевченком у Петербурзі. Після смерті вдови Миколи І Олександри Федорівни труну з її тілом з 29 жовтня до 5 листопада 1860 року було виставлено в Петропавлівському соборі, де ховали російських царів.

Щоб продемонструвати «скорботу народу», організовували відвідини собору, зокрема для вихованок дитячих притулків «відомства імператриці Марії», шефом якого була померла імператриця (через що її й названо у вірші «матір’ю байстрят»).

Під віршем зазначена дата написання «3 листопада 1860 р.». Про вірш поета за 3 листопада 1860 року йдеться і в книзі «Труди і дні Кобзаря» відомого шевченкознавця Петра Жура.

То як же міг Тарас Григорович, перебуваючи у Млієві влітку 1859 року, написати слова, які ще не породив? А написав їх пізньої осені наступного року?

Звичайно, такі міркування однозначно наводять на думку, що «власноручний Шевченків напис на теплиці» є вигадкою. Точніше, таким, що не може відповідати дійсності.

Факсимільне видання Шевченкового «Кобзаря» 1860 року.

У Млієві поет замовив саджанці для майбутньої садиби

Проте Мліїв і справді залишив у серці, душі Шевченка дуже теплий спомин. Й не лише через те, що Платон Симиренко допоміг йому з виданням творів.

Побачені картини квітучої української землі, справді райського куточка Вітчизни, заможного життя мліївців так вплинули на Кобзаря, що він замовив у Олексія Хропаля (який, як і Платон Симиренко, плекав чудовий сад) для своєї майбутньої садиби на березі Дніпра саджанці фруктових дерев.

Бо, як відомо, саме в цей час Тарас шукав ділянку землі, щоб її купити та збудувати на ній будинок. А також Мліїв надихнув поета й ось на таку чудову поезію:

Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І [в] малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.

Як на мене, своєю потужною поетичною силою, своєю величною мрією про красу життя він аж ніяк не поступається згаданим раніше революційним рядкам.

Утім у генія все велике. Тарас Шевченко саме такий. Його нев’януча творчість — наші шляхи сьогоднішні. І завтрашні. Поет — українське духовне знамено, наш людський ідеал. На всі часи. На всі віки.

Ольга ОСИПЕНКО,
завідувачка музею-відділу родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею