«Обіжаєш мальца? Так ти нацист!»

21.04.2021

Російська імперія (як усі імперії) побудована за допомогою загарбництва.

 

Спочатку Московія захоплювала чужі землі без ви­правдувальних пояснень, як її сюзерен — Монгольська орда, потім почала маскувати анексію боротьбою проти «невірних», «захистом слов’ян», «гуртуванням народів навколо пролетарської Москви», «братерською допомогою у подоланні відсталості», «поверненням «исконно» російських земель» (Кенігсберг, Курили, Ічкерія).  


Імперія, постійно розширюючись, як пухлина, спеціально створювала осередки (метастази) «русского міра»: у завойовані неросійські регіони планово переселяли росіян для колонізації, корінне населення виселяли з рідних земель.

 

Наведемо дані демографічної статистики. До Богдана Хмельницького в Україні жило всього близько сотні російських «торгових людей», опісля були розміщені російські війська, чисельність яких постійно зростала.

 

Після депортації Катериною ІІ українського козацтва на Кубань землі заселяли німцями, сербами, російські поміщики переселяли туди своїх кріпаків.

 

У ХІХ ст. почалася інтенсивна колонізація, в Україну сунули російські чиновники, купці, попи, вчителі, які осідали в містах. Більшовики також планово нарощували кількість росіян в Україні: 1926 р. — 9,2%, 1989 р. — 22,1%.

 

У приєднаній Західній Україні росіян майже не було, а потім пішло-поїхало: у Львові у 1921 р. — 0,2% росіян, у 1959 р. — 27%. Російському більшовизму підспівував Леонід Утьосов: «Во Львове идет капитальный ремонт. Ждем вас во Львове».

 

Подібна картина була й в інших регіонах, в «освобожденных» (за угодою з Гітлером) країнах Балтії: у Латвії в 1935 р. було 8,8% росіян, у 1959 р. — уже 26,8%.


Росія заохочувала переселення росіян у неросійські землі, а корінне населення до виїзду. Багато українців відгукнулося на столипінські пільги, виїхало до Сибіру, на Далекий Схід, де російське черево поступово їх перетравлювало.

 

Більшовики посилали комсомольців на відбудову Донбасу (кількість росіян там зростала), на освоєння цілинних земель (кількість українців в Україні зменшувалася). Це була добровільно-примусова міграція.

 

Сталін вдався і до злочинної зачистки земель для росіян, масово депортуючи народи. Із Західної України у 1939-40 рр. було виселено 10-20% населення, так само депортували жителів Балтії.

 

У ходi i після Другої світової війни були депортовані зі своїх земель кримські татари (чверть народу було виморено в дорозі), калмики, інгуші, чеченці, карачаївці, балкарці, ногайці, турки-месхетинці, понтійські греки. Концепція створення «життєвого простору» для росіян аналогічна гітлерівській. Після вигнання татар Крим було підготовлено для заселення росіянами.


Острови «русского міра» призначалися для «заохочення» корінних народів до «інтернаціоналізму». Іван Дзюба показав, що «інтернаціоналізм» по-російськи — це зросійщення.

 

Для українців Росія (царська, більшовицька, путінська) вигадала тезу: «Ми один народ»; у поетичному оформленні: «Слов’янські ручаї зіллються у російськім морі». Заготовки «русского міра» мали ще одну далекоглядну мету на випадок відокремлення: вони ставали приводом для «захисту» «соотечественников» у незалежних державах.


Якщо народи опиралися зро­сійщенню, відмовлялися «зливатися», Росія починала «нещадну боротьбу з націоналізмом» (у російській пропаганді це лайливе слово). Росія при завоюваннях, придушенні повстань нищила народи Сибіру, Кавказу, Середньої Азії, Польщі та України.

 

Сталінська Росія Голодомором убила мiльйони українців. Путінська Росія винна у вбивстві чеченців (аж поки не сторгувалася з Кадировим), молдаван, грузинів, українців. Джо Байден, назвавши Путіна вбивцею, має рацію.

 


Використовуючи заздалегідь створені осередки «русского міра», Росія загарбала в України Крим, частину Донбасу, вона, бачте, «захищає соотєчєствєнніков». Це нагадує кримінальну сценку.

 

Російський хлопчик звертається до корінного жителя: «Дядєнька, дай кошельок». Той відмовляється. Тоді з’являється громило: «Обижаєш мальца за то, што папрасіл па-русскі? Так ти нацист!». Далі йде в хід зброя з російського воєнторгу.

 

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технічних наук
Київ