Душа болить й за океаном: волонтерку з Канади нагородили медаллю «За милосердя та турботу»

От уже чотири роки підтримують наших воїнів на фронті люди поважного віку з волонтерського загону з Полтави, який має назву «Невтомні бабусі».

Волонтери підрахували, що самих тільки маскувальних сіток за цей час сплели майже вісім кілометрів.

А скільки ще виготовили з любов’ю й передали нашим бійцям таких простих, але потрібних речей: подушок, килимків, білизни, захисних масок тощо! Очолює загін воістину бойових «невтомних бабусь» Мирослава Плешкова.

А Леоніла Пітулей, про яку зараз і йтиметься, — це якраз її рідна сестра. Вони є вихідцями з волинського села, і хоч життя розкидало найрідніших людей у різні кінці світу, сестри лишаються дуже близькими.

Кажуть: у дитинстві мати вчила їх, що б там сталося, завжди бути дружними, допомагати одна одній. І вірять, що ненька тепер тішиться, дивлячись на них із небес.

«11 вересня буде рівно 20 років, як ми з чоловіком і двома дорослими дітьми виїхали з України, — розповідає про перебіг свого життя пані Леоніла, з якою спілкуємося в месенджері. — А 18 вересня — це та дата, коли наша сім’я прибула до столиці провінції Альберта в Канаді — міста Едмонтон.

Мушу сказати, що, приїхавши до цього сучасного урбаністичного центру з населенням у понад мільйон осіб, розташованого в оточенні найродючіших земель канадських прерій, ми одразу зрозуміли, що потрапили в… майже українське місто, де повно земляків, нерідко лунає наша солов’їна мова, існують і церкви, і школи українські. Та це й не дивно, адже Едмонтон є одним із двох найбільших центрів української громади в Канаді».

Зустрічі, що лишили глибокий слід у душі

Попри це, за словами Леоніли Пітулей, її постійно тягне на Батьківщину. Походити рідною землею, вдихнути українського повітря — то вже непереборна внутрішня потреба.

«Останні два роки не була в Україні, то це вже для мене дуже великий проміжок часу, — зізнається наша землячка.

— Хоч усі ми, канадські українці, живемо тут Україною, її болями й печалями. Дуже болить душа через те, що недоброзичливий войовничий сусід не дає українцям спокійно жити. Під час Революції гідності в Києві ми разом із сестрою Мирославою, котра якраз гостювала в мене, плакали, спостерігаючи за перебігом подій на Майдані. Тоді ж почали надавати допомогу.

І не тільки ми, а й багато інших канадців. Пригадую, часто проводили тоді мітинги на підтримку української революції, збирали кошти, горіли цим (у мене є український прапор, який подарувала волонтерка з Диканьки, де я була багато разів, Ніна Моргунова. Так от, я завжди ходжу на мітинги, обгорнувши себе ним). А потім на схід України пішли боронити її незалежність та територіальну цілісність добровольці — і вони також потребували допомоги.

Сина нашої троюрідної сестри взяли тоді на війну, він був під Волновахою. І ми так старалися з допомогою інших людей купити ті перші бронежилети — вони обійшлися у значну суму грошей. Знайомий волонтер доправив їх на фронт. Потім приїжджаю в Україну, а наша сестра й каже: хлопці, мовляв, почали стріляти, а ті бронежилети прострілюються».

У 2016 році пані Леоніла приїхала до Полтави, де Мирослава Плешкова познайомила її з іншими волонтерами. Та перша зустріч, за словами моєї співрозмовниці, була незабутньою.

«Так склалося, що ми з Наталією Костіною, Олексієм Кабушкою (на превеликий жаль, нині покійним), Надією Легкобит їздили до Києва. Дорогою Олексій Кабушка, котрий неодноразово доправляв допомогу нашим бійцям на фронт, багато розказував про війну (за три місяці перед тим у зоні збройного протистояння загинув його син Мирослав). Я була в захваті від цієї людини. Ми побували на столичному Майдані, і мої нові знайомі показали місце, де вони стояли під час Революції гідності, — ворушить спогади Леоніла Пітулей.

— Варто зазначити, що з Надією Легкобит із селища Чутове ми познайомилися ще раніше. Коли розпочалася ця російсько-українська війна, Мирослава випадково дізналася, що вона у своєму кафе пригощає безкоштовними обідами військових, волонтерів тощо. І ми почали їй потроху допомагати. Довідавшись про мій приїзд, Надія запросила нас із Мирославою до себе.

У Чутовому в Надіїному кафе ми зустрілися з великими патріотами України — харківською волонтеркою Тетяною Черкашиною, котра багато зробила для добровольчого батальйону УДА «Аратта», а також отцем Валентином Серовецьким — військовим капеланом, котрий у червні 2014 року потрапив у полон до сепаратистів, два місяці провів у підвалі в окупованому Луганську, де над ним знущалися, піддавали катуванням. І то теж була незабутня зустріч (на жаль, ні Тетяни Черкашиної, ні отця Валентина вже немає серед живих).

А потім так сталося, що ми із сестрою, Надією Легкобит та її чоловіком побували в добровольчому батальйоні «Аратта». І я побачила там отих молодих патріотів, котрі знали, що їх може чекати в зоні збройного конфлікту, і свідомо на це йшли. Туди ж під’їхала й Тетяна Черкашина зі своїми дітками: синочком і двома доньками-близнятами. Я в неї тоді здивовано запитала: навіщо ти, мовляв, ще й діток сюди привезла?

А вона у відповідь: «Хай дихають оцим духом свободи, бо у звичайному житті вони того ніколи не відчують». Відтоді в мене душа болить за кожного з тих, кого там побачила. Незадовго до того, як я мала повернутися в Канаду, у зоні АТО загинув оперний співак Василь Сліпак. Перед вильо­том зі львівського аеропорту я побувала біля його свіжої могили на Личаківському цвинтарі. То був дуже важкий рік»…

Незабутня зустріч у патріотичному кафе Надії Легкобит.
Фото з особистого архіву Леоніли Пітулей.

«Коли надсилаю кошти в Україну, мені начебто аж легше жити»

Пані Леоніла готова скільки завгодно розповідати про інших українських волонтерів (бага­тьох з них вона знає). А от про свою особисту допомогу говорить не так охоче, наголошуючи, що вона в цьому не є унікальною.

«Таких, як я, багато, — стверджує жінка. — Знаю в Канаді родину, яка постійно надає допомогу в Україну, причому робить це тихо, без галасу. Поміж нас, українських емігрантів, є такий Богдан Пивоварчук, котрий витратив усі свої заоща­дження, бо в такий надзвичайно складний для України час просто не може не допомагати (зокрема, наскільки мені відомо, надає допомогу Кропивницькому шпиталю). Та й усі мої друзі не стоять осторонь. Допомога формується й по лінії громадських організацій, церков.

Ми відвідуємо українську греко-католицьку церкву святого Юрія — звідти надходить велика допомога українським сиротинцям. Щодо мене, то я співпрацюю з багатьма волонтерами з України, які допомагають нашим бійцям на фронті, і в міру можливостей надсилаю їм власні кошти. Вони й самі часто звертаються до мене. Пораненому бійцю — нашому земляку з Волині — потрібна була операція, то ми із сестрою допомогли грішми.

Інколи надсилаю свої кревні Мирославі, бо вона ліпше орієнтується, куди їх доцільніше спрямувати. Коли ж сама не маю такої можливості, підключаю інших. Отак ці останні сім років і живу. Можна сказати, моя допомога охоплює всю Україну. Бо загалом стараюся потроху допомагати всім, хто цього потребує. Дуже болить душа за тих волинських сиріт, батьки яких загинули на війні.

Тож підтримую постійний зв’язок із волонтером з Луцька Русланом Теліпським, котрий опікується такими дітками, і допомагаю, чим можу. Інакше просто не можу. Адже це наш спільний біль. От перед Різдвом я більше працювала й раділа через те, що матиму зайві кошти для пожертви. І коли надсилаю їх в Україну, мені начебто аж легше жити».

Коли ми спілкувалися з Леонілою Пітулей, вона якраз зібрала посилку з одягом для переселенців із Донбасу. Таких посилок, запевняє, було дуже багато: «Зазвичай я прошу всіх, хто може, приносити або нові, або вживані речі, але в гарному стані (у Канаді вони дуже добротні). Так і формуємо посилки: останню відправила для переселенців у Полтавську область, перед цим — на Волинь. І як тільки місяць мине, уже розумію, що мене мучить: треба бодай чимось комусь допомогти».

Про те, де були використані власні гроші героїні цього матеріалу, дізнаюся з одного з «постів» у фейсбуці: «Щира дяка пані Леонілі Пітулей за кошти на дуже потрібні шини для бойового коня для добровольців із підрозділу 3-ї окремої стрілецької роти ДУК «Правий сектор».

Волонтерська допомога пані Леоніли нашій армії не лишилася непоміченою. Навіть у Канаді знайшла патріотку України грамота від командування та особового складу 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка, у якій висловлюється вдячність за підтримку боєздатності військової частини, і то, за її словами, було дуже зворушливо. А довідавшись про те, що її нагоро­джено медаллю «За милосердя та турботу», жінка взагалі розплакалася.

«Коли в мене запитували, чому я від початку цих трагічних подій в Україні жертвую власні кошти, не знала, що відповісти, не могла дібрати слів. Відповідь — у назві медалі: звісно ж, через милосердя й турботу, — розмірковує пані Леоніла.

— Водночас не сприймаю цю нагороду як власну. Це нагорода всіх волонтерів, небайдужих людей, котрі не можуть пройти повз чуже горе. Низький уклін тим, хто звалює на свої плечі цю нелегку ношу. Повірте, я не люблю піару й волію робити добрі справи тихо. Головне — щоб наші бійці були живими й здоровими, щоб українські матері не плакали. То для мене буде найбільша нагорода. Ми тут, у Канаді, як і українці всього світу, молимося, аби російські кулі оминали наших солдатів».