Спіраль бездарного авторитаризму: Зеленський загарбав усю владу і взяв під контроль силовиків

Не так давно думалося, що нам не загрожує ні диктатура авторитарного, але талановитого керманича, ні авторитарний режим загалом.

За десятиріччя незалежності у нас так і не проросла постать державного діяча, на авторитет якого беззастережно поставив український народ.

У нас немає кандидата на непросту роль, яку на європейській сцені грали де Голль i Конрад Аденауер, на англійській — Черчилль, на американській — Рузвельт. Не найгірші політики ХХ століття.

Не загрожувала нам і досі тривала диктатура, бо претенденти на цю непросту роль виявилися маріонетками в лапах свого кримінально-олігархічного оточення. Янукович спробував. І де він тепер?

До певного часу не загрожував нам і військовий переворот. Бо до 2014 року національний генералітет у розцяцькованих одностроях був придатний хіба що до участі у кіномасовках та віддавати по-фельдфебельськи прямі клятви бути вірним «своєму президенту».

Ослабити опозиційного Порошенка

Але от сигнали та дії, що ініціюються в офiсі президента Зеленського, підводять до протилежних висновків.

Наприклад, нещодавно випливла на поверхню ще одна інструкція щодо того, якими методами з опонентами готові боротись сьогоднішні можновладці.

Глава офiсу президента Андрій Єрмак поставив лідеру кримських татар, народному депутату від «Європейської Солідарності» Мустафі Джемілєву умову — питання кримських татар почнуть вирішуватися швидше, як тільки він вийде з партії Петра Порошенка.

Розмова відбулась минулого року. Про це Джемілєв нещодавно розповів у ефірі кримськотатарського телеканала ATR. Ймовірно, саме з такою позицією очільника ОП і пов’язані проблеми з фінансуванням згаданого телеканала.

Ми не говоримо зараз про моральність дій представників влади, бо то світоглядні питання і, вочевидь, iз подібними опціями там проблема. А те, що це дуже схоже на діяльність в інтересах ворога на державній службі, — з цим важко посперечатись.

Легендарний депутат iз Криму пропозицію не підтримав. За словами Джемілєва, під час розмови з головою ОП також були присутні голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров і Рустем Умєров.

«Просто в порядку дискусії він висловив ідею, щоб з фракцій вийшли не лише я, а й інші депутати — Ахтем Чийгоз (iз «Європейської Солідарності»), Рустем Умєров (iз фракції «Голос»), — і тоді питання, пов’язані з Кримом, у парламенті легше б вирішувались», — повідомив Джемілєв.

Рефат Чубаров порівняв слова Андрія Єрмака зі словами Сергія Льовочкіна, колишнього керівника АП Віктора Януковича, який свого часу також ставив аналогічні неприйнятні умови для Мустафи Джемілєва.

Ознаки авторитаризму не в кращому своєму прояві: розіграти кримську карту в своїх інтересах і поставити кримських моральних авторитетів та лідерів у ситуацію безвиході. Дуже знайомі прийоми.

Про те, що нинішній президент зможе впевнено почуватися лише за умови відсутності сильної альтернативи, було зрозуміло ще з самого початку. Особливо коли сформувався парламент імені ЗЕ. Президент привів у Раду монобільшість, установивши таким чином президентську вертикаль. І його влада, за недостатньої інституалізації опозиції та залежності судової гілки влади, абсолютно нічим не обмежується й автоматично стає авторитарною.
Президент Зеленський наразі повністю контролює і законодавчу, і виконавчу, і судову влади, і силовий блок.

Авторитаризм як шлях до економічного прориву?

Подивимось на явище авторитаризму під іншим кутом. Чому варто насправді сахатися авторитаризму? Особливо якщо досвід інших країн вказує — ні. Але за умови, що лідер країни чітко усвідомлює свою проривну місію для країни.

Зокрема саме завдяки авторитаризму Іспанія побудувала свою ринкову економіку, вдало скористалася нею як інструментом і увійшла в 70-х роках минулого століття у двадцятку розвинутих індустріальних країн.

У 60-70-х роках світ заговорив про серйозні успіхи в Латинській Америці та Південно-Східній Азії. Тим часом майже у всіх цих країнах панували авторитарні режими без найменших просувань до демократії. Серед фахівців утверджувалася думка, що авторитарний режим скоріше гарантує економічне зростання, ніж демократія без берегів.

Знаний у тамтешньому світі соціолог, колишній президент Бразилії Фернанду Енрікі Кардозо казав, що демократія стала, швидше, екзотичною рослиною, аніж політичною моделлю суспільства, з якою хоч-не-хоч потрібно миритися.

Потім, у 80-х роках, виявилось, що все ж таки в економічно благополучних країнах демократії проростають природним чином.

Як виявилось і те, що ринкова економіка може завести країну дуже далеко від демократії, бо вона сумісна абсолютно з усіма режимами. Висновок: демократія повинна визріти у масовій суспільній свідомості, це плід великої, важкої роботи й тривалого історичного досвіду.

Авторитарний лідер, яким би це видавалося дивним, має бути одержимим демократом і людиною біблейської моралі. Яку з цих двох іпостасей ми можемо швидко, без роздумів і впевнено приписати чинному президенту України? Питання риторичне.

У сучасній Україні таких політиків можна перерахувати на пальцях однієї руки. Лік починається з, на жаль, покійного В’ячеслава Чорновола...

У плині політичного часу не буває так, щоб внутрішня логіка історичної драматургії вимагала появи певної особи, а вона не виникала. З різних причин та обставин така персона може спізнюватись. Та з’ява її все одно відбудеться.

Олігархічна специфіка українського президентства

Але вітчизняний авторитаризм за своєю суттю може бути тільки специфічно українським. У тих суспіль­ствах, які називаються традиційними, які пройшли чи проходять фазу нормального капіталістичного розвитку, накопичення капіталу відбулося завдяки праці, у межах суспільної моралі.

Одне із завдань авторитарного режиму — забезпечити простір функціонування капіталу.

На теренах колишнього Радянського Союзу чесно заробленого капіталу (за незначним винятком) немає, він увесь кримінальний, отож, український авторитаризм може бути тільки бандитським.

Причини та обставини в сучасній Україні — надто складний, заплутаний клубок, що його ще тугіше зав’язала війна з Росією. Часом складається враження, що наукова національна еліта жахається цього клубка, як міфічної Горгони, і відвертається від нього. І доки це відбувається, чужоземні впливи агресорів через авторитарний тиск своїх ставлеників роблять свою чорну справу.

Ми продовжуємо блукати у рідкоголоссі спрощених міфологем, ми не знаємо, через що мусимо пройти й скільки докласти зусиль, щоб стати справді європейською державою. І, хоч як боляче це усвідомлювати, лише тепер нинішня війна починає очищати замулений зір.

Бо колишня радянська людина тривалий час плутала свободу з волею, а звільнення від тоталітарних кайданів — як звільнення від усякої відповідальності.

А тому є великі сумніви, що «повернення в береги» відбудеться добровільно й швидко, хай президент хоч сто указів видасть. Особливо ж не захочуть повертатись ті, хто посеред безладдя та безправ’я робить великі гроші.

Закономірність, виведена відомим американським соціологом та політологом Сеймуром Мартіном Ліпсет, очевидна: чим значніші успіхи нації в економіці, тим більше в неї шансів стати демократичною. І для того, щоб у суспільстві почали розвиватись справді демократичні процеси, потрібно хоч би десять років стабільного росту.

Однак не в нашій ситуації. Економічного дива не сталося, і навряд чи ми станемо його свідками за Зевлади. Хоч як би цинічно це звучало, але нинішнє агресивне осатаніння Москви щодо України працює на руку Зеленському, бо якщо світ напружився через це, то що вже говорити про українців.

Зате відволікається увага від катастрофічного зростання цін на найнеобхідніші продукти харчування та такого ж падіння рівня життя людей. Ще трохи такого господарювання нинішньої влади — і можна буде вводити продуктові картки. Економіка розвалена, а країною керують олігархи.

І з огляду на всі успішні практики авторитаризму та поєднання, на перший погляд, непоєднуваних речей виникає чимало сумнівів щодо того, чи достатньо у президента Зеленського компетентностi для реального розвитку України, аби виправдати його жадібну тягу до авторитарності.

Кабінет Міністрів? Що він може ініціювати, окрім «хотєлок» Ахметова? А реформувати?

До речі, найефективнішим і найбільш реформаторським серед післяреволюційних урядів був, за оцінками VoxUkraine, уряд Арсенія Яценюка.

А сьогодні владу в країні отримали люди, які доти дуже мало розуміли, як працює, і головне — як має працювати система державного управління в Україні. А без цього вичистити її від корупції, перебудувати, звести хоча б елементарні економічні рейки майже нереально.

Тому рівень довіри навіть тієї значної маси наївних виборців, котрі купились на видовища, не може залишатися зависоким нескінченно довго. Разом із рейтингом Зеленського поступово тане монобільшість у парламенті.

Отже, практично повністю керований Банковою Кабмін не може управляти країною та проводити реформи, тому що, по-перше, апріорі не може. А по-друге, складно це робити без парламентської підтримки, яка чим далі — все хиткіша.

І ми знову вийшли на виток спіралі, що може стати колом, замкненим низьким професійним рівнем.

Чинний уряд останні пів року однiєю ногою на межі відставки. Президент бідкається про кадровий голод у владі — лава запасних порожня. А залучити нових фахових управлінців на державні посади важко з різних причин.

Одна з них — небажання професіоналів iще раз пов’язувати свою репутацію з чинною владною командою. З іншого боку, посадовці сьогоднішнього крою зазвичай не вітають поряд із собою сильних, а тим більше сильніших, партнерів.

Отже, країна стає заручником майже кожного нового президента, який прагне перетягнути на себе всі важелі влади в Україні, а головне — ляльководів, котрі міцно тримають його за «достоїнство». Що чітко було видно за Януковича, що, власне, прослідковується і тепер.

А тому питання, з якою метою: для проведення реформ і модернізації чи для створення власного авторитарного режиму? Також із розряду риторичних.

І що залишається? Позбавляти опозицію права говорити аргументами та ослаблювати її розколами, інтригами та розгойдуваннями ситуації всередині опозиційного руху.
Але Петра ще не такі гойдалки хитали.