Сміх переміщених крізь сльози: життя українців у повоєнній Західній Німеччині

Понад сімдесят років тому в одному з ДіПі-таборів Західної Німеччини представники військової поліції були змушені провести ретельний обшук.

Вони сумлінно обшукали метр за метром всі таборові приміщення. Не забули зазирнути в підвал і навіть на дах.

Але полонянки ніде не було. Куди ж зникла... корова?

Ліфт як схованка

Історія, яку в своїх спогадах переповів свідок подій піаніст Анатолій Мірошник, мала такий початок. Повоєнна Західна Німеччина.

Один із голодних мешканців табору переміщених осіб посеред білого дня вкрав у німецького фермера корову.

Неквапом завів її через головну браму до табору. Свідком такої оказії став не один таборянин.

Фермер звернувся до військової поліції, і незабаром усі разом прийшли до табору визволяти полонянку. Про те, як ретельно і водночас безрезультатно робився обшук, ви вже знаєте.

Очолював пошуки корови американський капітан, який перед війною у своєму рідному Детройті мав досвід успішної боротьби з гангстерами.

Розуміючи, що ситуація склалася не на його користь, він вирішив вдатися до компромісу. Пообіцяв, що не покарає винуватих, якщо йому скажуть, куди зникла корова. Повірили на слово і показали... ліфт.

Так, кмітливі таборяни завели корову в ліфт, який зупинили між двома поверхами, а електрику вимкнули. Тварина спокійно стояла в темряві й жувала жуйку.

Згадки про подібні комічні життєві ситуації у спогадах сучасників подій — швидше, виняток, ніж правило.

Проте шпальти українських газет і журналів, які видавалися у другій половині 1940-х років у Західній Німеччині, рясніли памфлетами, фейлетонами і шаржами, в яких гумористи порушували типові проблеми епохи ДіПі (англ. displaced person — переміщена особа). Сьогодні ми розглянемо ще деякі з них.

Невід для картоплі

У повоєнній Західній Німеччині придбати продукти харчування практично не було можливості. З одного боку, через дефіцит, а з іншого — через зависокі ціни.

На одній з тогочасних карикатур маленький хлопчик, із цікавістю розглядаючи вітрину продуктової крамниці, запитував: «Що це, матусю?» і чув у відповідь: «Музей, дитинко!...»

У голодну епоху ДіПі крадіжки продуктів харчування і речей першої необхідності стали типовим явищем. Особливим попитом користувався асортимент крамниць і продуктових складів.

Співробітники останніх не лише їли досхочу на робочому місці, а й виносили з них передовсім консерви, каву і цигарки. Останні два продукти до проведення у 1948 р. у Західній Німеччині грошової реформи виконували роль своєрідної валюти.

Окупаційні адміністрації намагалися врегулювати ситуацію. Однак ні встановлення контролю над ДіПі, які працювали на складах, ні віддання під суд крадіїв суттєво не по­кращили стан речей.

Проблема харчування була актуальна як для німців, так і для мігрантів різних національностей. Щоправда, німецькі селяни, які вирощували городину, перебували у трохи кращих умовах. Водночас при частині таборів переміщених осіб і біженців також було облаштовано невеликі городи, де вирощували дефіцитні овочі та зелень.

Однак продуктів харчування не вистачало, що позначалося на меню таборових їдалень та наповненості порцій. Так, анонімний гуморист у газеті «Українські вісті» восени 1945 р. зазначав: «Купимо густий невід для ловлі картоплі в борщ.

З пропозицією звертатись до п.п. харчового референта та зав. їдальнею». А дописувач гумористичного журналу «Їжак» резюмував: «Міняю европейські кальорії на українське сало».

Тодішні гумористи не обійшли увагою і таке явище, як «огородництво» — «наука як садовити городину на свойому огороді та як збирати її (вночі) на чужому».

А в журналі «Їжак» у 1946 році зазначалося: «Кроляче м’ясо дуже люблять французи, які річно з’їдають 80 міліонів кріликів. В інших країнах теж появилися «французи», які часто ловлять цих звірят... по чужих клітках».

Усі згадані крадіжки продуктів харчування були прикрим свідченням нелюдських умов, в яких доводилося виживати переміщеним особам і біженцям з України.

«Добренько»

На шпальтах періодики порушувалася актуальна за епохи ДіПі проблема, яку можна сформулювати таким чином: «Дай людині владу, і ти дізнаєшся, хто вона».

У таборовий період частина українців отримала змогу посісти керівні посади — комендант чи член управи табору, директор таборової школи, сторож продуктового складу (стратегічна посада у голодні повоєнні роки).

Вони давали можливість тим, хто їх обіймав, впливати на життя громади, відстоювати її інтереси, дбати про покращення добробуту таборян.

Водночас вони були і певним випробуванням на чесність і порядність, зваженість у прийнятті рішень. Не всі очільники успішно проходили випробування владою, про що й писали гумористи.

У деяких таборах процвітала бюрократія.

Приміром, для отримання від референта по господарству «одного цвяха, — писав у 1945 році в газеті «Українські вісті» анонімний автор гуморески «З міжтаборового життя», — треба подати письмове запотребування в шести примірниках, яке проводиться в дванадцяти книгах, потім виписується ордер в чотирнадцяти копіях [...], а потім наступає вияснення: «чи вище згаданий цвях є на складі, чи не приобіцяний він кому іншому». Для надання відповідей завбачливий референт припас «три скри­ні спеціяльного м’якого, вузького паперу в рульончиках».

Кандидати на ту чи іншу посаду у таборовій адміністрації у своїй передвиборній агітації керувалися порадником під промовистою назвою «Сто обіцянок». Частина адміністрації таборів зловживала владою, робочі будні іншої зводилися до відповіді на всі прохання поліпшити умови життя у таборах «Ні, не можна» чи «Добренько» (у значенні «Ні, не можна»).

Висока освіта

Серед проблем культурного життя, які у поодиноких публікаціях на шпальтах газет порушували гумористи, слід назвати якість освіти.

У повоєнній Західній Німеччині українська громада створила мережу навчальних закладів різних рівнів. Серед них — початкові та середні школи, матуральні та фахові курси, курси з вивчення іноземних мов, виші.

Система освіти розвивалася за складних умов: діти здобували освіту в непристосованих для навчання приміщеннях, відчувався брак єдиних навчальних планів і програм, навчальної літератури.

Водночас було велике бажання вчити і вчитися, адже свідоцтво про здобуття середньої освіти чи завершення фахових курсів, диплом про вищу освіту давали (хоч і примарну) надію на отримання у країнах Європи чи Америки роботи за відповідним фахом.

Водночас свідоцтво про матуру подекуди можна було роздобути за шмат дефіцитного у ті роки сала, а оцінки, які отримували учні та студенти, не завжди відповідали їхньому справжньому рівню знань. Про це і писав у 1950 р. в газеті «Українські вісті» один з анонімних авторів рубрики «Гумор»: «Як хто скінчив школу навіть на двадцятому поверсі, він ще не може сказати, що має високу освіту».

Незважаючи на те, що більшість українців після подальшої еміграції у перші роки свого перебування у приймаючих країнах не змогли знайти роботи за фахом і працювали в основному у сфері обслуговування та сільському господарстві, все ж iз часом завдяки неймовірній наполегливості, працелюбності та бажанню здобути гідний рівень життя частина українських мігрантів змогла продовжити навчання і здобути кваліфіковану роботу.

Отож на шпальтах української періодики, що видавалася у другій половині 1940-х років у Західній Німеччині, порушувалися актуальні проблеми побутування переміщених осіб і біженців з України в епоху ДіПі. Фейлетони і памфлети стали засобом сміхотерапії, що була вкрай необхідною за непростих умов мігрантського життя.

Олена ПОДОБЄД
Київ