Ракетник, філолог, дисидент: першим пуском ФАУ-2 в СРСР командував українець Іван Бровко

Першою балістичною ракетою, запущеною в Радянському Союзі, була легендарна німецька ФАУ-2.

Але говорити про це вголос заборонялося навіть міністрові оборони.

Гриф надзвичайної секретності тримався до останнього дня існування Союзу.

18 жовтня 1947 року з полігону Капустин Яр в Астраханському степу злетіла німецька балістична ракета ФАУ-2. На її основі Сергій Корольов потім конструював свої ракети, які вивели в космос і перший супутник, і першого космонавта. Командував першим пуском молодий офіцер, наш земляк Іван Бровко.

Народився Іван Бенедиктович (узагалі-то правильно Венедиктович; військовий писарчук помилився і написав не ту букву. Після того так і пішло — Бенедиктович) у Маячці Кобеляцького повіту.

Його першим учителем і неперевершеним авторитетом був Григорій Левицький — правнук великого художника Григорія Левицького. Саме він сформував світогляд майбутнього вченого, прилучив його до художнього слова та мистецтва.

Після закінчення десятирічки Іван — красивий і дужий — вступає до Донецького інституту народної освіти, а потім — відразу по закінченні — до Московського вищого ракетно-артилерійського училища, яке блискуче закінчує в переддень Другої світової війни.

Перше бойове хрещення лейтенант Бровко одержав при обороні Москви. Потім його перекидають на фронт, де він командує гвардійськими мінометними частинами («катюшами»).

Війну закінчив у Берліні в чині майора, маючи добрий десяток бойових нагород і на додачу — тяжке поранення та контузію. Відтак закономірним став той факт, що 9 травня 1945 року Іван Бенедиктович подає рапорт про демобілізацію. Але замість підпису про звільнення з армії отримав наказ терміново вилетіти до Москви.

— Навіщо? — запитую я свого 92-літнього співбесідника.

— У Москві,— відказує Іван Бенедиктович, — мені повідомили, що я включений у спеціальну групу розробників ракет «Постріл». Про серйозність цього заходу говорить хоча б той факт, що її існування було таємницею наддержавної ваги. Цій групі, а до неї, до речі, входив і Сергій Корольов, потрібно було негайно вилетіти до Берліна, а звідти — у гори Тюрінгії, де був секретний завод ФАУ-2...

— В одній із газет я читав, що саме під час цього польоту ви познайомились із Сергієм Корольовим.

— Точніше буде сказати, побачився. Ми хоч і сиділи у літаку поруч, розмови в нас тоді не вийшло. Корольов щойно вийшов із в’язниці. Думаю, що цим і можна було пояснити його надзвичайну стриманість і навіть відстороненість.

Це вже потім він показував нам шрам на голові — слідчий на допиті бив його скляною попільничкою... Тоді Корольов iще не був призначений керівником групи «Постріл», головним у ній був генерал із ЦК партії. На конструкціях ракет він не розумівся, проте нікого це не дивувало. Він представляв партію, яка мала всім керувати. А Корольов очолив групу лише через пів року.

— Іване Бенедиктовичу, але ж і ви не були конструктором, як же тоді потрапили до цієї надсекретної групи? Наскільки я знаю, до неї входило лише дванадцять осiб...

— Так, це була невелика група. А потрапив я до неї завдяки «катюшам». Річ у тім, що координаційним центром їхніх бойових дій була 3-тя армійська опергрупа Гвардійських мінометних частин (ГВЧ). Начальником штабу був Тюлін. (Після війни його призначили міністром ракетобудування).

А я в тому штабі займав посаду начальника розвідки. До того ж за спиною мав дві вищі освіти. Написав навіть кілька статей про тактичне застосування «катюш» під час бойових дій. Тож вибір Георгія Тюліна був аж ніяк не випадковим. Він добре знав мій характер, погляди, біографію та можливості, а тому міг стовідсотково покластися на мене у будь-якому питанні. До речі, ми з ним товаришували до самої його смерті. В його московській квартирі я почувався так само вільно, як і в себе вдома...

— Секретний завод був розташований біля містечка Бляйхеродер, в англійській зоні окупації?

— Так. Ми змогли потрапити туди лише тоді, коли союзники обмінялися територіями: американці й англійці віддали росіянам триста квадратних кілометрів на схід від Берліна, натомість отримали контроль над західною частиною німецької столиці. Однак союзники встигли вивезти з секретного заводу все: готові ракети і деталі до них, а також папери і креслення. Що не встигли — зруйнували. Словом, коли ми туди приїхали, то побачили лише голі стіни і блакитні бараки над заводом. У них був розміщений табір політв’язнів «Дора».

— Тобто вам довелося розпочинати справу з нуля?

— У мене й досі зберігається документ, який дозволяв вільно їхати будь-де у радянському секторі й розшукувати та контролювати все, що стосувалося ФАУ-2. Ми збирали її по частинах: і в Польщі, і в Чехії, і в Австрії. Тільки-но розвідка повідомляла, що знайшли якийсь особливий склад зброї, ми тут же виїжджали на місце і все перевіряли. Приміром, сліди ФАУ виявили у Чехословаччині, Корольов сам літав туди. І справді, чехи допомогли відшукати окремі деталі, матеріали, описи. Але це була дужє незначна знахідка. Так і зібрали ракету, немов мозаїку.

Після капітуляції Німеччини конструктор ФАУ Вернер фон Браун та його заступник професор Гретруб опинилися в США. Вони підпадали під категорію нацистських злочинців, адже ракетами ФАУ фашисти бомбили Лондон.

Однак американці їм гарантували безпеку в обмін на наукові дані. Фон Браун керував створенням ракет-носіїв, які вивели в космос перші американські штучні супутники «Експлорер», а згодом і забезпечили польоти американських астронавтів. У США провідний конструктор фашистської Німеччини благополучно дожив до 1977 року.

Його заступника Гретруба радянська розвідка «умовила» повернутися до Східної Німеччини, причому разом із сім’єю. Він приїхав у Бляйхеродер, узявся до роботи сам і залучив ще десяток співвітчизників-колег.

З їхньою допомогою і вдалося знайти або відтворити більшість креслень ФАУ-2. У Бляйхеродері створили інститут «РАБЕ» — скорочено від німецького «Реактішен Бауе» — реактивне будівництво. Професор Гретруб контактував лише з Корольовим та ще з двома конструкторами.

Коли ФАУ-2 зібрали, професора Гретруба разом із сім’єю вивезли до Радянського Союзу...

— Виходить, що самі німці і відновили для нас виробництво своєї ракети?

— Така постановка питання буде не зовсім правильною. В тій роботі брали участь десятки визначних радянських учених на чолі з Корольовим. Відтак то була наша спільна робота.

— 18 жовтня 1947 року на полігоні Капустин Яр під вашим керівництвом було здійснено перший запуск ФАУ-2...

— Правда, назву ми її тоді замінили на А-4. А взагалі той старт для радянської ФАУ-2 був першим і останнім, бо наступні ракети вже були повністю «корольов­ської» конструкції. В квітні 1946 року Сергій Павлович успішно захистив на засіданні науково-технічної ради Інституту космонавтики ескізний проєкт нової ракети Р-2, розробленої безпосередньо під його керівництвом. А в серпні того ж року його вже призначили Головним конструктором ракет дальньої дії, тобто балістичних. Тоді ж Сергій Павлович створив і раду головних конструкторів-розробників — колегіальний орган для створення нових видів космічної техніки.

Перший пуск виявився вдалим. Ракета, пролетівши 300 кілометрів на схід, влучила в ціль у казахстанському степу. Після першого я командував ще й другим запуском і встиг підготувати третій, а потім з’явилася «незрозуміла» хвороба.

Я почав втрачати свідомість, весь час нудило і постійно боліла голова. В госпіталі так і не сказали, що то була за хвороба. Тоді ще не було таких понять, як «радіація» чи «опромінення». Ми робили запуски без будь-якого захисного одягу, в гімнастерках.

Першу ракету взагалі з бронемашини запускали. Хворів не один я. Багато молодих, дужих, витривалих так само страждали від головного болю і періодично непритомніли. Про це не говорили: все, що стосувалося космодрому, було великим секретом. Тоді все пояснювали так: «щоб не було паніки».

Після лікарні я на полігон уже не повернувся: мене демобілізували, і моя військова кар’єра ракетника закінчилася. Бездіагнозна хвороба, слава Богу, більше не турбувала, і я зосередився на довоєнній спеціальності філолога. Закінчив аспірантуру, захистив дисертацію і почав працювати в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка...

Власне, на цьому можна було б і закінчити розповідь про Івана Бенедиктовича Бровка, але справа в тому, що доля розділила його життя на дві частини. Першу пов’язала з ракетобудуванням, а другу — з філологією, дуже мирною і дуже життєствердною наукою.

Як філололог і літератор Іван Бенедиктович зробив не менш вагомий внесок у науку, ніж працюючи над розробкою і запуском перших балістичних ракет. Він написав одну з найфундаментальніших праць у сучасному українському літературознавстві — посібник iз вивчення творчості Олеся Гончара в школі.

Однієї цієї роботи вистачило б будь-якому вченому, аби раз і назавжди ввійти до когорти найвизначніших літературознавців нашого часу.

Але, окрім цього, Господь наділив нашого героя ще одним, третім, талантом. І теж дуже сильним. У 60-ті Іван Бенедиктович став одним iз найвідоміших, найдієвіших і найавторитетніших правозахисників.

Саме за правозахисну діяльність він поплатився роботою і кар’єрою — його було звільнено з кафедри Київського університету — i він мало не загримів за ґрати...

Про цей бік життя, про цей особливо щедрий талант нашого земляка, думаю, найкраще розкажуть його друзі.

Президент Українського ПЕН-клубу, дисидент Євген Сверстюк згадував: «На початку шістдесятих я працював на кафедрі української літератури в Полтавському педагогічному інституті. І раптом мене було звільнено з роботи без мотивів. Я не знав, за віщо, і найгірше було те, що ректор М.В. Се­миволос не хотів навіть пояснити.

Можливо, були натяки від КДБ на дещо нерадянський характер моїх лекцій, а вже напевно — на мої вільні розмови про рівень інституту та його керівництва.
Іван вислухав мою розповідь і рішуче порадив: «Переїжджай до Києва. В Полтаві нічого тобі не світить. Роботи не дадуть, квартири не дадуть і жити не дадуть. Чого триматись? У Києві є ширші можливості влаштуватись. Аби зачепитись».

То була мудра порада старшого бувалого товариша. Проте в таких випадках самої поради замало. Іван був тією людиною, яка вміє не тільки радити, а й допомагати. «Я знаю, що ти не маєш коштів. Приї­жджай, будеш жити в мене, а там влаштуєшся, то й забереш до Києва сім’ю».

Я жив тоді у нього майже рік, а він тим часом бігав по різних кабінетах, вимагаючи, щоб мене взяли на роботу. Він написав не одну сотню листів у різні інстанції і врешті-решт домігся свого — мене взяли на кафедру педагогіки Київського університету. На той час для таких дій потрібно було мати неабияку громадську мужність. Він не злякався нічого...»

Лікар Василь Яківчик розповiдав: «У шістдесятих роках квартира Івана Бенедиктовича служила своєрідним центром, де перехрещувалися дороги однодумців-патріотів майже з усієї України. Мене тоді не раз викликали в КДБ і попереджували, щоб я більше не їздив і не ходив до «націоналіста» Бровка, інакше доведеться розігнати і ліквідувати «этот националистический штаб».

Нам, звичайно, відомо було, що квартира Івана Бенедиктовича прослуховується і проглядається наскрізь, а тому, зустрічаючись, ми дотримувались правил безпеки, аби не провокувати кадебістів.

І все ж у 1972 році на голови наших друзів посипалися жорстокі репресії — арешти, суди, ув’язнення. Багато тоді сімей ув’язнених залишились без годувальників. Бага­тьох репресованих було позбавлено роботи, залишено їх без засобів існування. Треба було шукати якийсь вихід із цього вкрай скрутного становища...

Іван Бенедиктович його знайшов. З цією метою він поїхав до Івано-Франківська, де зустрівся з Григорієм Васильовичем Стефанківим, своїм давнім і надійним другом. Вони домовилися з Українською греко-католицькою церквою (яка тоді була в підпіллі) про допомогу київським репресованим сім’ям ув’язнених.

Грошова допомога церкви пішла від Стефанківа через руки Івана Бенедиктовича. Для її розподілу він обрав посередників, серед яких був я, а також київська учителька Парасковія Гете і Василь Скрипка, тодішній київський дисидент, а сьогодні професор Криворізького університету. Тоді ми надали допомогу Б. Антоненку-Давидовичу, М. Лукашу, Л. Андрієвській, Л. Світличній, С. Кириченко, А. Семикіній, дружині Василя Стуса та багатьом іншим. Грошова допомога з перервами надходила протягом трьох років...»

Педагог Віра Лісова: «Після арешту мого чоловіка, Лісового Василя (Інститут філософії ) я залишилася з двома дітьми без роботи. Час від часу Оксана Яківна Мешко передавала мені та іншим сім’ям ув’язнених грошову допомогу для дітей та поїздок до чоловіків на побачення. І тільки нещодавно я довідалася, що ті гроші ішли від Івана Бенедиктовича. Це був величезний ризик. Адже КДБ, ледь «пронюхавши» щось про матеріальну підтримку сімей політв’язнів, влаштовував обшуки, скажімо, «у зв’язку з пожежею»... в якомусь універмазі. Тоді загрожував уже кримінальний табір, що й сталося, наприклад, із Сергієм Ходоровичем у Москві.

Завдяки Івану Бенедиктовичу було врятовано від загибелі сотні наших співвітчизників . І це в той час, коли він сам ходив по лезу ножа, підозрюваний і гнаний. Я схиляю голову перед мужністю і розумом цієї прекрасної людини».

Костянтин БОБРИЩЕВ