Поезія як життя і навпаки: «Сірано де Бержерак» театру імені І. Франка

Театральний сезон у Національному драматичному театрі імені І. Франка завершився постановкою класичного твору Едмона Ростана «Сірано де Бержерак»  (режисер-постановник Юрій Одинокий, художник-постановник  Олександр Дру­ганов) у перекладі Максима Рильського.

«Сірано» — вистава про виставу. Текст, у якому магія сцени переплетена з реальністю життя, яке в різний спосіб вривається на кін (чи навпаки, окремі мізансцени переміщаються в глядацький простір реалу).

У хрестоматійній п’єсі йдеться про мистецтво слова, гру розуму, словесну еквілібристику й високу поезію. Твір усипаний каламбурами-дотепами; тут представлено розум, який сміється з себе і з абсурдної дійсности, де персонажі не здатні опанувати згубних пристрастей, акцентуйованої тілесности, зрештою, того ж розуму, який заводить життя у глухий кут.

Коли усе це спробувати звести до спільного знаменника, то виходить, що «Сірано» — вистава про те, що кожний є автором свого життєвого сценарію. Хіба що режисер посилив лінію героїчної боротьби за власну долю.

А це у нинішнього глядача мимохіть асоціюється з воєнною реальністю української дійсности. Тож нова версія «Сірано» — трагедійно-катарсична: обман буде розкрито; усвідомлення, де правда, а де омана — болюче; війна — найжахливіше, що може бути на світі; жінка — не лише та, яка оплакує, а й джерело героїзму та неймовірної внутрішньої сили.

Майстерний заклинач слів Сірано (народний артист України Олексій Богданович) гине, проте його життя за принципом контрасту у виставі протистоїть життю Крістіана (народний артист України Євген Нищук). У фіналі Крістіан за режисерським задумом «перетворюється» на крижану статую, яка розлітається на друзки, щойно правда виходить на поверхню.

Глядач захоплено стежить за внутрішньою еволюцією персонажа, який змінюється, витворюючи в собі моральний камертон. Недоріка Крістіан перетворюється на того, хто промовляє.

Виявляється, промовляти вчинками, серцем — не менший дар, аніж уміння говорити красиво.

Сірано, безперечно, наділений даром відтворювати стихію почуттів у вишуканих словах, розставлених, за Малларме, в найкращому порядку. Ось і маємо формулу поезії.

«Сірано» — вистава про силу художнього слова, про магію поезії. Проте й поезія не здатна спинити війни — ця думка в стилі Адорно відлунює після вистави. В першій дії маємо справжній каскад дотепів, самоіронії, жартів і «ефектних» (улюблене слівце недоріки Крістіана) прийомів.

Крістіан раз у раз повторює це своє «ефектно», шокуючи публіку, як Еллочка з «Дванадцяти стільців». Проте кохання і війна (Ерос і Танатос) змінюють Крістіана, і в другій дії він стає іншим.

Крістіан гине, проте після смерті добре ім’я полеглого воїна, розлітається, як друзки від крижаної скульптури.

Сірано — чарівник слів у країні обману, де хтось каже неправду, бо так прийнято; хтось просто не знає, як це — сказати правду; хтось не може дати ради власним афектам. «Сірано» — вистава з висхідним градієнтом морального камертону. І пуантом на цьому шляху є війна.

«Хор» жінок, які втратили чоловіків на війні, — один із найвищих моментів напруги. Від флеру словесної еквілібристики й дотепів першої дії не лишається й сліду у фіналі, який проєктовано на російсько-українську війну.

«Сірано» — вистава про те, що розум може ввести в оману інший розум, який починає закохуватися в «чужі» слова. Слово — особлива енергія. Проте щастя таки не побудувати з тим, хто не вміє бути цільним чоловіком (Франко).

Ідея гармонійної людини — з чистими помислами й прекрасними словами — у виставі центральна. Сірано, ренесансний гуманіст, утверджує віру в слово, бо за кожним — буяння життя. Він розуміє даність і робить, що мусить. Ідеаліст.

Не можеш ти зрости, як дуб чи осокір, —
Не вийся вколо них, у власну силу вір,
І хоч зостанешся при вирості малому,
Будь зобов’язаний собі лише самому...