Про канонічних поетів: рецензія на книжку есеїв Вано Крюґера «Розчахнута квітка»

Кожен автор має свою мотивацію — явну чи приховану — для писання.

У випадку книжки есеїв «Розчахнута квітка» (К.: Laurus, 2020) можна припустити, що про один із важливих своїх мотивів Вано Крюґер промовляє в тексті про Емму Андієвську:

«Зараз в Україні представники трьох професій маскують своє ремесло під поезію: це шкільні вчительки, естрадні виконавці і топблогери соціальних мереж. Їх усіх ріднить те, що вони, цілком відповідно до логіки і вимог ринку, працюють із масами. Проте митець не працює з масами — він працює з мистецтвом».

Справді, писати вірші в шкільних зошитах уночі під ковдрою — святий обов’язок юних, проте переважна більшість цього наївного дискурсу донедавна безслідно щезала в Леті: в печі, макулатурі тощо.

Епоха фейсбуку перемішала людей з кіньми і мух із котлетами. Звісно, висока поезія від цього не щезла, проте настільки притлумилась огромом поетично-визнаної — перепрошую — мури, що стала майже непомітною.

Крюґер вирішив нагадати, що Поезія існує, і робить це з неабияким розмахом, якщо не сказати — маніакальним азартом, що чимось нагадує вчинки його відомого кіношного тезки Фреді.

Крюґер вводить поняття «Канону української поезії», і зараховує до нього таких авторів, як Олег Лишега, Василь Голобородько, Петро Мідянка, Тарас Мельничук, Іван Драч, Павло Тичина та інших.

Передбачаю, що багато кому цей «список кораблів» може здатися надто суб’єктивним, неповним або нерівним, проте важко відмовити автору в обґрунтуванні тієї чи іншої персони.

У кожного з цих поетів Крюґер знаходить певну онтологічну основу — «Щойно сотворений Всесвіт», «Начала», «Безконечність», «Блага вість», «Кларнетизм», «Трагедійна вертикальність», «Великі загадки» — й переконливо ілюструє її прикладами віршів.

Цікава деталь: за винятком двох-трьох персон Крюґер є (або був) особисто знайомий з героями своїх есеїв, і це не формальне фейсбучне знайомство, а доволі тепла чоловіча дружба — попри різницю у віці, поглядах і місці проживання.

Скажімо, Крюґер в останні роки доволі часто зустрічався з Іваном Драчем, і останній навіть подзвонив йому з Феофанії за тиждень до своєї смерти.

Тонкість і щем ситуації полягає в тому, що до цього Драч ніколи не дзвонив Крюґеру перший, бо не мав звички зберігати номери телефонів — тобто останні сили поет-класик витратив на те, щоб дістати номер Крюгера і фактично попрощатися з ним. І зробив це красиво — без різних «прощавай», а запросивши до себе через тиждень.

Також мені довелося бути свідком теплих відносин Крюґера з Олегом Лишегою, котрий теж не так давно залишив нас.

Це не були стосунки поета та його наступника (аж надто різні у них вірші) і не стосунки митця і його літагента (хоча одна з іпостасей Крюґера — сама така), і, боронь Боже, нічого перверзійного не було у них, — це, радше, були стосунки батька й сина, але не в звичному земному сенсі, а в світовому, метафізичному. Я пам’ятаю, як переживав Крюґер за Лишегу в останні дні його хвороби, як просив за нього молитися в останню ніч...

Колись я вже зауважував, що Крюґер нагадує гінця олімпійських богів Гермеса (і з роками, до речі, все більше), і його адресатам часом складно розгадати суть цих невимовлених, алегоричних, а часто-густо замаскованих іронією послань, а вони — ці послання — зазвичай дуже важливі й доленосні.

Якщо ти вже сказав, що людина — «канонічний поет», то мусиш займатися апологією цього твердження, і це певною мірою робить тексти прогнозованими, заточеними на позитив.

Проте цю вимушену тенденційність із надлишком компенсують універсальність деяких висновків, цитат або й мінілекцій.

Скажімо, автор роз’яснює, чому дискусія «Чи може верлібр бути поезією?» є «абсолютно безглуздою»; визначає соціальну функцію чистого мистецтва як «звільнення, /д/осягнення свободи»; цитує Петра Мідянку, чиї слова мають визубрити назубок усі поети-початківці:

«В поезії немає поколінь, вона не знає старших чи молодших. Поезія є позапоколіннєвою, ангельською, безтілесною в цьому сенсі; поезія також не знає меж часу і простору — у ній усе існує одночасно, — в цьому і полягає дар Поета бачити Єдине, а не часткове».

Не можна оминути й назву даної збірки — «Розчахнута квітка», що однойменна назва другого есею, присвяченого Михайлові Григорову, котрий складається з двох слів назви, а далі — порожня сторінка. Що тут сказати? Складно коментувати те, чого майже немає (хоча два слова — це теж немало).

Однак інерція всієї збірки, де Крюґер почасти вкрай доскіпливий, а почасти — грайливий (до речі, неодноразово цитує Йогана Гейзінгу з його Homo Ludens), дає підстави зробити висновок, що автор просто не знає, що саме написати про одного з «Канону». І це, певна річ, більш чесно й благородно, ніж писати абищо абияк.

З іншого боку, такий прийом (бо все ж таки і прийом теж) спонукає читача більше дізнатися про цього особливо виділеного автора, тим паче, що той має збірку з суголосною назвою «Зелена квітка тиші».

Певна частина «Розчахнутої квітки» присвячена речам, лише дотичним до поезії, де Крюґер декларує свою етичну, естетичну, а то й громадянську позицію стосовно міжнародного фестивалю поезії «Київські лаври» (де втягується в наперед безперспективну дискусію з письменником Олегом Шинкаренком щодо закидів останнього про схожість текстів Бахита Кенжеєва і групи «Любэ»); святкування Дня Незалежности (де примудряється не всує згадати навіть нациста Отто Скорцені!); провокаційних малюнків Т. Шевченка авторства Олександра Грехова (аргументовано захищаючи останнього) або внеску в розвал/збереження СРСР перших імен радянської естради (таких компліментів, люди добрі, Аллі Пугачовій ще ніхто не відвішував!).

Попри значну заяложеність тем, читати ці есеї надзвичайно цікаво. Кілька разів ловив себе на думці, що це спочатку були вірші в стилі ранньої крюґеровської збірки «Прощальний поцілунок Ілліча», які автор перетворив на есеї.

Загалом-то свобода, оригінальність і широкий спектр мислення — одні з головних чеснот «Розчахнутої квітки», а це, зокрема, свідчення того, що Крюґер теж працює з мистецтвом, а не з масами.

Олег ПОЛЯКОВ