Краєзнавець Євген Букет: Герої Коліївщини вписали свої імена до пантеону національних героїв

Цікавість до історії рідного краю — Макарівського району на Київщині — вивела математика за освітою Євгена Букета на теми загальнонаціонального значення.

Холодноярська Січ, Коліївщина та феномен українського козацтва загалом — це головні теми його книг «Іван Бондаренко — останній полковник Коліївщини», «Швачка — фенікс українського духу», «Коліївщина: право на повстання» (один з авторів та упорядник).

У них уперше подано розлогі біографії діячів національно-визвольного руху XVIII століття, який, на думку автора, став однією з важливих передумов здобуття Україною незалежності 1991 року.

Нещодавно вийшла друком його чергова робота, яка є логічним продовженням попередніх — «Семен Неживий — лицар Холодного Яру». Заснована на ґрунтовній джерельній базі, книга відкриває нові факти біографії яскравого повстанського ватажка.

Зокрема, це унікальні протоколи допитів та вперше виявлені деталі його життя на каторзі. Також детально розглянуто долі соратників Семена Неживого. Вивчивши документально-історичний портрет свого героя, Є. Букет також досліджує його літературно-художній образ.

Книги досліджень

— Пане Євгене, це вже не перша ваша книга про героїв Коліївщини. Пригадайте, з чого почався інтерес до цієї теми і яким був дослідницький шлях до постаті Семена Неживого?

— Мій інтерес родом з дитинства. Адже моє рідне село — Грузьке, це у Фастівському районі на Київщині, також є рідним селом повстанського ватажка 1768 року Івана Бондаренка. У Грузькому про нього добре знають і шанують героїчний чин учасників Коліївщини. Тож я ріс, вбираючи в себе легенди і перекази про Бондаренка, гайдамаків та їхні зачаровані скарби.

Вже у першій своїй книжці про історію села, яка вийшла друком 2001 року, я присвятив кілька сторінок фігурі Івана Бондаренка. Тому, продовживши працювати в архівах і заглиблюючись у документи тієї доби, я врешті написав і окрему монографію, присвячену останньому полковнику Коліївщини, ця книга з’явилась 2014 року.

Наступна книга, присвячена іншому повстанському ватажкові — фастівському полковнику Микиті Швачці, — побачила світ 2016-го. Вже тоді я зрозумів, що ми не знаємо правди про події 1768—1770 років, перебуваємо в полоні ідеологічних та літературних міфів. І я почав їздити Україною з презентаціями цих двох книжок і пояснювати людям, що ж насправді відбувалося у середині XVIII століття на Правобережній Україні.

Знаковим для моїх студій став 2018 рік, коли на державному рівні відзначалося 250-ліття Коліївщини. Цього року відбулися традиційні вшанування Героїв Холодного Яру на Черкащині, кілька наукових конференцій, вечір пам’яті гайдамаків у КМДА та ще низка ювілейних заходів різних рівнів.

Також було видано тематичний номер журналу «Українська культура», присвячений 250-літтю Коліївщини, а згодом побачила світ за моєю загальною редакцією збірка «Коліївщина: право на повстання», куди увійшли матеріали вищезгаданих наукових форумів.

Але найважливіше те, що саме 2018 року на батьківщині Семена Неживого в Холодному Яру народилася ідея написати книгу про нього. І я щасливий, що зміг реалізувати цей задум, незважаючи на те, що Холодний Яр далеченько від мого рідного краю, я не знав досконало його історію і багато чого довелося вивчати вперше, відвідувати вперше та й досліджувати вперше.

Євген Букет вивчає історію України в архівах.
Фото з власного архіву.

«Досі не маємо повноцінних життєписів гетьманів і кошових отаманів»

— Які вам вдалося зробити відкриття, досліджуючи біографію Неживого? Можливо, заповнити певні прогалини в його біографії?

— Біографії повстанських лідерів — це суцільна terra incognita. Не знаю, чи це буде для вас несподіванкою, але біографії Івана Бондаренка, Микити Швачки, Андрія Журби й Семена Неживого я дослідив уперше. Попередні дослідники просто не приділяли їм належної уваги. Та що говорити про них, якщо ми не маємо повноцінних життєписів багатьох українських гетьманів і кошових отаманів!

Тому, справді, в моїй книзі «Семен Неживий — лицар Холодного Яру» читач знайде всю біографію ватажка, а також понад 80 повстанців, які воювали в підрозділах, йому підпорядкованих. Найбільша прогалина, яку мені вдалося заповнити в процесі роботи над книгою, — це доля засуджених і відправлених на заслання до Сибіру учасників Коліївщини. В тому числі Семена Неживого, Микити Швачки та ще близько 20 відомих за судовими протоколами Київської губернської канцелярії повстанців.

У державному архіві міста Тобольськ, в його оцифрованих фондах, я виявив несподіваний документ — запис про вінчання у двопрестольній Введенській Миколаївській церкві цього міста. Усі особи йшли одним списком, датованим 2 липня 1770 року, з позначкою «присильні», без вказівки на те, що це запорожці чи учасники Коліївщини.

Незабаром вони були звільнені з каторги і розселені по зведених росіянами фортецях, щоб нести довічну військову повинність — захищати «здобутки імперії» від корінних жителів тих земель — казахів. Це справді велике відкриття. Мабуть, найбільше за останні 30, а може, й 50 років дослі­дження Коліївщини.

— Якими ще джерелами ви користувались під час написання своєї книги?

— За час роботи над темою Коліївщини — а це вже 10 років пошуків — я ознайомився з усіма науковими роботами, включно з кандидатськими дисертаціями від 1920-х років, з архівними документами Києва, Житомира, Черкас, Львова, багатьох міст в інших країнах, які доступні на мікрофільмах чи в цифрових копіях.

Я прочитав чимало художньої літератури, написаної про Коліївщину з кінця XVIII століття до нашого часу і, звичайно, ходив багатьма гайдамацькими стежками в тих місцях, про які пишу. Звісно, ще далеко не всі документи та місця гайдамацької слави мною вивчені, але ж я і не планую зупинятися: продовжую працювати в архівах, бібліотеках, спілкуюся з багатьма істориками, яким не байдужа ця тема.

Іван Гонта не вбивав своїх дітей

— Чи відповідає образ Неживого в літературних творах його образу документальному, історичному?

— У літератури дещо інше завдання: в ній не варто шукати історичної правди, письменники повинні вміти передати емоцію боротьби, дух епохи. Приміром, Тарас Шевченко у своїх «Гайдамаках» зробив це настільки геніально, що ледь не на кожній презентації своїх книжок мені доводиться пояснювати, що Іван Гонта не вбивав своїх дітей. Що син Івана Гонти воював пліч-о-пліч із батьком і врятувався від карателів разом із сотником Шилом…

Семена Неживого любили в українській радянській літературі. Він був героєм творів Сави Голованівського, Юрія Мушкетика, Миколи Сиротюка, Миколи Глухенького та інших авторів. Таку любов Неживий заслужив через те, що в одному з листів до російських воєначальників він написав: «Поневаж не за имущества втруждаемося, только абы вера христианская от них не была большим скверненная и чтоб не было врагов на государство». Уявіть, який вир фантазії ця цитата могла викликати в радянський час!

«Коліївщина — предтеча Війни за незалежність США та Великої французької революції»

— То ким був Неживий у контексті українського національно-визвольного руху XVIII століття?

— Неживий — один із яскравих «зверхників» повстання надвірних козаків 1768 року. Загалом Коліївщина як соціально-національна революція посідає в історії України дуже важливе місце. Метою повсталих — можливо, дещо наївною у геополітичних реаліях другої половини XVIII століття, — безумовно, було відро­дження української козацької держави.

Здобувши владу, повстанці формували на підконтрольних територіях політико-адміністративний і соціально-економічний устрій, суди та військові підрозділи відповідно до звичаєвого права Війська Запорозького, відображеного в Конституції 1710 року, намагалися проводити власну міжнародну політику. Це повстання, поза всяким сумнівом, було предтечею Війни за незалежність США (1775—1783) та Великої французької революції (1789—1799). Це були грандіозні за значенням події для всього людства.

— Чи достатньою мірою постаті героїв Коліївщини висвітлено у підручниках історії?

— Коліївщині загалом пощастило. Завдяки Тарасові Шевченку її вивчали і вивчають у школі, на неї звертали і звертають увагу історики — значно більше, ніж на інші не менш драматичні події нашого минулого.

Я не ставив за мету внести Неживого до підручників історії, оскільки він там уже згадується, хоча й через кому, серед інших ватажків. Коли я писав книгу, то намагався переосмислити цей період української історії, поламати усталені міфи, змінити акценти у сприйнятті цього руху в загальній свідомості.

Адже Коліївщина свого часу зробила дуже багато: це була остаточна відмова від польського панування; вона зміцнила відчуття етнічної єдності українців, які понад пів століття були поділені між Росією, Польщею та Туреччиною. Це повстання зрештою було піднесене Шевченком на рівень національної ідеї, її героями надихалися в часи визвольних змагань ХХ століття, надихаються наші захисники й сьогодні.

— Як адаптувати отримані знання до навчальних програм — з історії України, історії рідного краю — в школах, вишах?

— Українські історики нині написали чимало праць, які змінюють наратив багатьох подій нашого минулого. Цьому сприяє і доступність та оцифрування першоджерел в архівах, і зміна акцентів у тлумаченні тих чи інших історичних періодів, і час, у якому ми живемо.

Адаптація до навчальних програм — спільна справа дослідників, освітян, які пишуть програми і які викладають у школах та вишах. Я завжди з величезним задоволенням розповідаю про свої дослідження і школярам, і студентам, і вчителям, і поважним науковцям. Працюю з різними аудиторіями, які готові до пізнання та глибшого вивчення нашої історії.

Книжки про українських достойників.

«…Москаль є ворогом народу»

— Чи відрізняється сучасний погляд на події тих часів від того, яким він був у радянській історіографії?

— Радянська історіографія ігнорувала другий етап Коліївщини (з липня 1768-го до початку 1770 року), коли повстання почало набувати яскравих антиросійських рис. Зокрема, замовчували слова маніфесту, в якому проголошувалося, що «не тільки лях, а й москаль є ворогом народу», не розповідали про ватажків того часу, наприклад Мирона Губу, який заявляв: «Ляхів мені нічого бити, я буду різаться з москалями», чи наступника Семена Неживого Савку Майбороду, який відкрито воював із російськими підрозділами.

В СРСР подавали Коліївщину лише у вигідному світлі — як соціально-класовий бунт, що передував «революції» 1917 року і завершився покаранням нескорених месників. А про те, що Микита Швачка штурмував білоцерківську фортецю, де в той час перебували полонений Залізняк і чималі підрозділи російських і польських військ, радянські книжки не писали.

— То чи вдається спростовувати радянські міфи?

— Загалом, радянські міфологеми давно переможені. Набагато гірша ситуація з реінкарнованими з першої чверті ХІХ століття польськими міфами, через призму яких Коліївщина розглядається як сліпий бунт черні проти цивілізаторської місії польської держави, а також із новітніми «теоріями». Приміром, британський історик-марксист Ерік Гобсбаум у своїх працях показав гайдамаків як «соціальних розбійників», а росіяни намагаються нині пропагувати, що Коліївщина була геополітичним проєктом Катерини ІІ.

Українські історики-козакознавці системно борються з цими, до речі, давно спростованими, міфами й теоріями. Але гострі дискусії щодо Коліївщини ще виникають.

— Чи  достатньо постать Неживого увічнена в монументальному мистецтві, топоніміці? Чи названо щось на його честь? Якою є взагалі в цьому плані ситуація з героями Коліївщини?

— Я вважаю, що недостатньо увічнена. По-перше, немає жодного пам’ятника Семенові Неживому. Навіть у селі Мельники, де він жив. Та й перші вулиці Семена Неживого з’явилися вже під час декомунізації: у Галаганівці Чигиринського району на Черкащині та Цвітному Олександрівського району на Кіровоградщині.

Взагалі ж, герої Коліївщини були не дуже популярними під час останньої хвилі зміни топонімічних назв. Значно частіше вулиці в Україні називали їхніми іменами під час Другої світової війни та в радянський час.

Найпопулярнішим ватажком Коліївщини в Україні сьогодні є Іван Гонта. Його іменем названо село Гонтівка, а також майже 130 вулиць і провулків у містах, селищах міського типу та селах України. Дещо поступається йому лідер повстання надвірних козаків Максим Залізняк. Мені вдалося налічити 115 вулиць і провулків, названих на його честь. Натомість Залізнякові встановлено аж п’ять пам’ятників проти чотирьох Гонті.

Інші лідери повстання вшановані значно скромніше. Пам’ятний знак є лише на могилі першого полковника Коліївщини Йосипа Шелеста в Холодному Яру. На честь нього названо тільки одну вулицю — в селі Грушківка Кам’янського району Черкаської області.

Вулиці на честь осавули Максима Залізняка Василя Бурки є в Смілі та в селі Плоскому Смілянського району на Черкащині. Канів може пишатися унікальними в Україні вулицями Микити Швачки та Андрія Журби. А у Жашкові після декомунізації вулиця Швачки, схоже, так і не з’явилася. В цьому містечку перейменована Черкаською РДА на честь Микити Швачки вулиця згодом була названа місцевою радою Медовою. А от у Макарові на Київщині ще від 1992 року існує вулиця, названа на честь останнього полковника Коліївщини Івана Бондаренка.

Туристичні стежки до гайдамаків в Умань й інші місця

— Якими можуть бути шляхи популяризації таких постатей, як Семен Неживий, в мас-культурі?

— У мене щодо маскультури є комплексна думка. Низка національно-визвольних повстань українців увінчалася перемогою в 1991 році. Ця перемога загартувалася в революціях 2004-го і 2014 років, на війні, що триває на сході України.

Кожен, хто наближав цей день, від козацьких полководців до Героїв Небесної Сотні і воїнів, що полягли в нинішній боротьбі з російським агресором, належить до національного пантеону героїв. Біографія кожного з них має бути відомою, прописаною окремо в книжках, внесок у становлення державності має бути чітко означений і зрозумілий, історичні міфи мають бути спростовані.

Усіх, хто належить до цього пантеону, необхідно увіковічнити в мистецтві, в тому числі й монументальному, в кіно, на поштових марках і ювілейних монетах. Також слід називати вулиці на честь національних героїв у населених пунктах, що безпосередньо були з ними пов’язані. Тільки в такий спосіб можна по-справжньому вшанувати героїв, виховати і культивувати повагу до них у маскультурі.

— Чи мають історичні місця Коліївщини туристичний потенціал?

— Звичайно. Ви ж погодитеся, що справжньою родзинкою Умані став відкритий там у 2015 році пам’ятник Максимові Залізняку та Іванові Гонті? Також відомі на всю Україну Гайдамацький яр у заповіднику «Буша» на Вінниччині та Мигійські острови на Південному Бузі.

А ще саме Коліївщині ми маємо завдячувати появою такого відомого нині туристичного місця, як урочище Холодний Яр на Черкащині. Його новітня туристична історія розпочалася з рішення Черкаського обл­виконкому, згідно з яким з нагоди 200-річчя Коліївщини планувалося відбудувати Троїцьку церкву Мотрониного монастиря, відкрити музей Коліївщини, поставити 28-метровий обеліск Коліївщини, а в Холодному Яру — бюст Тараса Шевченка і понад 20 гранітних глиб з пам’ятними дошками. Що з цього вдалося реалізувати — можна дізнатися з моєї книжки про Семена Неживого.

«Вікіпедія — один з майданчиків інформаційної війни»

— Ви є помітним учасником української Вікі-спільноти. Яким чином Вікіпедія може сприяти поширенню українського погляду на історію?

— У сучасному світі Вікіпедія вважається найдоступнішим джерелом достовірної, перевіреної інформації. Відповідь на будь-яке поточне питання люди сьогодні шукають у Вікіпедії. Саме тому після її появи зникли черги за енциклопедіями у бібліотеках.

Те, що її може редагувати кожен, привело до цікавого ефекту, який особливо помітний у статтях на історичну тематику. Я називаю його «національним поглядом». Якщо ми читаємо статтю про одну й ту саму подію, наприклад про Коліївщину, у Вікіпедіях українською, російською і польською мовами, — ми бачимо зовсім різне тлумачення! І це тлумачення відповідає «історичній правді» відповідного народу.

Цей ефект корисний для дослідників, які вивчають відмінності у «поглядах на світ» різних народів, але дуже шкідливий для обивателів. Адже, послуговуючись російською мовою, шукаючи знання в російській Вікіпедії, людина мимоволі стає частиною «російського світу». Тому я вважаю, що не може бути російськомовних, польськомовних чи угорськомовних українців. Це росіяни, поляки та угорці, які мешкають в Україні. Для них їхній національний погляд є первинним і природнішим.

Упродовж останнього десятиліття кількість читачів російської Вікіпедії з території України поволі зменшується, але все ще є доволі значною. Тому закликаю всіх читати і редагувати українську Вікіпедію, налаштовувати комп’ютери на українську мову, споживати і створювати український національний контент!

— Чи реально витіснити «радянський» або «російський» погляд на нашу історію шляхом заповнення іншомовних сторінок Вікіпедії якісним вітчизняним контентом? Чи могло би таке донесення історичної правди бути нашою зброєю в інформаційних війнах, які веде з нами країна-агресор?

— Вікіпедія дійсно є майданчиком інформаційної війни. І битви в ній іноді відбуваються дуже серйозні. Звичайно, подолати агресора на їхній території — в російській Вікіпедії — майже нереально, але завоювати позиції на сторінках мовами «незаангажованих» народів значно простіше. Як і в будь-якій іншій війні, в інформаційній — важливі солдати, люди, які витрачатимуть свій час, аби розмістити доступні їм знання у Вікіпедії.

Я вважаю, що виграти інформаційну війну у Вікіпедії реально, але тих сил, які нині є в нашій спільноті, недостатньо. Потрібна мобілізація. Чим більше людей з України, з «українським поглядом» на світ, які знають іноземні мови, долучиться до редагування Вікіпедії, тим більше шансів у нас перемогти не лише на її сторінках, а й на інших медіамайданчиках.