У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Спадкоємиця роду Алтуєвих Ольга Гайдар (Алтуєва).
Колись в українців була добра традиція — знати свій рід до сьомого коліна.
Вважалося: якщо ти пам’ятаєш і шануєш своїх предків, вони на енергетичному рівні підтримуватимуть тебе, сприятимуть в усіх твоїх починаннях.
На жаль, нині переважна більшість із нас знає свій рід хіба що до дідів-бабусь. Полтавка Ольга Гайдар (Алтуєва) не була винятком.
Аж поки їй не відкрилася інформація про її родовід. Вона настільки вразила жінку, що та просто не могла не поділитися нею.
«Багато хто з моїх родичів намагався знайти витоки роду, дізнатися, ким були наші предки, але всі пошуки не мали результату, — пригадує Ольга Володимирівна. — Мені ж це вдалося зовсім випадково. Якось, щоб переждати, доки закінчиться дощ, зайшла до бібліотеки.
І там мені запропонували переглянути енциклопедію. Розгорнувши її, очам своїм не повірила, адже на тій сторінці йшлося про священника, релігійного діяча Василя Алтуєва. І саме завдяки йому я вийшла на свого прадіда Андрія Алтуєва, оскільки Василь Іоаннович виявився його двоюрідним братом. Коли навела довідки в Полтавській єпархії, в єпархіальному архіві знайшли особову справу протоієрея Андрія Алтуєва.
Як з’ясувалося, більшість чоловіків у моєму роду служили Богу через служіння людям: коли пожежі знищували оселі прихожан, допомагали їх відбудовувати, сприяли бідним і сиротам у навчанні тощо. Прадід навчався в Полтавській духовній семінарії приблизно в один період із Семеном (Симоном) Петлюрою й закінчив її повний курс у 1901 році (до слова, не лише Андрій Аврамович, а і його троє братів стали священниками — відомості про них збереглися в різних архівних книгах).
Прадід усе життя не розлучався з хрестом (на всіх фотографіях він у підряснику), мав довгий послужний список (був настоятелем храмів, учителем закону Божого), а також чимало нагород. Є в його особовій справі й запис про сімейний стан: 11 лютого 1905 року в селі Кринки Кременчуцького повіту (де він на ту пору служив псаломщиком Спасо-Преображенського храму) повінчаний із дівицею Анною (донькою Миколи Орлова) священником Павлом Богаєвським.
У 1943-1944 роках він є членом Полтавського єпархіального управління. «На старості літ через слабкість здоров’я самостійно правити парафією не може. Міцний у православ’ї, любить Божу справу, акуратний, справний щодо своїх обов’язків, зразковий сім’янин, слугує прикладом для наслідування», — це слова з характеристики прадіда 1949 року. А добігло кінця його життя 1954-го».
За словами Ольги Володимирівни, у пам’яті декого з прихожан Свято-Макаріївського кафедрального собору Полтави, де у складних 1941—1943 роках служив настоятелем Андрій Алтуєв (із 1933-го по 1941 рік він мав перерву в церковній службі — загальновідомо, що 30-ті роки були одними з найтрагічніших в історії православної церкви в Україні, коли войовничі безбожники намагалися ліквідувати все, пов’язане з церковним життям), зберігся образ доброго священника, котрий за окупаційного режиму підтримував земляків словом Божим та молитвою.
«Одна прихожанка, дізнавшись про те, хто є моїм прадідом, пригадала, що її бабуся Дарина під час німецької окупації приїжджала до Макаріївської церкви з передмістя, аби поспілкуватися з отцем Андрієм Алтуєвим і піднестися духом. До речі, у згаданій церкві в 1992 році хрестили мою доньку Олену Гайдар. Тоді ми навіть не підозрювали, що в цих стінах витає дух прадіда Андрія Алтуєва.
А рік тому Оленка почала співати псалми зі сцени, — повідала спадкоємиця роду Алтуєвих. — У 1943—1945 роках Андрій Аврамович був настоятелем Спасо-Преображенського кафедрального собору Полтави й міським благочинним. Згаданий кам’яний шестикупольний храм був окрасою площі Новий Базар (на жаль, у 1961—1962 роках його закрили й розібрали).
Згідно з даними особової справи, у 1945 році прадід звільнений зі штату через хворобу. А вже в 1947 році відряджений для тимчасового виконання пастирських обов’язків до Хрестовоздвиженського жіночого монастиря.
Живучи в миру, прадід вів праведне, богоугодне життя. Це справило на мене таке незгладиме враження, що я докорінно переглянула своє ставлення до релігії, почала відвідувати церкву».
Патріарх роду Андрій Алтуєв (крайній праворуч), поряд із ним дружина — пані Анна, на задньому плані їхня невістка Марія Алтуєва.
Цікаво, що в Полтаві на вулиці Покровській (колишня вулиця Войкова) досі збереглося родинне гніздо Алтуєвих — будинок на пагорбі з восьми кімнат, причому в тому вигляді, яким він був тоді, коли в ньому лишилася одна-єдина представниця роду — онука Андрія Аврамовича й Анни Миколаївни Юлія Коновалова.
Люди, які купили ветхий дім, за багато років так нічого й не спромоглися там зробити. Та, може, це й на краще.
«У будинку лишилися навіть старі меблі, тож я попросила одного із власників нікуди їх не дівати, бо мені дуже хочеться все це зберегти. У прадіда Андрія Аврамовича й прабабусі Анни Миколаївни було троє синів і донька. А загалом їхній дім ставав притулком для багатьох Алтуєвих і не тільки, — продовжує свою розповідь Ольга Володимирівна.
— Скажімо, у 1944—1947 роках у будинковій книзі, окрім Андрія Аврамовича й Анни Миколаївни, записані донька Марія Андріївна з онукою Юлією Коноваловою, один із синів — Анатолій Андрійович, брат Андрія Аврамовича — Митрофан Аврамович, Никон Павлович Алтуєв (ким він доводиться прадіду, не знаю) та інші. Сусіди-старожили згадують, що родина прадіда була хлібосольною, гостинною.
Хоч самі господарі жили дуже скромно. Прабабуся Анна Миколаївна була фельдшеркою, тож, згідно з переказами тих же сусідів, під час війни в домі переховували поранених. Думаю, старий алтуєвський будинок зберігає ще багато таємниць. Один із синів прадіда (рідний брат мого діда Петра) — Анатолій — полюбляв фотографувати, був завідувачем фотоательє № 1 у Полтаві.
Найімовірніше, це саме він закарбував на знімках обличчя рідних людей. Тож завдяки йому тепер маю змогу заглянути в очі своїх предків. Як бачите, багато хто з них на світлинах у вишиванках — і це, завважте, в той суперечливий, неоднозначний час».
До речі, ці світлини, можна сказати, самі знайшли нашу героїню. Сталося так, що до алтуєвського будинку забралися любителі дармової поживи й винесли звідти фотографії та книги.
«На щастя, якимось дивним чином вони потрапили до рук професора Полтавського педагогічного університету Леоніда Булави, до кола наукових інтересів якого входить, зокрема, й краєзнавство, а він, знаючи, що я з роду Алтуєвих, передав усе це багатство мені, чомусь будучи впевненим у тому, що розпоряджуся ним належним чином. Оце книга з бібліотеки прадіда, — показує Ольга Володимирівна.
— Як бачите, на виготовленій із картону палітурці викарбувано прізвище Алтуєв. Згідно зі спогадами сусідів, книгами в алтуєвському будинку були обставлені всі стіни, бо господарі дуже любили читати».
Так само до архіву Ольги Гайдар (Алтуєвої) потрапила й датована 1942 роком остання вісточка про її діда Петра Андрійовича, котрий воював на фронтах Другої світової війни. Якась чужа жінка на прізвище Ендріксон повідомляла в поштовій листівці:
«У групі полонених, яких гнали румуни, перебував Петро Алтуєв, мав кульове поранення у правий бік, але болю не відчував. Він просив переказати вам це. Йому вдалося ткнути мені в руку записку з вашою адресою й повідомленням такого змісту (я її зберігаю). Люди подейкують, що полонених женуть у Румунію».
«Як склалася доля діда, ми досі так і не знаємо, — зітхає Ольга Володимирівна. — Виявляється, у 1942 році він іще був живим… Зберігся один-єдиний його лист до бабусі Марії Алтуєвої (мій дід називав її Мусею), написаний іще перед війною, коли він навчався у школі сержантів, і цей аркушик також дуже дорогий моєму серцю.
На превеликий жаль, я втратила маму, коли мені було сім років. Вона працювала в конструкторському бюро заводу «Знамя» й трагічно загинула під час суботника через безглуздий збіг обставин: їй на голову впала дошка. Мамі було всього 34 роки.
Нас із молодшим братом, якого на честь діда назвали Петром, у великій любові виростила бабуся Марія — спадкова дворянка Протопопова (прізвище цього роду внесене до алфавітного списку Дворянської родовідної книги Полтавської губернії).
Вона мала цікаву зовнішність, проте заміж більше так і не вийшла: все чекала й вірила, що дідусь повернеться. Дід Петро Андрійович на фотографіях поряд із моєю бабусею, тож я його зразу впізнаю. Окрім нього, з війни не повернувся і його рідний брат Микола Алтуєв».
Оскільки прадід Андрій Аврамович, згідно з відомостями його особової справи, народився 1877 року в селищі Шишаки Полтавської губернії, аби сягнути своїх коренів глибше, Ольга Володимирівна з’їздила й туди.
«У Шишаках я спілкувалася з місцевим краєзнавцем і шанованою людиною Василем Магдою. Разом із ним ми побували в церкві під Миргородом, де, згідно з архівними записами, служив Харлампій Алтуєв — дід мого прадіда.
До того ж Василь Магда розповів, що в селі Федунка, яке виникло на початку ХVI століття, згідно з переказами, проживав Іван Алтуєв — схоже, наш родоначальник, котрий вів купецьку справу. До речі, у 1912—1933 роках у тій же Федунці тоді Миргородського повіту служив настоятелем Благовіщенської церкви, дзвони якої було чутно й у сусідніх селах, мій прадід Андрій Алтуєв.
Чесно кажучи, я не знаю, ким доводяться мені чи моїм предкам іще багато Алтуєвих, про яких дізнаюся в той чи інший спосіб. Та мені дуже хотілося б усіх їх поєднати. Адже всі вони свого часу збиралися разом на торжества чи похорони, ділили й радість, і горе.
Член Полтавського дворянського зібрання Володимир Тарасов, котрий глибоко вивчає родоводи, вже займається створенням генеалогічного дерева нашого роду (це надзвичайно копітка й філігранна праця). Звісно, його більше цікавлять дворяни, та він усе ж змирився з тим, що рід Алтуєвих поєднав священників і дворян».
Є в Ольги Володимирівни велика мрія — повернути дім свого прадіда.
«Якщо мені вдасться це зробити, я б воліла зберегти в ньому оту духовну алтуєвську атмосферу: відновити старі меблі, книги, повісити на стінах портрети членів нашого славного роду. Ці цінності мають передаватися від покоління до покоління, — ділиться жінка.
— І хочеться, щоб у саду біля будинку, де на стільці з букетом квітів у руках заснула вічним сном моя прабабуся Анна Миколаївна, котра трохи не дожила до ста літ, як і за її життя, збиралися гуртом представники роду Алтуєвих. Та й хто знає, як складеться життя. Скажімо, може статися так, що повернуться додому родичі з-за кордону. Моя двоюрідна сестра Олена Алтуєва проживає з трьома дітьми у швейцарській Женеві, там дуже дороге житло, а тут є родове гніздо. Хай там що, на мені тепер лежить колосальна відповідальність зберегти пам’ять про свій рід. Це багато до чого зобов’язує. Несказанно рада, що мені відкривається все нова й нова інформація стосовно моїх пращурів, як нібито цим керує хтось із небес. І якщо, врешті-решт, складуться всі пазли історії роду Алтуєвих, я буду просто щасливою».
Ольга Гайдар (Алтуєва) свого часу закінчила медучилище, потім у Полтавській аграрній академії освоїла спеціальність «Облік і аудит», а в 50 років раптом різко змінила своє життя, захопившись мануальною терапією. У новий вид діяльності пірнула з головою, навіть відкрила в Полтаві школу масажу.
«Масажем захопилася й сестра Олена (її покійний батько Георгій Алтуєв очолював кафедру акушерства і гінекології в Українській медичній стоматологічній академії і, мабуть, краще за нього пологів у Полтаві ніхто не приймав), у неї теж дуже міцні руки. Якось у розмові я пожартувала, що, схоже, невдовзі школи масажу Алтуєвих з’являться по всьому світу, — посміхається Ольга Володимирівна.
— Маю надію, що завдяки цій публікації відгукнеться хтось із наших далеких родичів або ж людей, котрі володіють якоюсь інформацією про моїх предків. Тепер я почуваюся Атлантом, який тримає на своїх плечах історію всього роду. І, згадуючи, з чого все почалося, думаю, що це просто доля завела мене тоді до бібліотеки, аби перечекати дощ. І хіба це не промисел Божий, що там запропонували саме ту книгу, яка мала відкрити мені очі?»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
6 листопада 1994 року в родинному селі гетьмана України Івана Мазепи — Мазепинцях Білоцерківського району на Київщині з моєї ініціативи і під моїм керівництвом >>
Москва дуже боялася розголосу про свій страхітливий злочин у 1932—1933 роках — убивство українців голодом. >>
На острові Тайвань люди почали навмисно видаляти собі здорові зуби 4800 років тому. Звичай міг походити з півдня Китаю. Ймовірно, ця практика припинилася лише у XX столітті. >>
На продаж у Парижі виставлять листи та інші речі, які належали президенту Франції 1959–1969 років Шарлю де Голлю.. >>
На сліди, які, за припущеннями вчених, належали представникам доісторичної екосистеми, зокрема рептиліям та земноводним, випадково натрапили мандрівники, які подорожували італійськими Альпами. >>