У полоні кабінетних розрахунків: чому доктор Воловина не працює в українських архівах

До ухвали Закону «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» в 2006 році американський демограф Олег Воловина, наскільки мені відомо, не займався предметно підрахунком жертв цієї трагедії.

Скажімо, на Міжнародних українознавчих конференціях в Іллінойському університеті (США), де регулярно поверталися до вказаної трагедії, він виступав із зовсім іншими науковими темами: «Демографічне становище українців в Україні й діаспорі та перспективи на майбутнє» (1990), «Аналіз демографічної ситуації України на базі перепису населення СРСР 1989 року» (1991), «Перепис населення України в 1989 році: можливості дослідження для демографічного й соціально-економічного аналізу політики планування» (1993), «Економічні й національні результати рівня демократії в регіонах України» (1994), «Українці у Сполучених Штатах: порівняння перепису 1980 з даними 1990 року» (1995), «Демографія сучасної України» (1996), «Українська мова в Україні: впровадження мови в школах і рідні мови націй» (1997), «Імміграція з України до Сполучених Штатів: останнє десятиліття» (1998), «Четверта хвиля імміграції в Сполучених Штатах: характеристики й вплив на американсько-українську громаду» (2004), «Тенденції й характеристики іммігрантів і тимчасових відвідувачів з України до Сполучених Штатів: 1995—2003» (2005), «Глибинний аналіз стану найновішої міграції з України до Америки, 2000—2004» (2006).

І несподівано для багатьох учасників наступного цього українознавчого зібрання доктор Воловина проголошує доповідь про втрати під час Голодомору-геноциду в 1932—1933 роках, супроводжуючи її різними діаграмами й таблицями.

Автор цих рядків на той час не займався цiєю науковою проблемою, тому ніяких запитань не задавав і в дискусію не вступав.

Але оскільки сидів поряд iз професором Дмитром Штогрином, то був свідком, як той запитав у доктора Воловини, чому вказані ним цифри суттєво менші, ніж були звичні вже в діаспорі протягом багатьох десятків років — від 7 до 10 мільйонів.

Відповідь прозвучала на кшталт: бачите, це наука так каже — нічого тут не поробиш. Ось так і закінчився цей діалог. Розгублений професор Штогрин сів, ніхто ніякої дискусії тоді з цього приводу з доктором Воловиною справді не влаштовував. Та про це й не пишеться у моїй статті в «Україні молодій».

З того часу доктор Воловина, очевидно, з професором Штогрином не зустрічався і вказаної теми з ним не обговорював.

Але я, готуючи книгу «Український табір ДП в Авгсбурзі», кілька разів навідувався до нього в Урбана-Шампейн, і ми це питання заторкували, бо він весь час клопотався тим, що жертви українства чомусь стали применшувати. І коли мені вдалося на основі первинних документів українських архівів підтвердити мінімальну цифру втрат у 7 мільйонів осіб, то я детально розповів йому про це під час нашої останньої зустрічі навесні 2019 року.

Відтак професор Штогрин висловив побажання, аби в збірнику матеріалів на його пошану, який готували в Києво-Могилянській академії, була вміщена моя стаття про втрати від Голодомору-геноциду щонайменше в 7 мільйонів.

Відомий громадсько-політичний і державний діяч України Сергій Квіт, який був упорядником згаданого збірника, мою лекцію «В ім’я правди й історичної справедливості» випустив окремою брошурою під рубрикою «Конференція Дмитра Штогрина» і додав від себе такі рядки: «Професор Володимир Сергійчук належить до кола учасників українознавчих конференцій в Урбана-Шампейн.

Публікуємо його лекцію, виголошену 2018 року, за бажанням Дмитра Штогрина, який хотів продовжити дискусію на тему Голодомору як геноциду українського народу, а також необхідності з’ясування реальної кількості жертв цього масового вбивства голодом».

Так, професор Дмитро Штогрин як літературознавець не міг вступати в дискусію з демографом Воловиною, який, не працюючи з первинними документами українських архівів, а на основі своїх кабінетних формул (це мій вираз, ніде його я не приписував Дмитру Штогрину) виводить цифру втрат у 3,8 мільйона.

Але я, перегорнувши тисячі справ у центральних і обласних архівах України, справді вимагаю від нього, аби пояснив, яким чином у нього виходить та цифра, на основі яких документів?

А що відповідає доктор Воловина? А щось на зразок того, що він написав у надрукованому тут листі: «Його коментарі (тобто мої. — В. С.) мали би бути науковими, бо тематика обчислення людських втрат унаслідок Голодомору є саме наукова.

Але часто ці коментарі не є науковими, а мають особисто-негативний характер.  Спроби спілкування з ним на науковому рівні були неуспішні, і я побачив, що знайти спільну мову неможливо».

Можу припустити, який науковий рівень має на увазі доктор Воловина: на Міжнародній конференції в університеті штату Каліфорнія (Фресно, США) в 2017 році він запропонував мені зібратися в тісному колі фахівців і визначити цифру втрат, а не виносити це на загальне обговорення.

А я, бачите, вчинив не «по-науковому», бо відмовився, заявивши про необхідність дискутувати перед присутніми в залі, адже ці люди спеціально сюди приїхали, аби почути все й зробити свої висновки.

Тоді ж, у Фресно, можна було спостерігати ще один цікавий «науковий» підхід доктора Воловини до визначення втрат від Голодомору-геноциду.

Після доповіді одного з його колег про підготовку Українським науковим інститутом Гарвардського університету так званої Мапи Голодомору я запитав: статистичні дані якого року закладені базовими для визначення втрат у 1932—1933 роках по районах УСРР?

Коли почув, що матеріали Всесоюзного перепису населення 1926 року, то поставив ще одне запитання: а як будуть враховані діти, які народилися в 1927—1931 роках, тобто напередодні Голодомору, а це ж понад 5 мільйонів?

Доповідач, знітившись, відповів: це не до мене — і показав на доктора Воловину, який «по-науковому» не обізвався жодним словом. А вислухавши мою доповідь, заявив, що він теж міг би мені зробити багато зауважень — і жодного не вказав. То як за таких умов можна дискутувати з ним на науковому рівні? Тому й справді ці спілкування, за його ж словами, «були неуспішні» і знайти з ним спільну мову на науковому рівні справді неможливо.

Але ж істина завжди викристалізовується в науковій дискусії. Особливо ж, коли вона організовується в присутності зацікавленої публіки, що знає предмет розмови. Сповідуючи саме такий підхід, я неодноразово пропонував доктору Воловині привселюдно представити наші погляди на проблему підрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні.

До речі, і не тільки я — відомий правник Аскольд Лозинський зі США звертався до керівництва Наукового Товариства імені Шевченка у Нью-Йорку з пропозицією організувати в його стінах мою з доктором Воловиною публічну дискусію, тим паче останній є членом цієї поважної інституції.

Про підтримку цієї ідеї від доктора Воловини відповіді я не чув. Зрештою, я готовий дискутувати з ним і в Києві, куди він приїжджає на наукові консультації до окремих істориків і демографів.

Але ж відгуку досі немає, про що свідчить і зміст його листа до «України молодої», де лише загальна словесна критика і жодним словом не називаються мої помилки в методиці підрахунку жертв Голодомору-геноциду.

Хоч у газеті вона чітко викладена: документи з колишнього спецхрану дають можливість історико-статистичним методом визначити кількість втрат, бо знаємо рух населення УСРР станом на 1 січня 1932 року, а завдяки даним про приріст населення за 1934—1936 роки й уточненим даним перепису 1937 року без проблем встановлюється ця цифра на 1 січня 1934 — 26 мiльйонiв 812 тисяч осіб.

А мало бути 33 мiльйони 933 400: до кількості населення станом на 1.1.1932 року в 32 680 700 додаємо народжених у 1932—1933 роках у кількості 1 252 700.

І не треба нашим демографам придумувати ніяких формул, щоб відняти від 33 933 400 цифру наявних на 1 січня 1934 року 26 мiльйонiв 812 тисяч осіб — різниця 7 121 400!
Це дає нам можливість стверджувати про вже встановлену за документами цифру втрат.

Але подальший науковий пошук неодмінно дасть нову — щонайменше 9 мільйонів тільки в УСРР, а з урахуванням втрат українців Північного Кавказу, Слобожанщини, Поволжя, Казах­стану й Західного Сибіру вони сягатимуть понад 10 мільйонів осіб.

Це тоді станеться, коли порахуємо тисячі безіменних голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками або не допливли до рятівного берега, де сподівалися дістати так бажаного хліба.

І коли встановимо кількість без­іменних жертв у понад тисячі могилах біля залізничних станцій і річкових портів, а також померлих і похованих у Росії та Білорусі. Це ж на їхньому місці в січні 1937 року зареєстровані переселенці з Росії та інших радянських республік як мешканці УСРР.

Я ж у своїй критиці підходу доктора Воловини до визначення цієї цифри постійно наголошую про незнання ним первинних документів українських архівів, зокрема з колишнього спецхрану, і помилковість використання матеріалів всесоюзних переписів населення 1926 і 1939 років, оскільки між ними відбулися великі зміни в міграційних потоках, які неможливо достеменно оцінити.

Крім того, перепис 1939 року, матеріали якого не можуть впливати на підрахунок жертв Голодомору, — це зафіксовано в 1937-му — по УРСР був сфальсифікований на півтора мільйона осіб.

На жаль, доктор Воловина цього не чує. Він досі залишається в полоні своїх кабінетних, як я вважаю, теорій, замість того, щоб реально розібратися в тій страшній статистиці, що залишилася з 1932—1933 років. Бо саме ці документи можуть насамперед нам дати необхідну відповідь щодо жертв Голодомору-геноциду.

Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук, професор