Ми ніколи не будемо браттями: Володимир Білінський та його історія ординської Моксель-Московії

Переглядаю читані-перечитані книги мого ровесника, нашого сучасника Володимира Броніславовича Білінського, 85 років якому виповнюється 18 травня цього року.

Вісім книг, вісім томів: «Країна Моксель», «Москва ординська», «Україна-Русь» та ще одна-дві залежались десь у видавництві Івана Малковича.

Десяток книг безцінної історії матері-Вітчизни України та ії споконвічного ворога — Москви ординської.

Чиї ви, хлопці, будете?

 Хочу поділитися основними враженнями від прочитаного.

Найперше — відомості про історичну назву того, що нині називають Росією. Як свідчать арабські та європейські джерела, первинна назва її — Моксель.

Ось що пише історик: «Великий французький мандрівник Вільгельм де Ребрук, побувавши в ставці хана Сартака, однозначно розділив поняття Русі (України) і країни Моксель (Московії); у давнину, з ХІІ до ХVII століття ця істина була добре відомою».

Історик наводить численні джерела, що свідчать про істинну назву тієї країни. В жодному старовинному літописі Ростово-Суздальська (Залишанська) земля в Х—ХVI століттях не називалась Руссю.

Друге — заснування Москви. Не в 1147 році, як визначив «історик» Сталін, і не Юрій Довгорукий був засновником Москви, а хан Золотої Орди Менглі Тімур, онук великого хана Батия заснував Москву в 1272 році.

 Третє — етнічний склад московитів. Походження московитів їхні історики пояснюють тим, що з Києва деякі князі та їхні нечисленні дружини покидали свої землі й ішли шукати щастя у Залишанській землі за тисячі кілометрів, у глухі ліси та болота.

Але, як блискуче доводить автор книжок, ніякого переселення слов’ян у землі, що пізніше стала Московією, у ХІ—ХVII століття не було. «Імігрувати на багато сотень кілометрів по чужій території було неможливо. Та головне, жодних слідів міграції слов’ян російська антропологія не виявила». А окремі князі та їхні сотня–дві дружинників розчинялись у масі тубільців.

«Правлячу еліту Московської держави ніколи не цікавило питання походження московитів. Вони творили міф про світову імперію, тому й цікавили їх питання правлячої династії і становлення держави, — пише Білінський у книжці «Країна Моксель-Московія».

Етнічний склад московитів, сформований у період до ХVIII століття, це — «фінські племена і мері, муроми, весі, печори, мещери, мокші. Пізніше в нього влилася чимала частка татарської (монгольської) крові». Як бачимо, про слов’ян–русичів не йдеться!

Яскравий приклад того, що правителі ніяк не впливають на етнічний склад населення, є сама Московія. Як відомо, рід дворян татарського похо­дження Романових, «що правив Московією з 1613 р., обірвався на Петрі I, який, за свідченнями численних істориків, помер від сифілісу.

Його племінник Карл Гольштинський, пізніше імператор Петро III, був наполовину німець, а його дружина Софія Фредеріка після вбивства свого чоловіка імператриця Катерина II, — повністю німкеня. Їхній син, імператор Павло I, уже на 90 відсотків німець, одружується з австрійською принцесою, а далі всі імператори аж до Миколи II одружувалися то з німкенями, то з данками, але жоден iз них не одружувався з московиткою.

І що, росіяни стали європейцями? Наприклад німцями?

«Да, азиаты мы с раскосыми и жадными очами!» — підказує московським псевдоісторикам Олександр Блок. То про яку належність московитів до слов’янського етносу (тобто Русі) може йтися? «Скрізь брехня, аморальність підлого загарбника», — підсумовує історик.

Четверте — розумові здібності. «У русских слабо развитая мозговая система», — зазначає І. П. Павлов, Ленин без тени смущения называет своих соотечественников (русских) «дураками» и «идиотами», которые способны лишь на элементарно-примитивную работу», — пише Дмитро Волкогонов.

 П’яте — працездатність, лінощі. Видатний американський політолог Збігнєв Бжезінський зазначав, що на віддалі 5 км від обласного центру біля ізби москаля вже немає туалетів, не кажучи вже про квіти і розфарбовану оселю.

«Только избы кривые, а в избах ухваты да печь», — писав Сергій Єсенін. Навіть московські вчені, зокрема О. С. Уваров, свідчать, що на початку X століття майбутні московити жили у норах-землянках, а ще через 400 років — в курних ізбах без димарів.

«Ці житла разюче відрізнялись від слов’янських. Не варто забувати про величний Софійський собор та інші будівлі, споруджені у Києві на початку Х століття», — зазначає Білінський.

Вогнем і мечем

 Шосте — жорстокість. Це те, що москаль робить iз насолодою та скаженою люттю. Ніколи українці не забудуть ні різню в Києві в 1169 році, ні Батурин у 1708 році, ні Крути у 1918-му та ще багато іншого. Але надамо слово Білінському. Суворов, той самий Суворов, який рятувався втечею від наполеонівських генералів через Альпи, дав волю своїм «чувствам», катуючи після розгрому повстання пугачовців та ногайських татар. «Різанина ні в чому не винних людей супроводжувала цього «полководця» повсюдно».

Ось іще один приклад. Зазнавши невдачі в Європі, Суворов (справді махровий бандит. — Авт.) вирішив відігратись на мирних татарах. «Перебравшись через Кубань, Суворов на світанку підійшов до татарських аулів, які мирно спали.

Відбувся останній бій iз татарами, жахливий за своїми наслідками. Першими кинулися (рано-вранці, коли мирні люди аулів спали. — Авт.) з піками на татар донці, за ними драгуни і гренадерський батальйон.

За три години битви (різанина сплячих людей — це, як і в Батурині, суто «по-русскі») 2000 трупів засіяли простір довкола військ, аули були спалені, на полі битви залишились понад 5000 лише вбитими. І козаки, і солдати однаково не давали нікому пощади — вбивали, різали й кололи чоловіків, жінок, старих і дітей», — пише історик.

 Про «подвиги» Суворова писав офіційний гімнописець, придворний поет того часу Державін: «Где были грады, стали гробы!».

Пригадаємо ще раз «подвиги» найвідоміших генералісимусів Орди. Меншиков уночі, коли всі спали, вирізав Батурин. Суворов у такий же спосіб вирізав татар. «Малая советская энциклопедия» скупо перераховує «подвиги» національного героя Орди Суворова. «Взял штурмом Измаил  (1790), участвовал в походах против поляков, в 1794 штурмом взял предместье Варшавы Прагу (це коли поляки ви­борювали свою незалежність від Орди. — Авт.). При взятии Измаила и Праги проявил крайнюю «жестокость».

А третій... О, цей був особливий! Недарма сучасна Орда його підносить ледь не до лику святих! Сталін... Сатана... Так його характеризувала навіть власна дочка Світлана Алілуєва. Поклавши за одного німецького солдата двадцять своїх, цей «генералісимус» упродовж тридцяти років мучив, депортував, морив голодомором, катував та нищив своїх жертв, довів до самовбивства свою дружину та віддав німцям на поталу власного сина.

І донині Петром І, Меншиковим, Суворовим та Сталіним Московія чваниться і прославляє отих звірюк! А виховані Сатаною молодші сатанята («Нас вирастіл Сталін», — зазначалося в гімні сатанинської країни) творили в Україні голодомори, репресії, висилали українців у далекі сибіри, розкуркулювали найкращих у світі хліборобів, а то й просто знущались над беззахисними жінками, чоловіки яких як «чорнопіджачники» були кинуті під кулі німецьких кулеметів.

Обкладинка книжки «Країна Моксель, або Московія».

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Підпільний обком діє

Одним із таких сталіністів був секретар Чернігівського, а згодом Волинського підпільних обкомів компартії Олексій Фьодоров.

 Ким він був за етнічним походженням, чи то москалем, чи українцем, він і сам не знав, про що писав у книжці «Підпільний обком діє». Але керовані ним загони вели віртуозну гру зi знищення українців руками німців.

 Березень 1943 року, Корюківська трагедія на Чернігівщині. Розповідає Сергій Якович Крекотень, 1930 р. н., у 1950-90-х роках керівник потужних будівельних фірм, які плідно працювали на ниві електрифікації села в Україні.

«Народився я і виріс у селі Верхолісся Олександрівської сільради Корюківського району Чернігівської області, що розташоване на віддалі 11 км від Корюківки.

При наближенні німців секретар Корюківського райкому компартії Коротков організував партизанський загін, який розташувався у малопрохідних лісах неподалік від Корюківки. На початок 1943 року загін мав потужну базу, мав чисельність понад тисячу осіб, мав ділянку землі посеред лісу, куди літаки з «большой земли» скидали на парашутах озброєння, медикаменти, харчі тощо.

 А в Корюківці стояв гарнізон мадяр. Одного разу, на початку березня 1943 року, партизани вбили в Корюківці двох чи трьох мадяр і сховалися в лісі. І тоді мадяри позаганяли людей у хати і стали палити хати разом iз людьми. Хто вискакував — тут-таки гинув від куль. А хати були під соломою, спалахували миттєво.

Три дні і три ночі горіла-палала Корюківка, живцем згоріли та загинули від куль понад шість тисяч мирних жителів. Із жахом потім згадували оте моторошне пекло ті корюківці, які дивом врятувалися.
Сиділа зі мною за одною партою дівчинка з Корюківки Клара Подпружнікова. Вона розповіла, як зарилася в купу гною, переждала до ночі, а потім втекла з палаючого, як смолоскип, містечка».

А що ж у цей трагічний час робили «народні мстітєлі»? Сиділи в лісі на харчах тих, хто горів у вогні, пили самогон (а партизанів було в рази більше від мадяр!) і мовчки спостерігали... Рядові партизани рвалися на захист своїх, але командири заборонили: «Нє смєть вмєшиватца! Масква нє разрєшаєт!».

А ось іще два епізоди. Автор цих рядків у 1972-85 рр. був державним інспектором iз питань охорони праці та техніки безпеки на будівництві та експлуатації Чорнобильської АЕС, був членом державної комісії з введення АЕС в експлуатацію. А відтак — тривалий час перебував у місті Прип’ять.

Одного разу зустрівся я з чоловіком літнього віку, жителем села Семиходи, яке прилягало до міста Прип’яті. Той чоловік показав мені і ще декільком будівельникам, серед яких був головний інженер будівництва Луков І.П., голова профкому будівництва Зайцев М. В. та ще декілька керівників-будівельників АЕС, ще одне місце злочину:

— Оце бачите оту велику грушу в селі? На ній німці одночасно повісили 25 жителів Семиходи.

Ми заніміли.

А чоловік продовжив:

 — На залізничній станції Янів, куди на період будівництва приходили будівельні матеріали та обладнання для АЕС, у період німецької окупації працювало троє технічних працівників-німців. Партизани налетіли на станцію. Убили тих німців і... Якби ж вони хоч якось нас захищали, а то набрали харчів, нажерлися самогону і дременули у ліси. А німці повернулися і помстилися жителям нашого села Семиходи, — зі сльозами в голосі сказав той чоловік.

 Потім партизани знову налетіли на станцію Янів і знову вбили декількох німців. І знову екзекуція над місцевими жителями руками німців.

Неподалік офісу управління будівництва в Прип’яті стояла могутня сосна, яка формою своїх гілок-плечей нагадувала тризуб, що тягнувся до неба. Ще у 80-х роках я бачив металеві скоби, загнані в плечі сосни. Ось на тій сосні німці й повісили одночасно (!) тридцять місцевих мирних жителів. А щоб мотузки, на яких повісили людей, не перепліталися, зафіксували їх скобами.

То хто більші мерзотники-вбивці — німці чи «савєцкіє» партизани?

Коли зараз по телебаченню чи в соціальних мережах показують Прип’ять після аварії, на екрані я частенько бачу ту саму, можливо, ще й досі зі скобами, сосну. Вже почорнілу, обвуглену сосну, яка, крім спогадів про трагедію на АЕС 1986 року, пам’ятає і ту трагедію 1943-го.

А скільки сіл вимерло під час Голодомору в Україні у 1932-33-му? Їх не палили, але вони ставали мертвими.

А скільки сіл на Волині винищили бандити із РОНА (Русская народно-освободительная армия), яка, «відзначившись» в Україні, активно допомагала німцям топити в крові Варшавське повстання 1944 року? А скільки галичан і волинян депортували, замордували в концтаборах у період із «золотого вересня» 1939 і до 1953 року? Жахливі цифри. І скрізь — рука Москви!

Носії дикої моралі

Сьоме — культура. «Країна Моксель, за свідченням багатьох учених, залишалася на століття найвідсталішою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про русичів-українців, ляхів, германців абощо...

Носій дикої моралі — ось кого не сприймали русичі. До речі, ця разюча відмінність між московитом і українцем, передусім внутрішня, духовна, помітна й нині, по 850 роках», — наголошував Володимир Білінський.

Від себе додам: культура, за визначенням Маркса, формується упродовж століть.

Восьме — мова. Українську мову як слов’янську розуміють білоруси, серби, хорвати, поляки, словаки. Проте вони зовсім не розуміють «рускава язика». Перебуваючи в Росії, автор цих рядків пробував говорити українською — мене не розуміли.

Народний артист Дмитро Михайлович Гнатюк розповідав, що сім’я Гнатюків проживала на Буковині, яка до 1940 року належала Румунії, а потім Буковину зайняли московити. Старший брат Дмитра Іван був курсантом морського училища в Румунії, і саме в цей час зміни влади приїхав додому у відпуску.

Хотів повернутися в училище, але на кордоні його заарештували і привезли в Чернівці на допит у НКВС. Хлопцю зламали хребет, перебили руки, вимагали визнати, що він — «шпіон». Іван, крім української, знав інші європейські мови, а от московської не міг зрозуміти.

А «доблєсниє чєкісти», знущаючись над нещасним, у свій спосіб вчили його незрозумілій для нього мові. Іван благав дати йому перекладача, бо, не розуміючи московської мови, не знав, що від нього хочуть почути, та ще надіявся, що його якось зрозуміють.

А бідна мати ще довго ходила навколо тюрми у Чернівцях, заливалась слізьми, але навіть де похований її син Іван, так і не дізналася.

Пізніше в програмі «В гостях у Гордона» Дмитро Михайлович розповідав, що його також одного разу запросили до себе чекісти, побили, вимагаючи зізнатися, що «бандєровєц», та схиляли до співпраці. Просто диво, що на тому для нього все й минулося...

Європа про Московію

Європа давно знала ціну монголо-московській Орді. Карл Маркс так характеризує ту країну: «Колыбелью Московии было кровавое болото монгольского рабства, а не суровая слава эпохи норманнов. А современная Россия есть не что иное, как преображенная Московия».

У листі до Енгельса Маркс фіксує природу московита та його «тлетворный» вплив на Європу: «Название Русь узурпировано московитами. Они — не славяне и вообще не принад­лежат к индогерманской расе. Они intrus (незаконно вторгшиеся), которых требуется опять прогнать за Днепр».

Фрідріх Енгельс, який не дожив до Першої світової війни (помер у 1895 році), застерігав про небезпеку, яка йде від Орди: «С возрастающей быстротой, как по наклонной плоскости, катится Европа в пропасть мировой войны невиданных масштабов и силы. Одно только может остановить ее: перемена политического строя в России».

 Енгельс як у воду дивився. Спочатку Росія затіяла першу світову війну, потім другу, а зараз володар Орди говорить про війну як про реальність.

Але більш реальним, ніж світове панування, може бути інший варіант. Один із царів Росії, Ніколай I, зробив спробу загарбати Константинополь i зазнав фіаско у Кримській війні. «Тогда надменный пустоголовый (як ніби про Путіна! — Авт.) Николай жалким образом пал духом и, приняв яд, бежал от последствий своего цезаристского безумия», йдеться у 22-му томі творів Маркса та Енгельса.

Украдена Русь

Кожному українцю після вивчення творів Володимира Білінського незаперечною стає істина, про яку найкраще говорить сам автор: «Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України).

Російська еліта і сьогодні послуговується тим украденим шаблоном. Це ж яким шовінізмом і шахрайством треба пройнятись московитам, щоб величати Московію ХII— ХVII століть Руссю чи Росією, коли жоден сфальшований Московською державою літопис у ті часи так її не величав!

Московити — етнос фінського походження з великим додатком пізнішої татарської (тюркської) крові.

Після завоювання тих земель військом хана Батия у 1237-38 рр. на терени сучасної Московії переселилися тюркські племена: кара киреї, ширини, аргини, барини, дулати, кончирати, мангри, жаліри, татари та інші. Саме з конгломерату фінських і тюркських племен згодом з’явилися московити, які самочинно звеличали себе у ХVIII столітті великоросами».

Велич Володимира Білінського полягає в тому, що він, ставши нарівні з найвидатнішими істориками України— Володимиром Антоновичем, Михайлом Грушевським, Миколою Костомаровим, Орестом Субтельним та іншими достойниками, показав витоки та історичну назву Московії, її характер і не залишив шансів тим, хто несвідомо чи за московські гроші нібито з патріотичних міркувань твердять щось про «дві Русі», тим самим підтанцювуючи кремлівському диктатору в його тезі «мы единый народ, а украинский язык придумали в австрийском генштабе в годы Первой мировой войны». Відповідь йому його мовою: «Чушь собачья!».

У своїх публічних виступах Володимир Броніславович так пояснював сучасну політику Росії: колись це була могутня імперія, яка вважала, що світове панування для неї — реальність («Москва — третій Рим, «Все русскому мечу подвласно! О Рос, шагни, и вся твоя вселенна!» (Державін).

У XX столітті ця імперія уже простягалася від украдених у Японії островів і Пекіна до Берліна. І раптом сталося те, що для пригноблених народів — свято, а для них — «крушение Советского Союза — мировая трагедия».

І так, як німці після поразки у Першій світовій війні і втрати частини своєї території вважали себе ображеними, а результати війни для них несправедливими, так московити після розвалу Радянського Союзу (читай Великої Росії) почуваються ображеними, а відтак, будучи не в змозі знову завоювати весь світ, паскудять у всьо­му світі, і в першу чергу — в Україні.

Основні ознаки ментальності московита, зазначає історик, — жорстокість, підступність (підлість), віроломство, лінощі, брехливість.

 * * *

Володимир Білінський належить до тих великих українців, які сіють «розумне, добре, вічне». На моє глибоке переконання, якби зараз був живий Максим Тадейович Рильський, він компліментарно повторив би те, що у 1963 році висловив на сторінках «Вечірнього Києва» у своїх «Вечірніх розмовах» («Крила нашої пісні»).

На цей раз — про Володимира Броніславовича: Він — «сучасний українець — це син нації, яка стоїть на вершинах сучасної культури!». Бо такі люди, як Білінський, є достоїнством нації.

Недарма нещодавно глава Православної церкви України Блаженнійший митрополит України Епіфаній на клопотання Боярської громади нагородив Володимира Білінського за вклад в історичну науку медаллю «За жертовність і любов до України».

P.S. Розуміючи, скільки часу, скільки століть Орда фальшувала нашу історію та вибріхувала свою на догоду своїм імперським амбіціям, автор радить кожному, хто хоче ознайомитись із достовірною історією Московії: варто спочатку прочитати книгу «Країна Моксель, або Московія», усі три томи один за одним послідовно, а потім — «Москва Ординська» у двох томах.

ДОСЬЄ «УМ»

 Володимир Броніславович Білінський, український публіцист, автор бестселерів «Країна Моксель, або Московія», «Москва Ординська» та «Україна-Русь».

Народився 18 травня 1936 року в селищі Дунаївці Хмельницької області. У 1959 році закінчив факультет «Мости і тунелі» Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту.

За розподілом поїхав працювати до Казахстану. З 1959 по 1996 рiк жив і працював у Караганді, місті, яке було збудоване в’язнями таборів і депортованими. У 1999 році повернувся в Україну. Мешкає в Києві.

У 2011 році за книгу «Країна Моксель, або Московія» Володимир Білінський був відзначений Премією ім. Івана Франка «За найкращу наукову роботу в інформаційній сфері».

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
сучасник Максима Рильського та Володимира Білінського