«Це чудо, що ми обоє живі»: як медики врятували життя захворілої на COVID-19 полтавки та її немовляти

Вагітність — це завжди прекрасний, яскравий і щасливий етап життя жінки.

Це дев’ять місяців, коли ти чекаєш на диво, яке живе з тобою поруч або ж, точніше, у тобі. Це нові відчуття, які неможливо порівняти ні з чим на світі.

Друга вагітність полтавки Юлії Кривошеєвої протікала легко та без ускладнень, аж допоки не втрутився COVID-19.

Жінка на собі пережила всі підступи й жахіття хвороби і тепер вважає 5 березня своїм другим днем народження.

Проте навіть сьогодні, на третій хвилі пандемії, багато людей не вірять у хворобу, ігнорують рекомендації медиків і називають вірус «коронапсихозом». Але він існує.

Тільки, мутувавши, став іще агресивнішим, підступнішим і «молодшим».

Історія про те, як медики рятували полтавку Юлію Кривошеєву, яка інфікувалась COVID-19 на восьмому місяці вагітності, зворушила багатьох людей на Полтавщині.

«Інтуїтивно зрозуміла: треба їхати до лікарні просто зараз. Вночі»

Всю нашу розмову з Юлією супроводжували слова вдячності. Жінка постійно дякувала Богу, лікарям, медичному персоналу та всьому світу.

— Зараз я хочу обійняти кожну людину, цілу Полтаву, всю Україну, весь світ, — каже Юлія. — Для мене ті дві доби стали справжнім випробуванням. Я дякую неймовірній команді лікарів-рятівників із золотими руками Полтавського міського клінічного пологового будинку, яка в ту ніч витягала з «того світу» мене та мою донечку.

Дякую рідним, друзям, знайомим і незнайомим людям, які весь час підтримували мене: одні допомагали матеріально, інші здавали кров, а хтось у хвилини мого розпачу підбадьорював морально, а пізніше, коли все було позаду, — просто смаколиком. Я дякую Богу за дихання, за те, що можу зараз говорити з вами. Це чудо, що ми обоє залишилися живі. Подяка за життя — це більше, ніж просто слова...

Історія захворювання Юлії на COVID відбулася несподівано, як це зазвичай і буває. Та і кожен, хто перехворів, точно так само скаже: це трапилося зненацька.

Йшов 33-й тиждень вагітності, Юля почувалася добре, показники аналізів були в нормі. Тож ніщо не віщувало біди. За кілька днів жінка — іменинниця. Тож свій день наро­дження вона із сім’єю планувала відсвяткувати поїздкою до Харкова. Але за день до подорожі Юля несподівано занедужала.

— Почалось зi звичайної слабкості. Спочатку просто не вистачало сили, а потім раптово з’явилося відчуття, що тебе пропустили через м’ясорубку й проїхалися котком водночас. Кожен підйом iз ліжка був, як сходження на Говерлу. Коли йшла з кімнати на кухню, аби випити чергову порцію ліків, я збирала всі сили, щоб подолати цей маршрут. Здавалося, ніби руки і ноги відмовлялися тебе слухатися.

Проте температура піднялась несуттєво — до 37-37,4. Це стало поштовхом для того, щоб зробити експрес-тест. Результат був негативний. Я дотримувалася всіх рекомендацій лікаря: пила вітаміни для вагітних та багато рідини.

Час ішов, але покращень не було. Я відчувала аромат кави, квітів, не втрачала здатність відчувати і смак. Тобто головні симптоми, притаманні при COVID, були відсутніми, тому я навіть не могла передбачити, що підступний вірус уже розповзається по тілу й отруює мене і мою дитину. А потім ще й температура почала повзти вгору й сягала вже 39 градусів.

Після парацетамолу вона падала на кілька поділок, та за кілька годин знову піднімалася й уже не збивалася нічим. Коли термометр зупинився на позначці 39,5, у мене почалася панічна атака, але потім я швидко себе взяла в руки і зрозуміла, що необхідно відправлятися до лікарні. Просто зараз. Вночі. Саме цей інтуїтивний вчинок і врятував донечку, яка вже була у важкому стані.

У подружжя ще є старша донька — десятирічна Марійка.
Фото з особистого архіву Юлії Кривошеєвої.

«За все життя я стільки не молився, як тоді під вікнами пологового»

У Полтавському міському клінічному пологовому будинку Юлі терміново зробили УЗД і ПЛР-тест, який уже був позитивним, та повідомили про необхідність екстреного кесаревого розтину.

Жінка тільки й встигла зателефонувати чоловікові та сказати, що її вже везуть в операційну. Стан Юлії стрімко погіршувався, і тільки Бог знав, що чекає попереду, чи вийдуть вони звідти живими.

Батьки не можуть згадувати ту страшну добу без сліз. Юля — єдина дитина в їхній родині, а чоловік Олександр від хвилювань мало не посивів.

— За все своє життя я стільки не молився, як тоді, стоячи під вікнами пологового відділення, — із хвилюванням згадує батько породіллі — Юрій Кривошеєв. — Дома ж на Юлю чекає старша донечка — десятирічна Марійка, якій так по­трібна мама.

Дівчинка народилася з вагою 2400 грамів. Оскільки пологи були передчасними, а результати ПЛР-тесту підтвердили наявність коронавірусної інфекції в організмі дитини, що передалася від мами, немовля перевезли у відділення інтенсивної терапії новонароджених.

Завідуюча відділенням Галина Дмитрівна Басалик, лікар-неонатолог, має багаторічний досвід виходжування глибоко недоношених дітей.

Тож Меланія (таке ім’я дали новонародженій батьки) — у надійних руках. А ось із мамою все було набагато гірше. Вона втратила фактори згортання, і кров лилася без зупинки.

Коли Юля прийшла до тями, перше, що побачила, — це очі одного зi своїх рятівників — лікаря-анестезіолога Сергія Симітка.
— Все дуже погано! — сказав він та одягнув на жінку маску.

Більше породілля не пам’ятає нічого.

Як виявилося, Сергій Симітко всю ніч разом з акушером-гінекологом Сергієм Цьохлою чергували біля ліжка хворої, не залишаючи без нагляду її ні на хвилину.

«Впевнена, що мій порятунок — не випадковість, маю ще місію на землі»

— У моєму порятунку була задіяна велика команда медичного персоналу Полтавського міського пологового будинку. Лікарі, медичні сестрички... Я їх впізнаю вже за ковідними костюмами, проте не знаю їхніх імен.

Один з героїв-хірургів сказав, що мій випадок був одним із найскладніших. Як пояснили мені потім, коронавірус дав ускладнення на печінку, з якою в мене жодних проблем ніколи не було.

Спочатку вона отруювала організм і вбивала в ньому все живе, а потім знищила фібриноген — це такий безбарвний білок, що відповідає за згортання крові. Кровотеча у мене просто не зупинялась: ставлять катетер у руку, а з маленького отвору кров ллється фонтаном. Необхідні були донори...

Це вже пізніше я дізналася, що саме Сергій Симітко — лікар-анестезіолог — став першим, хто здав для мене кров. Потім їх було багато. Деякі донори навіть не називалися, а потім я побачила їх прізвища у списку...

Після переливання крові моєї власної залишилося тільки 30 відсотків, вся інша — донорська. І тоді трапилося диво: на наступний день симптоматика коронавірусної хвороби взагалі зникла.

Лікарі зібрали консиліум і дійшли до висновку, що це трапилось під впливом донорської крові. Я впевнена, що мій порятунок — це не випадковість, (лікарі не давали ніяких прогнозів) — маю ще місію на землі.

Нині обидві пацієнтки — і мама, і дитина — ще в лікарні, їхній стан поступово нормалізовується, проте перебуватимуть у медзакладі ще тривалий час, аж допоки маленька не набере відповідної ваги. На жаль, лактацію Юлії довелося припинити, адже через ту кількість ліків, що зараз приймає, грудне годування принесе більше шкоди, ніж користі.
Сама ж Юлія невтомно дякує лікарям, медичному персоналу, родичам та близьким по крові та радить усім не нехтувати засобами безпеки, не ходити без масок, не легковажити.

— Це невивчена хвороба, дуже виснажливе та довге лікування. Окрім цього, ми ще не розуміємо, які можуть бути наслідки. Після того, що довелось пережити, у мене ще й досі шок: люди надто несерйозно ставляться до такого страшного вірусу, не розуміючи ризиків для організму. Концерти, розваги, відпочинки в Буковелі чи за кордоном... Це все, від чого необхідно відмовитися, принаймні зараз. Заради власної безпеки, — зауважує Юлія. І додає: — Бережіть себе.