Український герой в українському глянці

Я купила весняний номер Marie Claire і дуже б хотіла, щоб ми всі про нього більше знали.

Це перший україномовний номер українського глянцевого видання. І це дуже важлива подія.

Ми часто говоримо про покоління українських режисерів та акторів, які не розкрили свій потенціал, оскільки кілька десятиліть у них не було змоги знімати кіно і набувати досвіду.

Сьогодні я думаю про журналістів із чудовою, філігранною українською мовою, які багато років (десятиліть) писали нерідною їм російською, бо просто не мали майданчиків для писання своєю мовою.

Я читала «ПіК» уже в бібліотечних архівах, але пам’ятаю «Головред», який з’явився 2006-го, і на рік пізніші — «Новинар» і «Український тиждень».

Тоді у це складно було повірити (мені в російськомовному Харкові, де українською виходили лише «Слобідський край» і літературний «Березіль») — повністю україномовне видання, акцент на українських експертах.

Протягом 30 років незалежності всі ми переживали важливі внутрішні трансоформації. Через ці зміни і пошуки проходили й фешн-дизайнери, знаходячи опору в нашій автентичній культурі.

Наші глянцеві видання, особливо після Майдану, теж зосередили увагу своєї аудиторії на українських героїнях і героях.

Я мала радість працювати з чудовою командою Harper’s Bazaar в Україні і знаю, з якою увагою і любов’ю вони відстежували все найцікавіше, що з’являлося в українській культурі. Так багаторічний додаток «Літнє читання» — безцінний приклад виходу нашої літератури поза межі своєї «бульбашки».

Прихід героя, як сказав би Іздрик, прихід українського героя в український глянець стався великою мірою завдяки, зокрема, Валентині Клименко в перші роки українського Vogue, коли вона редагувала там відділ культури.

У переліку важливих подій в історії українського глянцю також культурні проєкти L’Officiel, які курувала Наталія Васюра, зокрема, літературні номери до «Книжкового Арсеналу».

Раніше, відповідаючи на питання, коли перейдуть на українську паперові видання, редактори або власники глянцевих журналів говорили про те, що українська мова не дуже годиться для глянцю, що вона не надно розроблена для такого типу light smart journalism. Або ж ішлося про причини фінансові — мовляв, журнал українською матиме менше читачів і рекламодавців.

Нині ми вже знаємо, що це не так. На ринку існує україномовний Forbes, а влітку на українську перейде НВ. Поза тим дієвий спосіб боротьби з таким упередженням — купити весняний Marie Claire, запрошеною редакторкою якого стала Надія Шаповал.

Відкриває номер есе Софії Андрухович про мову як хребет («Історія любові і смерті може бути розказана всіма мовами світу, але українською це буде зовсім інша історія любові і смерті», — тут у мене перехопило подих).

Далі — розмови Софії з Владом Троїцьким і Павла Гудімова з художницею-керамісткою Галиною Севрук. Інтерв’ю з Оксаною Линів. Чудовий матеріл про художників з костюмів, які створили візуальну красу українського поетичного кіно.

Одяг, розроблений художницею-шістдесятницею Людмилою Семикіною (ніколи не сподівалася, що у глянцевому виданні я прочитаю імена Євгена Сверстюка та Надії Світличної). Дві неймовірні фотоісторії Стефана Лісовського і Яна Васюхника.

Прагнучи привнести українську мову в глянець і зруйнувати безліч мовних стереотипів, цей номер частково продовжує один із них.

Головна фотоісторія номера, знята в хаті-мазанці, героїня на обкладинці, яка «працює на землі», прикраси з трипільськими орнаментами, поетичне кіно і гуцульське народне вбрання — у такий спосіб українська мова в першому номері мимоволі поєдналася з досі поширеною думкою, що це — мова села, мова минулого (хоч і такого нам рідного і дорогого).

Тут одразу має звучати ще одна стереотипна думка, що українська мова досі не урбанізувалася, що нею не говорять наші міста.

Насправді найбільше б хотілося, щоб українська мова позбулася цих стереотипних нашарувань, бо поза ними вона прекрасно існує в найрізноманітніших жанрах і царинах нашого життя. І я знаю, що всі ці стереотипи минуть за кілька років. Так само, як вони минули щодо української мови в радіопросторі чи дублюванні кіно.

Тетяна ТЕРЕН