Утримував мову від валуєвих: у Національному музеї літератури згадували перекладача Віктора Шовкуна

У Національному музеї літератури згадували Віктора Шовкуна — творця цілої бібліотеки перекладів з французької, англійської, іспанської, португальської...

Українські перекладачі, як і письменники, мають особливу місію. В умовах російської окупації вони були і залишаються більш ніж просто професіоналами пера. Справжні стоять в обороні української мови і йдуть в атаку на тих, хто намагається окупувати територію мови, звузити її природні кордони.

Віктор Шовкун був справжнім — від голови до п’ят. Справжнім українцем. Він для мене уособлює глибоко український світ. До знайомства з ним, коли ще не жив у Києві, збирав бібліотеку, значну частину якої складають переклади українською з інших літератур.

За тих часів я передплачував колись популярний тижневик «Друг читача» — заради новинок українських видавництв з усіма вихідними даними. І коли в рубриці перекладів бачив позначку «пер. В. Шовкуна», це для мене означало щось на кшталт «знаку якості». Та й звучання самого прізвища «Шовкун» для мого музикального вуха було гармонійним й асоціювалося з чимось приємним...

Віктор Шовкун належав до плеяди українських перекладачів, які своєю іноді каторжною працею (якщо це перебільшення, то невелике) утримували й утримали українську мову від різного роду валуєвих. Валуєви були биті і будуть битими, в боксерських рукавичках і без них.

Дуже шкодую, що з 10-томника Оноре де Бальзака, де найбільше перекладів Віктора Шовкуна, вийшла лише половина томів. Клята імперія, розвалюючись, не дала завершити це епохальне видання, а рукописи наступних 5 томів «здиміли» чи що. Пам’ятаєте, пророк наш писав: «Польща впала,Та й вас роздавила!»?

Віктор Шовкун був чудовим оповідачем. А писав він так, як мало хто сьогодні. Його книжка спогадів «Життя в абсурді» — свідчення цього. Вона мала стати бестселером і видаватися десятками тисяч примірників. Це дуже цікава оповідь-сповідь про своє життя і боротьбу за себе, свою гідність і, як писав поет, «за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!». Однак так звана «еліта» керівна була і залишається орієнтованою на «вєлікую русскую культуру/літєратуру», на «вєлікій і магучій язик» і її поки що не вдається остаточно відірвати від московської цицьки.

 Творчий спадок Віктора Шовкуна: авторська книжка і переклади.

До речі, Віктор Шовкун згадує, що його тітка вивезла бабусю, яка його виховувала, з далекого Журавного (це Сумщина на межі з Харківщиною) в «далеке Яремче», моє Яремче. Справді там десь 1000 кілометрів відстані. В Журавному протікає Ворскла, на берегах якої він виростав, в Яремчі — Прут, на берегах якого виростав я. І коли він повертався пізніше в Журавне, то з жалем констатував, що Ворскла зміліла. Той самий жаль у мене, коли приїжджаю в Яремче.

А ще я звернув увагу, що Віктор Шовкун правильно відмінює назву «Яремче» як іменник середнього роду, а не як нав’язану радвладою назву містечка у жіночому роді. Місцевим жіночий рід назви — як серп по чомусь...

У книжці «Життя в абсурді» Віктор Шовкун (14.03.1940 — 22.11.2018) наводить кричущі історії жорстокого, ґвалтовного зросійщення школярів і студентів технікумів, коли «круглі» відмінники з’їжджали на «двійки» через неможливість нормально опановувати предмети російською, і їх відраховували. І це було на Харківщині. (Цікаво, чи знає про це Аваков? Мабуть, не знає, бо не писав би, що переклад здійснено з «невинної» слобожанської мови...).

Згадую Віктора Шовкуна й усміхаюся. Колись удома в нього побачив, як він сидить десь посередині моря книжок, паперів і товстелезних словників. Дивовижна інсталяція — інтелектуал серед словників-книжок, озброєний до зубів, до голови. Озброєний і небезпечний для імперії зла.