Незалежний президент незалежної України: переосмислити недовчені уроки революцій Віктора Ющенка

Україна пережила два серйозні Майдани-революції, котрі дали двох по-новому сформованих патріотичних лідерів.

Перший у 2004 році — Віктора Ющенка. Останній 2013-2014 років — Петра Порошенка.

І щоразу складалося враження, що з потаємних глибин майбуття випливала нова країна. Однак, на жаль, не випливала, а робився заділ на продовження відродження, бо спротив самостійності та самодостатності України настільки сильний, що, навіть передбачаючи теоретично, ми не усвідомлювали, як важко буде фізично.

От і сьогодні назріла консолідація та постійний фокус на національних цінностях. Інформаційний простір почав обсмоктувати новину, нібито третій президент України Віктор Ющенко розглядає можливість повернення у велику політику. Політична співпраця прогнозується або з «Європейською Солідарністю», або з «Голосом». Відгуки пішли не однозначні.

Одні, хто на дух не переносить нічого проукраїнського, почали пускати з піною біля рота невдоволені рефлексії. Інші, хто вміє аналізувати та має добру пам’ять, висловлюють конструктивні позиції.

Тим паче — є на що опиратись.

І тут дуже важливо згадати про початок сходження Віктора Ющенка у велику політику, але неможливо цього зробити без опису політичного фону, котрий створював у той час президент Леонід Кучма. Бо все в нашій політиці або взаємопов’язано, або витікає одне з іншого, або з’явилось не завдяки, а всупереч певним персонам та обставинам.

Ці пройдені уроки Ющенка були б корисними сучасній владі, за умови, що вона справді будує Українську державу.

Від ненависті до любові

Акція «Україна без Кучми!» напровесні такого ж, як і нині, березня 2001 року наштовхувала на думку, що відставка Леоніда Кучми неминуча. Київ смакував чутки, що повзли з Банкової, — про паніку, про істерику, почуття невпевненості. Влада загрузла в касетному скандалі, забрехалася з обставинами вбивства Георгія Гонгадзе, боялася неконтрольованих емоцій охлосу.

Чи не найхарактернішою ознакою невпевненості Леоніда Кучми та його олігархічного оточення стала різка зміна у ставленні до уряду Віктора Ющенка.

Якщо восени прем’єра гризли, як хорти кістку, то в січні-лютому офіційне телебачення крізь зціплені зуби цідило, що команда Ющенка домоглася зламу в економіці на краще, реформи стали реальністю, є приріст ВВП, оживає аграрний сектор економіки тощо.

І це насамперед — заслуга президента, який утворив дієвий уряд і опікується його роботою. Сам Леонід Данилович на питання про долю Віктора Ющенка відповідав із притаманною йому інтелігентністю, мовляв, та він ще молодий, нехай «вкалує». А про відставку прем’єра президент нібито взагалі ніколи навіть не думав.

Комуно-олігархічне крило парламенту після виголошеного ультиматуму — або уряд буде коаліційним, або Ющенко піде геть — також нап’яло віжки, пригальмувало й професійно-медовими вустами Медведчука жебоніло про можливі домовленості та компроміси.

Країна кримінально-олігархічних паханів

Леонід Кучма, голосно заявляючи, що опозиції немає, усе ж таки визнавав, що політика влади облудна, що дотримувалася подвійних стандартів: для людей буцім будувала демократичну Україну, а насправді — конц­табір під орудою кримінально-олігархічних паханів.

Опозиція так само необхідна демократичному суспільству, як гвинтівці затвор. Без нього це зовні — зброя, а насправді — палиця дикуна. Без опозиції не було й не може бути поступу, розвитку політичної системи, пошуку ефективних форм і прийомів господарювання, нормального змагання сил та партій.

Класичне визначення опозиції — протиставлення своїх поглядів чи своєї політики іншій політиці. Опозицією може бути одна особа чи група людей у суспільстві, партії, організації, колективі, яка веде політику протидії, спротиву більшості. Тобто увесь полк — у ногу, а один чи кілька — навпаки. Як правило, з тих, що або в капелюсі чи окулярах, або «дуже розумні».

Арбітром між владою та опозицією виступає народ — не завжди справедливий та розумний у своєму виборі, податливий на обіцянки, частіше схильний, як дурний окунь, ковтнуть блешню, хоч під носом лежить безпечна пожива. Але не блищить...

Народ є продуктом багатовимірного історичного процесу, його громадянська зрілість прямо пропорційно залежна від того, дурять його чи плекають, використовують як тупу робочу силу для збагачення небагатьох чи дбають про добробут, гідність, честь. Народ — це прірва, і кожен, хто стає до служіння йому, стоїть на самісінькому краю.

Єдине спасіння — вітер в обличчя, і цим вітром може бути тільки опозиція. Прислуга владаря завжди стоїть за спиною, й у світовій історії ще не було, щоб ті, хто за спиною, не штовхнули легесенько свого сюзерена..

Ейфорія та очікування неминучої перемоги над Кучмою у суспільстві були такими напруженими, спрага звільнення від кримінально-поліцейської павутини такою сильною, що мало хто й помітив, що президент та його оточення перейшли в наступ.

Ще на Київ із гаслами «Україна без Кучми!» йшли колони з навколишніх областей, ще з далеких околиць їхали автобусами та потягами протестанти, але холоднокровні специ силових відомств уже були готові до реваншу. Вони взяли його в березні: спочатку спровокували побоїще біля адміністрації президента, яке виставляло багатотисячну маніфестацію як збіговисько харцизів.

Потім «банківські» відставили голову СБУ Леоніда Деркача, начальника державної охорони, філігранно, граючись із громадською думкою, як кіт із мишею, провели комбінацію зі звільненням міліцейського міністра Юрія Кравченка, який був опертям і найбільш знаковою постаттю режиму Кучми. Записи майора Миколи Мельниченка та перебіг подій після зникнення Георгія Гонгадзе давали підстави підозрювати генерала в причетності до вбивства не тільки журналіста. З’явилися нові свідчення про наглу смерть В’ячеслава Чорновола.

Невдовзі після березневого побоїща, розгрому штаб-квартири УНА-УНСО відбулася малопомітна, та все ж надзвичайно важлива для розуміння ситуації подія. Невелика за чисельністю група українських політиків та інтелектуалів — ідеологів опозиційного руху, приватно поїхала до сусідньої Польщі.

Офіційно Тарас Возняк, Тарас Чорновіл, Микола Вересень, Олександр Кривенко, Ігор Коліушко, Станіслав Ніколаєнко та Мирослав Попович були гостями польської правиці. Приватних осіб з України прийняв президент Польщі Олександр Кваснєвський.

Розмова тривала дві години. Це означає, що думка цих осіб про перебіг подій в Україні представляла особливий інтерес для європейської спільноти і лідери європейських країн через президента Кваснєвського шукали форми та засоби впливу на ситуацію в Україні.

Після того польський президент зустрічався з українським. І в результаті Кучма визнав, що опозиція — це реальність і з нею потрібно домовлятись.

Народ обрав Ющенка ще до 2004 року

26 квітня 2001 року відбувається «Чорнобиль -2» — парламент виказує — офіційно — недовіру уряду, хоч це насправді недовіра лише Віктору Ющенку, найпопулярнішому політику й улюбленцю мас в Україні.

Отже, в день чергової річниці Чорнобиля, коли Віктор Ющенко зійшов на парламентську трибуну для звіту, перед нею лежали коробки з трьома мільйонами підписів громадян на його підтримку.

На площі ж перед Верховною Радою вирувало жовто-синє море, також виказуючи підтримку прем’єрові. Заслужив це Віктор Андрійович чи не заслужив, але наш непередбачуваний народ обрав його у спасителі та визволителі.

За дослідженням центру Олександра Разумкова, 59 відсотків українців були проти зміщення Віктора Ющенка з посади прем’єра. Близько 50 відсотків вважало, що це негативно відіб’ється на економіці, яка тільки-но почала вибиратись із кризової ями. У 2000 році Україна уперше за роки незалежності одержала приріст ВВП на 6 відсотків, а в перші місяці 2001-го цей показник сягнув 8,5%.

Нагадаємо, що Віктор Ющенко зайняв посаду прем’єра після президентських виборів наприкінці 1999 року. Його попередником був Валерій Пустовойтенко, головні достоїнства якого — відсутність президентських амбіцій та проїдання позик МВФ.

ВВП — головний показник життєдіяльності країни, він віддзеркалює реальну картину економічних процесів. Приріст за Віктора Ющенка було досягнуто за рахунок обробної промисловості, будівництва, оптової та роздрібної торгівлі, збільшення нафто- та газовидобування, реформування в аграрному секторі тощо.

Не треба забувати, що наслідком недолугого господарювання й безсоромного розкрадання національного ресурсу в 1991-1999 роках стали злидні, за що повинні були б нести відповідальність прем’єри-попередники, зокрема, Вітольд Фокін, Віталій Масол, Павло Лазаренко, Валерій Пустовойтенко й найбільше — Леонід Кучма, який від 1992 року є ключовою фігурою української економіки й політики. Саме завдяки цим діячам держава зубожіла до останньої межі. Внутрішній борг України сягнув астрономічної цифри у кілька сотень мільярдів гривень.

Офіційна пропаганда досягненням «золотої ери», як називають експерти часи Ющенка в економіці, хвалитися не любить. Крізь зуби вона говорить хіба що про борг зовнішній.

Уряд Ющенка успадкував його від попередників у розмірі 12,4 мільярда доларів. Ці немислимі за мірками українського жебрацтва гроші позичали попередники Віктора Андрійовича, а вже куди вони поділися — таїна велика досі є...

Ненависний олігархам та президенту Кучмі Віктор Ющенко був першим прем’єром, який гроші не позичав, а віддавав. За час його урядування Україна скоротила зовнішній борг на 2,5 мільярда доларів.
Народ, проте, цінував Віктора Ющенка не за успіхи в «господарці».

Народ уперше за десять років побачив уряд, який почав боротися з олігархами, реально дбати про добробут людей. Це був справді перший український уряд, для якого мова, культура і традиція, історія держави були не чужими.

Це був перший уряд, який не плазував перед Москвою на пузі й не мав перед нею генетичного страху. І, нарешті, це був перший уряд, який мав у народу величезний кредит довіри.

Народові було начхати, що там сказав Віктор Андрійович про опозицію та її лідерів. Головним було, що уряд набрався мужності й протистоїть кримінально-олігархічній верхівці держави, а значить — єдиний у помислах із простолюдом.

Надзвичайна популярність Віктора Ющенка була кісткою в горлі для президента та його оточення, вони розуміли, що на рівні підсвідомості українців Віктор Андрійович уже виграв президентські перегони 2004 року. І впливовий прем’єр не лише не дасть олігархам бізнесувати на державних ресурсах, зокрема в паливно-енергетичному комплексі, й тим зміцнити фінансову базу парламентських ви­борів — він обов’язково використає свій вплив для формування парламенту демократичного спрямування. А це суперечило як інтересам комуністів, так і президента Кучми та його команди.

Вочевидь, далі буде...

...Після відставки Ющенка настало повне протверезіння — лібералізація режиму є примарою, влада не відступає і нічим не поступається. Вона перегрупувала сили й зміцнює позиції, вухом не веде на опозиційні вилазки, а переймається майбутнім — готується взяти тотальну, застраховану від будь-яких несподіванок, вірну й слухняну більшість на парламентських виборах 2002 року.

Із привабливої квітчастої повітряної кулі, яка висіла в українському небі з пасажирами-опозиціонерами, засвистів газ, вона катастрофічно втрачала висоту й гепнулася на київські пагорби.

Від вулканічних пристрастей, які протягом шести місяців вирували в Києві, залишилося п’ять наметів біля Верховної Ради. Сирітська рукописна табличка «Вулиця Гонгадзе» біля них — останній зойк переможеного руху. Який отримав своє продовження у 2004 та 2013 роках...

Іде війна. На всіх фронтах, не лише на сході, а й по всій країні. Війна за нашу ідентичність. А тому потреба в безпосередній участі в політиці третього президента навіть не підлягає сумніву.