Літературні читання у Києві: від Василя Симоненка до сучасних ліриків

Цю квітку, що здатна пробити навіть гострий камінь, оспівала свого часу Леся Українка: «На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь. // Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила… // Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь // І шанувать її більше від пишного лавра».

Справжня поезія так само пробивається своїм світлом крізь тонни словесної руди і стає квіткою-ломикаменем (Saxifragа).

Про це згадалося під час поетичних читань, які відбулися в затишному кафе з дуже любовною назвою «Купідон». Я назвав їх продовженням зібрань університетської Літературної студії імені Максима Рильського, бо ж учасниками їх були, крім студентів з інших київських вишів, переважно студенти-літстудійці КНУ імені Тараса Шевченка, а слухали вони двох із них — Юлію Гупалюк (родом з окупованого Антрацита, яка навчається на спеціальності «літературна творчість») та Сергія Савіна — киянина (зі спеціальності «журналістика»).

Читання нагадало мені подібні мистецькі вечірки, які відбувалися сто років тому в київських кафешках і отримала назву або «Льоху мистецтв», або «ХЛАМу». Гумор, як знаємо, для творчих людей — останній дар богів. Абревіатура «ХЛАМ» читається як «Художники, Літератори, Артисти, Музиканти», а «Льох мистецтв» не потребує навіть розшифрування. Їх організовували чи забігали до них багато визначних у майбутньому поетів, театралів та живописців.

«Льох мистецтв» декоративно оформляв художник-новатор Анатоль Петрицький, а бували в ньому і поет-символіст Павло Тичина, і поет-футурист Михайль Семенко, і реорганізатор сценічного мистецтва Лесь Курбас зі всім своїм артистичним товариством, яке сформувало знаменитий театр «Березіль», і чимало інших мистецьких знаменитостей. Пізніше, на жаль,  вони ввійдуть в історію нашої культури як «Розстріляне відродження».

Їхні «розстріляні» радянським режимом традиції взялося відродити мистецьке покоління рубежу 50-60-х років ХХ ст., що здобудеться на назву «шістдесятники».

Вони мали теж свої «ХЛАМи», осередками яких були Жовтий корпус столичного університету (Літературна студія імені Василя Чумака на чолі з майбутнім шевченківським лауреатом Олесем Лупієм  та теж майбутнім Героєм України Іваном Драчем), видавництво «Молодь» з його літстудією під керівництвом теж шевченківського лауреата Дмитра Білоуса і добре знаний у мистецьких колах КаТееМ (Клуб творчої молоді). 

Але це, так би мовити, «офіційні» осередки ­«ХЛАМу», з яких вийшли і Василь Симоненко, і Іван Драч, і Борис Олійник, і Ірина Жиленко й деякі молодші поетеси (Світлана Йовенко, Людмила Скирда й ін.)
«Неофіційним» «ХЛАМом» ще був пивний бар на розі тодішніх вулиць Червоноармійської (нині Велика Васильківська) та Льва Толстого.

У ньому продавали бочкове пиво, а вечірньої пори туди приходили поети і читали, піднявшись на бочку, свої нерідко «крамольні», як для радянської влади, вірші. Найчастіше там можна було почути студента Київського університету Володимира Шкурова.

Його один  чотиривірш тоді був на слуху не лише завсідників пивного бару: «Неуютно, холодно и сыро,// Пахнут трупом люди и листва.// В этом сплине корчится полмира,// Наплевав на громкие слова».
За такі чотиривірші поета не раз відраховували з університету, бо «громкие слова» — це ж демагогія тодішньої компартійної влади, виступати проти якої у шістдесятих роках зважувалася хіба що поезія. По-своєму це звучало в Івана Драча («Ніж у сонці нашої правди»), в Миколи Вінграновського («Якщо народ мій числиться формально,//Тоді я дійсно дійсний формаліст), у Ліни Костенко («Мистецтво взяте на скабу»)  чи в інших шістдесятників.

У кафетерії «Купідон» (ім’я слов’янського бога кохання) уже в роки української Незалежності мені доводилося бачити й чути таких неординарних дівчат у літературі, як Соломія Павличко чи Ніла Зборовська.

Безмежно талановиті, обидві —  випускниці Київського університету, вони більш відомі як літературознавиці, але писали й публікували також суто художні твори («Українська реконкіста» Ніли) чи переклади з іноземних авторів (роман нобелівського лауреата Вільяма Голдінга «Володар мух» у перекладі Соломії). Дуже печально, що вони так рано відійшли за обрій, а я гірко сумую за ними ще й тому, що в обох був «офіційним опонентом» або «провідною організацією» на захисті їхніх докторських дисертацій.

Сьогоднішні «ХЛАМівці», які останнього дня зими прийшли в кафе «Купідон», пишуть ніби не про те, що писали сто років тому «розстріляні», пів століття тому «шістдесятники» чи (чверть століття тому)  вже «незалежні» Соломія і Ніла. Але з їхніх сердець пробивається та сама поезія-ломикамінь, яку оспівала вже нині 150-літня Леся Українка.

Модератор поетичних читань — поетеса і науковець Леся Мудрак  (випускниця києво-університетської спеціальності «літературна творчість») почала своє модерування зі згадки про потребу закликати весну, яку від давнини закликали наші пра-пра-пращури, але сьогодні (сказала вона) ми зібралися, аби закликати до поетичного слова двох студентів Шевченкового університету — Юлію Гупалюк і Сергія Савіна.

У Сергія чуємо справді «чоловіче» слово, він схильний до епічного художнього мислення, а Юлія наснажує свій поетичний арсенал більш ліричною, ніж епічною, барвою. Можливо, в цьому виявляється їхня маскулінна і фемінна приналежність, але маємо справу швидше з неоднаковим типом їхнього художнього обдарування. Хоча пишуть вони ніби про однакове — про материнство, про рідну землю, про філософію закоханості як рушійної сили життя, у кожного з них ці мотиви постають у несхожому обрамленні і створюється враження, що перед нами представники справді нового покоління літературних митців.

Михайло НАЄНКО,
директор Центру літературної творчості інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка