Велика європеянка української літератури: як Леся Українка кидала виклик підвалинам Російської імперії

Святкування 150-літнього ювілею Лесі Українки цього року позначилося справді вагомою подією: вийшло повне зібрання її творів у 14 томах — третє (після Василя Стуса й Тараса Шевченка) академічне зібрання творів класика, що з’явилося в незалежній Україні.

Коментарі Зерова та Драй-Хмари

Звісно, це видання не стало першим зібранням творів Лесі Українки взагалі. Ще за доби «українізації», у далекому 1927 році, було розпочато неперевершене досі за рівнем подачі матеріалу видання в дванадцяти томах за редакцією близького до «неокласиків» Бориса Якубського (а Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургард та інші провідні тогочасні дослідники написали яскраві супровідні статті до окремих творів).

Але, на жаль, більшість учасників того видання загинули через десятиліття в жорнах сталінських репресій, а саме видання, вилучене з бібліотек, зробилося сьогодні надзвичайною бібліографічною рідкістю.

А пізніші видання творів Лесі Українки в підрадянській Україні (шеститомне видання — у 1950-х, десятитомне — у 1960-х, дванадцятитомне — у 1970-х рр.) відзначалися неповнотою, цензурними пропусками, а часом і прямими фальсифікаціями в дусі ідеологічних вимог часу.

Тож нинішнє видання фактично вперше презентує читачеві всю збережену спадщину поетеси в повному обсязі і з належним сучасним рівнем коментування.

Хоча з усіх теперішніх 14 томів том перекладів (том 8, редакторами й коментаторами якого мали честь бути),  вийшов найбільшим за обсягом, для більшості сьогоднішніх читачів ім’я Лесі Українки ніяк не асоціюватиметься з перекладами.

Хоч уже з обсягу зробленого на цій ниві видно: перекладання мало для письменниці велике значення, ставши фактично ще однією формою антиколоніального опору.

Адже після Валуєвської (1863) та Емської (1876) заборон перекладати українською означало кидати виклик самим підвалинам імперії Романових.

Емський акт 1876 року не виключав вживання української мови («малоросійського наріччя») в оригінальних творах красного письменства (лише за ускладненої цензурної процедури, коли дозвіл у кожному випадку доводилося брати не в місцевого цензора, а в Головному управлінні в справах друку в Петербурзі), однак цілковито забороняв опублікування іншомовних текстів в українському перекладі. Ця заборона мала на меті законсервувати статус української мови як «наріччя для хатнього вжитку», а відтак і зупинити процес формування модерної української нації.

Леся Українка перекладами утверджувала  українську мову.
Фото 1896 року.

Тому аж 1905 року друкувати свої переклади письменники з «Великої України» могли тільки в Галичині, що входила до складу ліберальнішої Австрії. І однак вони активно перекладали класичні та сучасні твори світової літератури, бо тим виразно утверджували повновартісність літератури власної.

А їхні переклади були спрямовані на творення модерної нації та, що теж дуже важливо, на вироблення сучасної літературної мови, здатної обслуговувати всі сфери життя (українська мова була надзвичайно багата — але позбавлена багатьох абстрактних понять, бо україномовних вищих верств тоді майже не існувало).

Це збагачення мови не всіма сприймалося однозначно. Свого часу до гострих дискусій спричинило мовне «ковальство» Михайла Старицького та Олени Пчілки (Ольги Драгоманової-Косач), але без «викуваних» Старицьким іменників «мрія» (з народного дієслова «мріяти» — «ледь видніти»), чи «байдужість» (з народного прислівника «байдуже») вже неможливо уявити собі сучасної української мови.    

У «Плеяді» з 17 літ

«Велика європеянка української літератури», як назвав Лесю Українку Михайло Драй-Хмара, окрім рідної, володіла латиною, грекою, англійською, французькою, німецькою, італійською, іспанською, болгарською, польською, російською, — і з більшості цих мов вона перекладала.

17-річна Леся Українка починає брати активну участь у гуртку «Плеяда» (чи «Література»), створеному її матір’ю Оленою Пчілкою. До учасників гуртка, що посіли помітне місце в історії не лише українського перекладу, а й культури загалом, належали, окрім Лесі Українки, її брат Михайло Косач (Обачний), Людмила Старицька-Черняхівська, Максим Славинський, Олександр Черняхівський, Іван Стешенко, Володимир Самійленко, Євген Тимченко, Олександр Лотоцький, Валерія О’Коннор-Вілінська.

Ще дуже молодою Леся Українка формує для учасників «Плеяди» список перекладів зі світової класики, які, на її думку, конче потрібно перекласти в першу чергу, щоб утвердити повноструктурність і рівноправність української літератури.

До нього входять, зокрема, «Чайлд Гарольд» і «Манфред» Байрона, «Фауст» і «Вертер» Гете, «Знедолені», «Собор Паризької Богоматері» та «Трудівники моря» Гюго, «Записки з мертвого будинку» і «Злочин та кара» Достоєвського, «Гайавата» Лонгфелло, «Поминки», «Кримські сонети» і «Балади» Міцкевича, «Борис Годунов», «Цигани» і «Руслан і Людмила» Пушкіна,  «Мазепа» і вірші Словацького, «Війна і мир» Толстого, «Гамлет», «Отелло», «Макбет», «Король Лір», «Річард ІІІ» Шекспіра, «Орлеанська діва», «Розбійники», «Марія Стюарт» і «Дон Карлос» Шіллера, «Мадам Боварі» Флобера, «Дон Кіхот» Сервантеса, «Айвенго» і «Ваверлей» Скотта, «Сонети» Петрарки, вірші Леконта де Лілля й Теофіля Готьє.

На жаль, далеко не всі твори учасникам «Плеяди» вдалося перекласти (обсяги роботи значно перевищували наявні ресурси). Але сьогодні вже всі вони існують у високохудожніх українських перекладах (і часто — в багатьох версіях; лишень українських «Гамлетів» маємо близько 15). І в тому, що це відбулося, є безсумнівна заслуга Лесі Українки, яка ще 17-річною накреслила  амбітну перекладацьку програму на багато десятиліть уперед.

Починала з Гоголя

Перекладацький дебют самої письменниці відбувся надзвичайно рано. 1885 року у Львові вийшла перекладена за рік перед тим 13-річною Лесею спільно з братом Михайлом (під наглядом матері Олени Пчілки, яка і сама перекладала Гоголя на українську) книжечка «Вечерниці на хуторі під Диканькою» Гоголя.

Ці переклади саме природною соковитою мовою помітно переважають багато пізніших версій, які друкувалися і в сталінські часи, і в різних сьогоднішніх зорієнтованих на школу виданнях. Це переконливо довів наш відомий перекладознавець Віталій Радчук, зіставляючи різні українські інтерпретації вже починаючи від назви: адже Гоголівські «Вечера» оригіналу — це, безумовно, саме «Вечорниці», а не «Вечори», які ми знаходимо в більшості пізніших перекладів.

Першим друкованим поетичним перекладом Лесі Українки став опублікований у львівській «Зорі» (1887 р.) уривок з поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод». У коментарях до «книгоспілчанського» видання 1927 року Борис Якубський назвав цей переклад п’ятнадцятирічної поетеси «зразково точним». Ця увага до точності відтворення оригіналу притаманна фактично всім перекладам Лесі Українки — вона не прихильниця вільних переспівів.

У 1888 році Леся Українка переклала гекзаметром третю пісню «Одіссеї». Отже, вона взялася перекладати Гомера тим класичним розміром старогрецького оригіналу, з яким вели тяжку творчу боротьбу її попередники, і далеко не завжди виходили в ній переможцями (Степан Руданський врешті-решт відмовився від гекзаметру взагалі). Але, на жаль, цією третьою піснею робота над «Одіссеєю» для Лесі Українки й обмежилася (дійшли до нас ще тільки 5 вступних рядків з наступної четвертої пісні).

І в цьому теж виявилася характерна риса роботи Лесі Українки-перекладачки: робити ніби «на пробу» уривки великих класичних полотен. Так, у 1898 році з Байронового «Каїна» та Шекспірового «Макбета» було перекладено тільки вступні сцени, а з Дантового «Пекла» — 27 рядків П’ятої пісні (початок знаменитого епізоду Паоло і Франчески).

Про рішучість Лесі Українки поставити переклад на службу потребам «модернізувати» тодішню українську літературу, вирвати її з лещат «літератури для хатнього вжитку» свідчить найбільша її перекладацька праця: переклади віршів її улюбленого поета Генріха Гейне. Спершу 1892 року у Львові ви­йшла «Книга пісень», де Лесі Українці належать 92 переклади, а ще одному учасникові «Плеяди» Максимові Славинському (що заховався за псевдо «Стависький» — навіть простий друк в Австрії був для підданця імперії Романових річчю небезпечною) — 51. Пізніше Леся Українка переклала й велику поему Гейне «Атта Тролль», де прекрасно відтворила ядучий сарказм великого німецького поета.

Окрім перекладів класиків європейської літератури (Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона, Гейне, Леопарді, Міцкевича, Гюго, Тургенєва, Негрі, Метерлінка, Гауптмана та інших) Леся Українка неперевершено переклала кілька пісень священної книги індусів Рігведи та давньоєгипетські народні пісні. Хоч ці інтерпретації вона робила з французьких та німецьких наукових перекладів, але в них звучить жива народна поезія давніх часів.

Переклади творів Миколи Гоголя. Видання 1885 року.

Перекладала тексти дядька

Цікаво, що інтерес Лесі Українки до культур народів сходу виник під час складання для молодшої сестри Ольги Косач-Кривинюк підручника «Стародавня історія східних народів» (1890–1891). При цьому молода письменниця активно консультувалася з наукових питань зі своїм авторитетним дядьком Михайлом Драгомановим.

Той самий Михайло Драгоманов спонукає свою племінницю і до перекладів з Біблії. Леся Українка переклала лише по кілька уривків зі Старого і Нового Заповіту. Але дослідники цих перекладів приходять до одноголосного висновку, що в порівнянні з іншими перекладачами Біблії (Іван Пулюй, Іван Огієнко) Леся Українка вживає простіші й сучасніші мовні конструкції, і її версії безумовно ближчі до сьогоднішнього читача.

Серед наукових перекладів Лесі Українки варто відзначити її переклад брошури Михайла Драгоманова «Про волю віри», у якій автор послідовно обстоює думку, що віра не повинна контролюватися державою та накидатися ззовні (як у Російській імперії православ’я), а має бути особистим вибором кожної людини.

Той самий Драгоманов спонукав Лесю Українку до перекладів наукових статей французького біблеїста Моріса Верна. Ці переклади давалися нелегко через складний науковий стиль автора, але справили велике враження на тодішніх галицьких читачів.

З публіцистики також варто відзначити переклад статті «Справа ірландської мови» ірландського активіста й журналіста Френсіса Артура Фегі. Очевидно, що перекладачці важливо було насамперед донести до читача відверті паралелі колоніального статусу ірландської та української мов.

Про сонет королеви Марії Стюарт

Щойно виданий понад тисячасторінковий том перекладів Лесі Українки, окрім відомих інтерпретацій поезії, прози та драматургії, містить також і знахідки і в цілому подає комплексне уявлення про перекладацьку діяльність Лесі Українки.

Так, у цьому виданні вперше надруковано перекладений Лесею Українкою початок програмового вірша класика італійської літератури Джакомо Леопарді «До Італії» та здійснений Лесею Українкою оригінальний переказ-конспект біблійної «Книги Буття».

У цей том увійшов також  перекладений 16-річною Лесею Українкою написаний в очікуванні страти сонет шотландської королеви Марії Стюарт, який у попередніх виданнях помилково трактували як оригінальний твір української поетеси.

Послідовно вміщено в цьому томі всі перекладені Лесею Українкою наукові та публіцистичні тексти (як-от уже згадані статтю Михайла Драгоманова «Про волю віри», біблієзнавчі розвідки Моріса Верна, статтю Френсіса Фегі, присвячену статусу ірландської мови тощо), які не включали в видання творів Лесі Українки радянської доби з політичних причин.

Подано як художню цілісність переклади з Ади Негрі, Габріеле д’Анунціо та сучасних польських поетів, зроблені Лесею Українкою з метою цитування в російськомовних статтях. Надруковано переклади російською мовою ділових угод, які Леся Українка змушена була робити заради заробітку.

В розділі Dubia вміщено новелу Григорія Мачтета «На могилі» — є аргументовані припущення вважати, що її переклала саме Леся Українка, але надрукувати цей текст у львівській «Зорі» мусила під криптонімом.

Безперечною перевагою сучасного видання повного зібрання творів Лесі Українки є те, що всі його томи повністю доступні в мережі. Тож самі читачі мають нагоду оцінити усі переклади, контексти та обставини, у яких творилася українська культура в умовах бездержавності. Але прочитання цих перекладів, які анітрохи не застаріли (на відміну від багатьох інших перекладів того часу), переконує: Леся Українка перекладала, думаючи не лише про свій обов’язок перед Україною, а й про своїх майбутніх читачів, — тобто про нас.

Ольга ПОЛЮХОВИЧ, Максим СТРІХА