«Переміщені» Дві сестри Лесі та племінники: як Косачі у 1940-х роках опинилися в Західній Німеччині

«Ні, я жива! Я вічно буду жити! / Я в серці маю те, що не вмира». Слова, що їх вклала Леся Українка в уста Мавки, стали для поетеси пророчими.

Попри нерозуміння при житті, цензурування після відходу у вічність, поетеса, яка стала символом боротьби українського народу за своє національне «я», увійшла в серця мільйонів українців. Її творчість сьогодні як ніколи актуальна. Вона надихає. Спонукає до роздумів.

Згадаємо малодосліджену сторінку в житті родини Косачів. Ідеться про епоху ДіПі (англ. displaced person — переміщена особа). Це був час, коли сотні тисяч українців змушені були залишити рідні домівки.

Вони у 1940-х роках опинилися в Західній Німеччині й отримали статус «переміщені особи» та «біженці». Були серед тисяч скитальців і представники славетної родини Косачів.

Першою під радянський молох потрапила мати

Хоч радянська влада не викреслила творчості Лесі Українки зі шкільних підручників, проте намагалася перекреслити життя членів її родини.

Чи не першою під радянський молох потрапила мати поетеси Олена Пчілка, згодом заарештували її молодшу сестру Ізидору Косач-Борисову та чоловіка Климента Квітку. «Хто мав 24 роки «райського життя», хочеться лише, щоб всі близькі, дорогі люде вижили, щоб жити разом і щоб ніхто не займав», — з болем резюмувала Ізидора.

Тож не дивно, що у роки Другої світової війни частина славетної родини Косачів — дві сестри Лесі Українки та племінники — вирушила на Захід. Завершення війни вони зустріли у ДіПі-таборах американської зони окупації Західної Німеччини.

Ольга Косач-Кривинюк iз сином Василем опинилися в Авгсбурзі, в іншому населеному пункті — Ізидора Косач-Борисова з донькою Олесею (Ольгою) та двома онуками, а Юрій Косач iз дружиною Мар’яною проживали в містечку Оффенбах, біля Франкфурта-на-Майні. Майже для всіх Косачів прихисток на німецькій землі виявився тимчасовим, до кінця 1940-х вони, перетнувши океан, опинилися в США та Канаді назавжди.

Лесина «Оргія» в епоху ДіПі

Третя хвиля еміграції з України увійшла в історію як політична. Опинившись у вирі Другої світової війни на території Західної Німеччини, українська інтелігенція завзято взялася до розбудови українського культурного життя. Незабаром зусиллями небайдужих постали школи, храми, видавництва і театральні колективи.

В епоху ДіПі до творів Лесі Українки, в яких поетеса стверджувала, що українці — європейська нація, зверталися видавці, літературознавці, композитори й театральні діячі. В українських видавництвах Західної Німеччини видавали її твори, літературознавці дослі­джували творчість поетеси.

Так, у 1945 р. у мюнхенському видавництві «Українська критична думка» вийшов нарис Романа Задеснянського (справжнє прізвище Бжеський) з лаконічною назвою «Леся Українка». У 1946 році у Регенсбурзі побачила світ збірка «Поезії», приурочена 75-річчю від дня народження поетеси.

У цей період до творчості Лесі Українки звернулися два провідні українські театри Західної Німеччини — Ансамбль українських акторів під мистецьким керівництвом Володимира Блавацького і Театральна студія Йосипа Гірняка. Перший у 1945-1946 рр. поставив поруч iз виставами за творами Василя Стефаника, Івана Франка й Миколи Куліша «Одержиму» та «На полі крови» Лесі Українки, а другий — у 1947 р. інсценізував драматичну поему «Оргія».

В «Оргії», написаній у 1913 р., Леся Українка, звертаючись до часів античності, насправді порушила злободенне питання культурного колоніалізму, взаємовідносин колонії України з метрополією Росією. Ця проблема особливо актуалізувалася у воєнні та повоєнні роки.

Один iз критиків вистави «Оргія», яка з успіхом йшла на сценах Західної Німеччини, наголошував, що в творі представлено два шляхи для духовної еліти поневоленої нації: «один — замкнення в собі, ізоляція, бойкотування окупанта, другий — вихід у широкий світ, опанування переможця духовими скарбами нації». Над згаданою дилемою у другій половині 1940-х розмірковував не один українець — радянський і ДіПі.

До роботи над виставою режисерка Олімпія Добровольська запросила знаних фахівців — композитора Андрія Ольховського, хореографа Валентину Переяславець та архітектора Євгена Блакитного (спр. прізв. Наконечний), який відповідав за декорації та костюми.

Учень Василя та Федора Кричевських, Євген Блакитний, бажаючи акцентувати увагу глядачів на паралелі, які провела Леся Українка між поневоленою Римом Грецією та становищем України спочатку у складі Російської імперії, а на той час у СРСР, привніс у костюми й сценічне оформлення «елементи української орнаментики» (митець надихався трипільською культурою). «Я це зробив свідомо, щоб прозорий натяк Лесі Українки зробити ще прозорішим», — пояснив Євген Блакитний.

Старання усіх причетних до вистави фахівців не пройшли марно. Критики передовсім схвально відгукувалися про «стильне просторове розв’язання, «прекрасну музику і танки». В радянській Україні поціновувачі таланту Лесі Українки змогли вперше побачити «Оргію» лише за «відлиги» на початку 1960-х рр.

Ольга з родинним архівом

Старша сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк у 1945 році проживала в таборі Зоммерказерне, що в Авгсбурзі. Емігруючи з України, вона забрала з собою і в такий спосіб врятувала родинний архів, зокрема листування Лесі Українки.

В Німеччині Косач-Кривинюк продовжувала працювати над біографією своєї талановитої сестри. Це була фундаментальна книга не лише за зібраними матеріалами, а й за обсягом — майже тисяча сторінок.

«Леся Українка: хронологія життя і творчости» побачила світ лише через чверть століття, у 1970-му, в Нью-Йорку. Ще знадобилося майже 40 років, допоки книгу перевидали і в столиці України. До сьогодні вона вважається однією з фундаментальних праць iз проблеми.

В епоху ДіПі стан здоров’я пані Ольги бажав кращого. Щоб якось розрадити хвору жінку, українська громада організувала відвідини Ольги Косач школярами-пластунами. Серед щасливців була і десятирічна Лариса Залеська-Онишкевич, у майбутньому літературознавець (дослідниця української драми) та очільниця Наукового товариства ім. Шевченка в США. Для дівчинки, названої на честь видатної поетеси, це була насправді особлива подія. Згодом вона написала у своїх спогадах: «Бачити одну із сестер поетки було майже щось таке, мов її саму бачити, або мов доторкнутися до історії».

Серце Ольги Косач-Кривинюк зупинилося 11 листопада 1945 року. Її поховали на міському цвинтарі, написавши на могильному камені: «Зоре моя! Твоє світло повік буде ясне!». Син Ольги Василь Кривинюк наступного року виїхав до Канади.

Можна знайти раритети, видані в Західній Німеччині

Найменше відомо про перебування у Західній Німеччині Лесиної молодшої сестри Ізидори Косач-Борисової. У 1944-му вона вимушено залишила батьківщину разом з сім’єю — дочкою Олесею (Ольгою) Сергіїв і двома онуками Михайликом та Олею.

Упродовж 1945-1949 років Ізидора Косач-Борисова з донькою та онуками перебувала в таборі ДіПі в американській зоні окупації Західної Німеччини. У 1949-му всі четверо дісталися США, де й залишилися жити.

Епоха ДіПі завершилася з настанням 1950-х років. До сьогодні не збереглися створені українськими переміщеними особами та біженцями школи, театри, видавництва. Проте залишилися люди, які пам’ятають ту добу та свою зустріч iз родиною Косачів, збереглися й оцифровані праці, присвячені творчості великої поетеси, на полицях бібліотек можна знайти раритетні Лесині твори, видані в Західній Німеччині.

Особистий приклад поетеси, яка «без надії сподівалась» і боролась, додавав сил переміщеним особам і біженцям, що опинилися в надскладних життєвих обставинах. Її поезія надихала, мотивувала й переконувала: «Буду жити! Геть думи сумні!».

Олена ПОДОБЄД
Київ