Казали, що немає слуху: неймовірна історія композитора Олександра Білаша

У родині, де всі були залюблені в українську пісню, народився Олександр Білаш — композитор жанрів класичної та популярної музики, Герой України, лауреат Шевченківської премії.

Тоді, 90 років тому, 6 березня 1931 року, про всі ті майбутні титули ніхто не здогадувався у селищі Градизьк на Полтавщині.

Першим музичним інструментом, на якому навчився грати хлопець, була саморобна гармошка.

Учень братів Майбород

Як згадували односельці, був хлопчина непослухом і фантазером, а найбільше вирізнявся незалежним характером. Однолітки називали Сашка «Бетховеном», а хлопець обожнював книжки, перечитав усю літературу з місцевої бібліотеки.

Пробував віршувати, записуючи поетичні рядки у великому батьковому зошиті для бухгалтерського обліку. У 1946 році намагався вступити до Полтавського музичного училища, проте його не прийняли через «відсутність музикального слуху».

Юнак був у розпачі. Через багато років гіркий спомин втілиться у поетичні рядки: «Як я не борсався, не боровся//На перше дишло напоровся//В училище не прийняли//В директора вистачило духу//Сказать, що я не маю слуху//А прізвище моє зняли//А місце хтось зайняв безухий».

До слова, батько Олександра Білаша не підтримував прагнення сина стати музикантом. У майбутньому він мріяв бачити сина лікарем-хірургом.

Пізніше Олександр Білаш навчався в Київській музичній вечірній школі, де музику викладали брати Георгій та Платон Майбороди. У долі майбутнього композитора віддзеркалився трагічний повоєнний час.

Доводилося покладатися на власні сили, тому Олександр розвантажував вагони на вокзалі, підробляв у школах, грав у ресторанах. Згодом було навчання у Житомирському музичному училищі ім. В. С. Косенка. У 1967 році закінчив Київську консерваторію (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу композиції у Миколи Вілінського.

Назавжди «зав’язала світ»

Олександр Білаш одружився у 1955 році з Ларисою Остапенко, майбутньою народною артисткою України. Та незабутня зустріч у студентські роки стала знаковою, адже подружнє життя було щасливим.

Русява зеленоока першокурсниця назавжди «зав’язала світ»: «Я хочу так тебе любити// Як в травні сонце первоцвіт//Щоб не змогли нас розлучити//Ні цей, ні той, ні інший світ».

Подружжя виховало двох доньок — Оксану та Олесю, встигло порадіти онучатам. «Як добре, що існує пам’ять», — напише у споминах Лариса Остапенко.
У спогадах дружини — безмежний світ, в якому було місце для любові, вірності, відданості: «Пригадую слова Олександра: «Краще за тебе про мене ніхто не скаже і не напише, бо краще ніхто мене і не знає».

Можливо, він розумів, що майже за 48 років подружнього життя у мереживі подій його вольовий і безкомпромісний характер, його нуртуюча і ніжна душа по-справжньому відкривалася лише в найближчому оточенні.

Тут він міг бути самим собою у роздумах, уболіваннях, думках, розмовах, розповідях, поведінці, бути простим і вільним від усіляких умовностей світу. Із глибин пам’яті постають не зафіксовані ніде сторінки з життя Олександра, із розповідей матері, батька та його самого».

Лариса Остапенко пригадувала зустріч з Андрієм Штогаренком, відомим композитором, ректором Київської консерваторії: «Він казав, що пісні, які пише Олександр, то хороша справа.

Але композитор повинен працювати в різних жанрах. Нехай пробує писати великі сценічні полотна, інструментальну музику, опери, романси...». Можливо, саме ці слова композитора стали для Олександра Білаша орієнтиром для його подальшої кар’єри.

«Треба сказати, що Олександр не любив, коли його називали піснетворцем. Саме це слово дратувало його, начебто обмежуючи рамки творчого доробку. Він хотів довести собі та людям, що пісня як популярний жанр— нехай буде, але ж цікаво випробувати себе в інших жанрах. І він писав. Писав симфонічні полотна, опери, оперети, моноопери, кантати, ораторії, фортепіанні концерти, хори, балади, романси, музику до театральних вистав і багатьох кінофільмів», — пригадувала Лариса Остапенко.

І, звичайно, писав нові пісні, які приносили популярність і визнання слухачів.

Плідною була співпраця композитора з поетом Михайлом Ткачем. Разом вони створили понад 50 пісень, більшість з яких стали широко відомими. Серед них «Ясени», «Ой не ріж косу», «Ой висока та гора», «Люби мене — не покинь», «Сину, качки летять», «Два журавлі».

А неперевершена пісня «Білий сніг на зеленому листі»... Коли Михайло Ткач писав ці рядки, його надихнув запізнілий весняний «сніг, як цвіт», що несподівано впав на молоді вруна: «Виглядаю тебе ще з весняних доріг//Обминаю я в мріях стежини тернисті//Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг//Ранній сніг на зеленому листі//Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг//Ранній сніг на зеленому листі».

Час не владний як над справжніми почуттями, так і над творами, які давно вже стали хрестоматійними.

«Червоне — то любов, а чорне — то журба» за півгодини

За спогадами доньки композитора Олесі Білаш, цікавою була історія пісні «Два кольори».

«У творчості найбільшим другом батька був поет Дмитро Павличко, — пригадувала Олеся Білаш. — Обидва емоційні і запальні». І ось дві творчі особистості потрапляють на з’їзд комсомолу, а оскільки все те дійство було нецікавим, намагаються себе чимось розрадити.

Увагу обох митців привернула жінка з накинутою на плечі хусткою. На чорному тлі — яскраві троянди, і не помітити цю красу було неможливо.

«Червоне — то любов, а чорне — то журба», — влучно зауважив поет. На хвилі творчого піднесення митці опинилися у Будинку творчості у Ворзелі, де написали пісню майже за півгодини.

«Дмитре, ми з тобою написали щось таке, що нас переживе», — слова Олександра Білаша виявилися пророчими.

Ці рядки справді пережили композитора і стали відомими в усьому світі: «Як я малим збирався навесні//Піти у світ незнаними шляхами//Сорочку мати вишила мені// Червоними і чорними нитками//Два кольори мої, два кольори//Оба на полотні, в душі моїй оба//Два кольори мої, два кольори//Червоне — то любов//А чорне — то журба». Пісня у виконанні Анатолія Мокренка та Дмитра Гнатюка полонила душі і серця слухачів.

Хоча, за спогадами Лариси Остапенко, пісня «Два кольори» мала тернистий шлях на шляху до широкої аудиторії.

«Перші претензії на худраді до неї були такі: «Як це так: людина прожила життя в комуністичному суспільстві і нічого не надбала? Везе із собою лише згорточок старого полотна? — згадувала дружина Олександра Білаша. — Її не прийняли, і лише коли на урядовому концерті пісню виніс у люди Дмитро Гнатюк, аж тоді змогли записати на радіо».

«Не могла мене не ощасливити своїм дивовижним виконанням «Двох кольорів» і Квітка Цісик, — пригадував Дмитро Павличко.

— У мене котилися сльози радості. Справді, через стільки років з дня написання нашої пісні я знову відчув себе щасливою людиною. Почув «Два кольори» з чистесенького, як гірське повітря чи джерельна водиця, Квітчиного голосу наприкінці 1980-х. З наших виконавців ніхто так не передав задуму автора, як вона. Адже співала не лише голосом, а й духом своїм. Живучи стільки років далеко від батьківщини, Квітка зуміла зрозуміти й передати нашу пісню найкраще».

А ось такою була історія створення пісні «Ясени» у спогадах Олесі Білаш: «У Градизьку на Полтавщині, звідки батько родом, ясени росли майже на кожній вулиці. І ось якось засіло в батька в голові: «Ясени, ясени, бачу вас за селом край дороги».

Мелодія виникла раніше за пісню — так рідко буває. Батько товаришував з поетом Михайлом Ткачем, який часто бував у Градизьку. Батько зачинив Михайла Ткача в кімнаті Будинку творчості у Ворзелі. Сказав, що не випустить, доки не напише вірша про ясени до вже готової мелодії. За якийсь час відчинив кімнату. Михайло Ткач спав, а на столі лежав аркуш із текстом пісні».

Два крила творчості Олександра Білаша — композитор і поет — справді унікальне явище: «Коли мене вже розпинають звуки//Коли від них аж стогне голова//Від розпачу тоді здіймаю руки//Прошу, щоб врятувать прийшли слова». У поетичній спадщині Олександра Білаша збірки «Мелодія», «Криниця», «Ластів’яні ноти», «Спогад», «Спогад на вікні горить», «Мамине крило».

Композитор написав п’ять опер, чотири оперети, сім творів для симфонічного оркестру, музику до семи вистав, тридцяти фільмів, вокально-симфонічні, інструментальні твори, два цикли пісень для дітей. Життя в ім’я слова, аж до самозречення — таке не часто побачиш сьогодні: «Так і живу між звуками й словами//Немов між небом і землею я живу//Не встигнуть звуки скласти крила в гами//Як я вже слово кличу, ще й зову».

«Ще затужать люди за мелодією»

Народження незалежної України митець вітав усім серцем, адже, за його словами, понад усе любив свою землю, свій народ, свою мову. Водночас йому було боляче спостерігати, як спритні ділки від влади розкрадають та грабують народ, наживаються за його рахунок.

Звертаючись до «шановних та не шанованих обранців», Олександр Білаш із гіркотою запитував: «Невже у вас сльозою совість не бринить//Як слухаєте пісню солов’їну?//Пора, пора давно призупинить//Усіх, хто розкрадає Україну». Жити для України та рідного народу — провідна тема у творчості митця. На вірші Олександра Олеся Білаш написав урочистий марш «Прапор України», який увійшов до репертуару полтавського гурту «Краяни». Син свого народу, композитор жив і творив з любов’ю до рідної землі.

«Як справжній митець, він не писав заради грошей, — згадувала Лариса Остапенко. — Пісні були для нього тим, без чого він не міг дихати. Хто би міг і може оцінити вартість «Двох кольорів»? Якби захищалися права автора, навіть за одну пісню він міг би отримувати величезні гонорари. Але ми жили, як і всі інші. Нагороди його ніколи не псували. Він ніколи не одягав своїх орденів і медалей. Навіть спокійно сприйняв найвищу відзнаку — Героя України».

Як справжній митець, переймався тим, що у гонитві за грошима на естраді запанував безлад. Непрофесіонали раптом стали видатними музикантами, а про справжніх митців забули. Олександр Білаш застерігав: «Де справжня поезія? Де неповторна мелодія?! Нема... Ще затужать люди за мелодією. Ох, як затужать...» Слова митця виявилися пророчими, адже сьогодні так бракує мелодійності, ліризму, щирості — справжнього українського мелосу.

Час повертатися до витоків, до справжнього мистецтва. Над піснями, створеними Олександром Білашем, час не владний. Адже пісня була для нього не жанром, а любов’ю.