Незламний гін до волі

      Незважаючи на те, що українці впродовж століть неодноразово брали в руки зброю проти різних зайд-завойовників-поневолювачів (поляків, румунів, мадярів, німців, словаків, росіян...), щоб на споконвічно рідній землі відстояти свої права, лише визвольні змагання 40—50-х років ХХ століття були так міцно національно згуртовані, коли народ став національним монолітом в єдиному організмі. Завдяки попередній і досить тривалій просвітницькій національній роботі «Просвіти», Церкви та ОУН він чітко усвідомив, що йому потрібно, чому і за що бореться... Але найголовніше те, що відтоді боротьба велася лише під своїми національними прапорами і національною символікою, черпала сили з глибини суті, свідомості свого народу, бо українці-повстанці воювали тепер тільки за свою, своєї нації волю і державну незалежність.

      Народ цілком свідомо взяв здобуту в боях з ворогами зброю в свої руки, щоб повернути її проти всіх своїх поневолювачів. Це було нове відродження ДУХУ НАЦІЇ, бо на всенародний характер цієї війни вказує те, що в черговій бойні брало участь не лише чоловіче населення та жіноцтво зрілого віку, а й підлітки, діти та старше покоління, незалежно від їхнього соціального стану, походження, віросповідування чи простих вчорашніх сусідських непорозумінь. Повстав справжній український народ — звичайно, окрім зрадників, угодовців та денаціоналізованих байстрюків.

      Усі ці довгі криваві роки українську землю топтали окупаційні армії багатьох європейських народів, азіатських держав, а ми, аборигени, проти своєї волі, та й не лише їх, мусили годувати. Всі вони були для українського народу чужими зайдами і чинили над ним насильство. Тому мусимо зразу відзначити, що УПА нізвідки не приходила, не вдиралася ані на наші, ані на чужі землі для їх загарбання. Навпаки, вона сама вийшла із середовища українського народу, покликана історичним часом зі зброєю в руках захищати його та свою Батьківщину від усіх тогочасних завойовників-окупантів. Це була унікальна, нестандартна, можна сказати, феноменальна армія, армія ентузіастів-патріотів і безкорисливих ідейних фанатиків, армія «безіменних» — всі вояки діяли під псевдонімами. Це була армія без своєї держави, армія, яка не мала своєї уніформи-однострою і не отримувала зарплати за свою нелегку і небезпечну роботу. В нашому випадку УПА, народжена своїм народом, свою землю захищала в себе вдома і боролася за очищення українських земель від усіх без винятку численних захланих і ненаситних завойовників, які оточували її з усіх боків. Отже, УПА, яка вийшла, відбрунькувалася з середовища ОУН — найбільш свідомої, патріотичної та активної частини народу, — є невід'ємною і похідною його частиною, зосередженням кращих його рис, суто національною армією, реальним інструментом народу для побудови незалежної України.

      Найбільшою проблемою, яка важко і болісно вирішувалась, було озброєння, особливо забезпечення амуніцією (патронами). Для забезпечення УПА військовими кадрами організовуються підпільні підстаршинські та старшинські школи, де куються і гартуються кадрові підстаршини та старшини для УПА. Не можна нині стверджувати, що військово-політичний вишкіл в УПА був на найвищому рівні. Але брак відповідного досконалого, сучасного, модерного вишколу-навчання, яке успішно продовжувалося у справжніх безкомпромісних боях, цілковито компенсувався великим прагненням до науки, ентузіазмом, патріотизмом та фанатизмом бійців. І цей невичерпний оптимізм, віра в правоту і справедливість загальної національної справи дозволили повстанцям з усмішкою сприймати всі негаразди «лісового життя», сміятися і глузувати з ворога, навіть перебуваючи у ворожому оточенні, в дуже складному, деколи безвихідному становищі. Ознайомившись з літературою про УПА, наслухавшись різних розповідей, переказів очевидців і самих учасників подій, дійсно буремних, безпрецедентних, у невтаємниченого в саму суть життя-буття і боротьби УПА може скластися неправдиве, овіяне романтизмом уявлення, що УПА, виконуючи свої бойові завдання, весь час, немов прогулюючись, передислоковувалась з місця на місце, замітаючи за собою сліди, здобуваючи над ворогом, мов у казці, перемогу за перемогою, майже без втрат, без великих жертв, неначе граючись із ворогом у цюцюбабку-хованку. А якщо й були жертви, то переважно з боку ворога. У читача мимоволі може виникати захоплення такою ідилічною боротьбою.

      Бо що ж може бути цікавішим від життя та бойових і переможних мандрівок-рейдів по лісах, по величезних просторах, рідних теренах своєї Батьківщини, особливо навесні або в літню пору? В цих розповідях, звичайно, є правда, переважно правда, але є й інша сторона цієї боротьби: прикра, важка, але, без прикрас. Бо насправді все було не так, як у казці, і романтикою навіть і не пахло. Тут, в УПА, була важка і небезпечна щоденна праця без вихідних днів, не лише без комфорту, а й без найважливіших життєвих вигод, як удень, так і вночі, в погоду і негоду. Не раз доводилося бійцям УПА відпочивати чи спати на голій землі, іноді через ніч примерзати до неї, спати в снігу, в болоті, часто стоячи під дощем, спершись на кущ чи дерево. Часом не спиш кілька діб підряд і напівсонний мусиш пересуватися тереном, готовий до сутички з можливим ворогом. Усе це продовжується не один день, не один місяць, та навіть не один рік... І все мовчки, без нарікань терпиш в ім'я вимріяної ідеї — здобуття державної незалежності. Кожен стрілець, кожен малий чи великий відділ УПА завжди і всюди перебували одночасно як серед своїх, так і серед чужих, тобто серед ворогів. А це, даруйте, далеко не романтика.

      Воюючи проти окупантів, ти ніколи не знав, не був упевнений, хто з тобою, а хто проти тебе. На фронті легше, бо ворог перед тобою, наступає чи відступає, і майже завжди відомо, звідки його можеш чекати. А тут, у лісі чи селі, ніколи не знаєш, коли, хто і звідки на тебе нападе чи зненацька накинеться — сонного, непідготовленого. Навіть перебуваючи в добре законспірованому бункері-криївці, ніколи не можеш бути впевнений, що тебе хтось не зрадить, не видасть енкаведистам, заробляючи за те «юдині срібняки». Пересуваючись у терені, не завжди знаєш, куди краще податися, де немає ворожої засідки чи зради. Така ситуація, особливо для командира окремо діючого бойового відділу, завжди була важкою і вимагала постійної уваги, напруження, обережності і рішучості. І в кого були слабкі нерви, той часто не витримував такого психічного навантаження і, за першої скрутної ситуації, коли здавалося, що вже немає виходу, у відчаї, щоб не потрапити живим у руки ворога, відбирав собі життя. Повстанці, які живими потрапляли в руки ворога, трактувалися ними не як полонені (тобто воюючою стороною), а навпаки, як злочинці, бандити і зрадники.

      З кожним днем танули, проріджувалися повстанські ряди, які не було ким поповнювати. До такої ситуації не були підготовлені ані провід ОУН, ані командування УПА, ані УГВР (Українська головна визвольна рада). Це стало для нас трагедією, бо недостатньо озброєна УПА не мала шансів на кінцеву перемогу і навіть на саме виживання. Стало очевидним: якщо не нині, то завтра, УПА, буде переможена і фізично знищена.

      У Другій світовій війні українські землі (тодішньої УРСР) стають отим кривавим плацдармом, отим воєнним полігоном, на якому розгорівся справжній армагеддон кривавої сутички між різноколірними загарбниками-завойовниками за володіння майбутньою колонією — за таке собі ельдорадо чи клондайки, чи земний едем у центрі Європи. Ці новітні світові «пірати» затято воювали між собою, не рахуючись ні з людьми, ні з технікою, замішуючи українські чорноземи людською кров'ю і творячи два основні антагоністичні, проте, як це не парадоксально, споріднені, майже тотожні за своєю суттю ворогуючі блоки: з одного боку — німецько-фашистська армія зі своїми союзниками, а з другого — радянська (російська) червона окупаційна армія зі своїми сателітами. У цій драматичній історичній ситуації Україна, український народ мали б відігравати роль аутсайдерів, статистів та постачальників як живої, так і матеріальної сировини, тобто творити пасивну роль спостерігача у цій війні, очікуючи, який «пан» переможе і якому треба буде далі служити. Та не вийшло так, як гадали в імперських палатах. Бо у військові дії цієї жахливої війни втрутилася третя, несподівана для окупантів, сила — третя воююча сторона, загальновідома Українська Повстанська армія, яка, на відміну від імперських армій, воювала лише на своїй землі і боролася тільки за волю і державну незалежність України. Повстання Української народної армії було також і викликом часу, оскільки українці чітко і ясно зрозуміли і передбачали, що незважаючи на те, яка сторона виграє цей «двобій», Україна так чи інакше лишиться у володінні окупанта-переможця. Тобто ми, українці, починаючи з повоєнного часу, могли боротися з германізацією української мови так само, як робимо це сьогодні з русифікацією, якби воєнна фортуна стала на бік гітлерівської коаліції.

      Не дивлячись на те, що УПА реально була третьою воюючою стороною у Другій світовій війні на теренах України, московські завойовники 1/6 земної кулі не визнавали законних міжнародних прав УПА, тому полонених вояків трактували не як військовополонених, а як злочинців, бандитів, зрадників. Та це було у наскрізь фальшивій, брехливій та лукавій імперії сатанинського зла-СРСР. Але не піддається жодним поясненням, жодному розумінню таке саме ставлення вищої та найвищої влади вже незалежної України до українських героїв з УПА, яких досі, вже 12 років, уперто не хочуть визнавати на державному рівні. Чим не парадокс у світовій міжнародній практиці, коли світ визнав ОУН та вояків УПА героями, а «рідна» держава, немов та мачуха, яка здобула собі незалежність завдяки пролитій крові цих вояків, — ні! Вся ця антинародна катавасія діється, як це не прикро говорити, на наших очах, а ми мовчки спостерігаємо, чекаємо якогось чуда, яке знищить яничарські та монгольські риси нашої влади, забуваючи вже вкотре, що такі речі самі по собі не вирішуються, а без рішучого втручання самого народу — лише множаться.

      Національно-визвольна боротьба ОУН та УПА 40—50-х років ХХ ст. була потоплена в крові червоними окупантами і поки що перестала існувати як реальна сила. Повстанці серед народу справедливо заслужили звання безкомпромісних борців за волю і державну незалежність України, легендарних народних месників та національних героїв. Хоч УПА була практично знищена, але її ідея, генетична пам'ять (незламний гін до волі, до державної незалежності) не вмерла, не загинула. Відродилася вже в іншій іпостасі: за гратами в тюрмах і безмежних концтаборах архіпелагу Гулагу, де політичні в'язні, колишні повстанці створюють підпільні табірні групи, які організовують акти непокори, страйки, повстання, що в кінцевому результаті, як і повинно бути, привело до звільнення політв'язнів із-за грат. Це справді була велика перемога, хоч і коштувала багато крові та понівечених доль. Опинившись на волі, повстанці, колишні політв'язні побачили, що будується не така держава Україна, за яку вони боролися, нівечили свої долі, вмирали...

      Проголошуючи незалежність держави, ВРУ навіть не згадала про діяльність ОУН та УПА, ніби й не було руху опору в Україні. Почалась боротьба за відновлення доброго імені ОУН та УПА, за визнання її воюючою стороною у Другій світовій війні, а її учасників — борцями за волю і державну незалежність і за надання їм звання заслужених комбатантів, себто ветеранів національно-визвольної боротьби з відповідним статусом.

      У 1990 р. утворюється Спілка політв'язнів України (голова — Іван Губка), і відразу після проголошення незалежності України створюються Всеукраїнське братство УПА (голова — М. Зеленчук), Товариство політв'язнів і репресованих (голова — Євген Пронюк), до краю повертається голова Проводу ОУН Слава Стецько. Була велика надія на спільну працю над розбудовою незалежної держави українська Україна. Однак так не сталося...

      Повстанці сподівалися, планували, що коли буде своя держава, то УПА стане основою, кістяком української патріотичної національної армії. Однак надії, плани залишилися нездійсненими. Маємо нині в Україні не армію, а якийсь незрозумілий аморфний конгломерат-гібрид, який у мирний час воює і вбиває громадян (випадок у Броварах, Скнилівська трагедія, над Чорним морем)...

      Підсумовуючи сказане, маємо повне моральне право стверджувати, що УПА відіграла позитивну і вирішальну роль у визвольній боротьбі українського народу, показала нечуваний героїзм і самопосвяту національній ідеї. Своїм героїчним і безкомпромісним прикладом — боротьбою з усіма без винятку окупантами України, як зі зброєю в руках, так і без неї (за гратами), УПА показала і переконала український народ, що він може і повинен за будь-яку ціну (ціна за волю і незалежність ніколи не може бути завеликою) звільнитися із цупких обіймів єхидного, дволикого і підступного «старшого брата» та всіх його неукраїнських «компаньйонів»!

      Честь і слава нині вже легендарній УПА!

Роман ЗАГОРУЙКО

— «Лапайдух», колишній командир окремо

діючого бойового відділу (сотні) УПА;