Колаборація: пробірка трутизни

Про токсичну співпрацю з совєтським режимом багатьох наших лідерів думок є вже чимало і ґрунтовних монографій, і яскравої есеїстики (Оксана Забужко, наприклад). Дослі­дження ж масової колаборації більшости українських громадян лише починається (Олена Стяжкіна, приміром).

Немає в українському письмі й неманіпулятивного ословлення досвіду виживання, як це зробила Нобелівська лавреатка Світлана Алексієвич. Віра Курико спробувала поєднати методики Арендт і Алексієвич — і вийшла унікальна книжка. І не тому, що це проблемний ексклюзив, а через добру професійну роботу.

«Вулиця причетних» — це журналістське розслідування справи майже півсторічної давнини: як чернігівські знайомі та сусіди Левка Лук’яненка допомагали КҐБ удруге ув’язнити дисидента. Потужність спецслужб ґрунтується на вишколеній агентурі. Аж так добре вишколеній, що «як мінімум тричі Лук’яненко нічого не підозрював і пропонував агентам КҐБ вступити до Гельсинської групи». Звісно, таборове життя навчило Левка Григоровича конспірації — а таки потрапляв у пастки сценаристів­кураторів.

Але ж хто були ті люди­агенти, що натхненно­переконливо виконували юдину роль? Оце й головне питання книжки: чому нібито нормальні люди аж так завзято колаборували з режимом, про який самі ж складали анекдоти?

Інститут агентів — багатошаровий коктейль. «Вулиця причетних» ніби презентує пробірку цієї трутизни. Звісно, тут є фанатики совєтського способу життя та звичайні людиноненависники (що, зрештою, обоє рябоє). Від цього прошарку густо тхне мораллю зграї: хто не з нами — той проти нас. Жодного натяку на розуміння Іншого. «Хай спочатку навчиться жити по­радянськи», — кидають співробітники­медики (!) Лук’яненкові, який нарешті зумів влаштуватися на роботу електриком в лікарні. Якщо ж «не навчиться» — «ми можемо вимагати виселення вас із міста».

Вельми промовиста ситуація, коли дисидентові закидають публічні звинувачення: збори трудового колективу, «обуреного» тим, що єдиний з його членів не підписав чергову совєтську відозву «за мир». Ті численні деза­декларації миру «по­російському» з’являлися ніби просто з Орвеллового Міністерства миру з його гаслом «Війна — це мир, мир — це війна».

І що важливіше: ця кремлівська практика абсурдизації слів та понять триває досі. Колись Левко Лук’яненко протиставився їй — ціною другого ув’язнення. Нинішній український президент залюбки підписується під московськими камланнями «за мир» — заради рейтингу.

Та ще й у збоченому вигляді стокгольмського синдрому, перверсійної любови до ката. Добре ще не погрожує, як його електоральні попередники: «А якби ви виступили проти миру, скажімо, десь на заводі, у робочому колективі ніхто не ручався б за вашу особисту безпеку», — казали Лук’яненкові милі совєтські люди.

Віра Курико по­журналістському коректно ухиляється оцінювати цих агентів впливу. Навіть коли спливають тваринні, сказати б, вияви колаборації, як­от: «Жила в тісноті комуналки. Хтось сказав їй (можливо, просто пожартував), що можна написати донос на сусідів, і тоді їй віддадуть їхню кімнату. Прабабуся написала два». Старенька дожила до Незалежности, але найбільшою помилкою усього свого життя вважала інше: «Шкодую, що віддала не тій кравчині своє єдине пальто. Вона його так паскудно перешила». Французький інтелектуал Андре Ґлюксман запропонував трансгресійну характеристику такої свідомости: «Не те, щоб їхній світогляд був позбавлений концепції Добра, але в ньому відсутнє поняття Зла» (На захисті свободи. — К.: Дух і Літера, 2013).

Авторка не судить колаборантів, намагається їх зрозуміти. «Це не співпраця. Це життя, — каже колишній посібник каґебістів. — Ви колись боялися щось сказати у власному домі? Чи здатні ви зрозуміти, що я вам, можливо, розповім?.. Хто витримав би? Мені досі страшно, що постукають чоловіки в цивільному й заберуть із собою на Шевченка в управління КҐБ, якого немає». І приголомшуюча ремарка:«Дружина прочиняє двері і стишеним голосом завершує слова чоловіка: — А хтозна, чи немає».

Страх перед каральними органами живий, навіть через півстоліття. Тожколаборація — це не завжди слово­тавро. Радше воно окреслює параметри тиску й умови виживання. Журналістка розшукала протокол «бесіди» в тому похмурому будинку «на Шевченка», де одного з чернігівських знайомих Лук’яненка схиляли до негативних свідчень.«Так, пам’ятаю, моєю рукою. Але висловлювався не я, якщо розумієте, що я маю на увазі. Був певний шаблон — мені надиктували, як про це слід писати... Можливо, я говорив не зовсім так, але саме так треба було записати... Хіба міг я, пацан, так закрутити?».

Тепер той «пацан» — глибокий пенсіонер. Прожив життя, з якого репресована свідомість витіснила той ганебний юнацький випадок: «Мене все це тільки зараз насторожує, коли ви розпитуєте». Страшне зізнання. Бо людина ця, зрештою, цілком адекватна. Й оцінює себе колишнього без виправдань: «Звісно, якби не я, вони знайшли б когось іншого, хто написав би цей донос. Але зараз я думаю, що було б, якби кожен відмовився? Мабуть, я міг відмовитися. Але не зробив цього». Але — навіть не думав про це.

«Вулиця причетних» — про тих, хто лишився жити у зоні, навіть коли усі вертухаї пішли. Лишилися й підтримували звичний «порядок» самотужки. Й досі нав’язують нам порядок денний — своїми виборчими голосуванням за кожного, від кого відгонить тою ж зоною. «Чернігів живе, як жив. Люди, так чи інакше причетні, живуть, як жили. Без Лук’яненка». І щойно знову зринає його ім’я — сичать: «Замучив...»

Незрідка авторку книжки зустрічали відверто агресивно: «Навіщо про таке питати?!». Дехто так і не відкрив двері. А хтось демонстративно відкидав очевидне задля збереження примарного: «Я хотіла би хоч перед смертю не чути ні про сталінських жертв, ані про репресії, ні про психіатричні лікарні чи дисидентів. Пам’ятаю той жах, який нам показували в останні роки існування Радянського Союзу. Що вони нам показували? Навіщо вони це робили? Хотіли зруйнувати наше життя?»

1945­го західні союзники примусово показували цивільним німцям кінохроніку з концтаборів. Так, життя яке леґітимізує тоталітарні злочини проти людяности, — має бути зруйноване. Це не помста, це ампутація ґанґрени. Повоєнних німців вилікували. Нам же без потужного антибіотика, без Нюрнберґа­2 — не обійтися. «Вулиця причетних» — ще один підтверджувальний діагноз цього.

Примусового лікування від наслідків колабораціонізму потребують не тільки колишні мешканці «вулиці причетних», а й ті, кого вони нині обирають собі за зверхників. Формально книжка Віри Курико розпочалася з опитування стосовно громадянської ініціативи перейменувати чернігівську вулицю Рокосовського, де мешкав Левко Григорович, на вулицю Лук’яненка (кандидата у президенти України, коли хто забув). Міський голова Чернігова Атрошенко відреагував так: «Пропоную не чіпати Рокосовського років тридцять або й п’ятдесят, краще залишити його нащадкам». Авжеж, якось буде... розсмокчеться... Не буде. Краще — не буде, лише гірше. Онкологію не лікують відтермінуванням. Зрештою, чуємо щось подібне тридцять років поспіль. І то слова не державців, а політиків, що дбають хіба про рейтинговий комфорт. Простіше кажучи — конформістів. Кандидатів у колаборанти.

Якось Лук’яненку запропонували сформулювати інтегральну оцінку двадцятип‘ятиліття Незалежности. Він написав дуже толерантно:«25 років — це переучування всієї нації» (25 років: Заповіти незалежності України. — К.: Саміт­Книга, 2017). Схоже, учили та не вивчили. «Вулиця причетних» — ніби незалежне оцінювання: курс засвоєно погано. Книжка закінчується так: «Я встаю з­за столу колишнього каґебіста, який добре знає, що відбулося в ті роки. Та я майже нічого від нього не отримала. Система й далі існує, гадає він. Але й Лук’яненко також далі — існує. Боротьба, імовірно, триватиме».

І насамкінець. «Чернігівська справа Лук’яненка» — не просто нонфікшн, а нонфікшн­література. Ще давні мудреці казали: не став запитань, на котрі не маєш відповіді. Власне, це основа журналістики — досліджуй припущення. Не опускай рук через відсутність «фактів» («агентурної справи щодо Лук’яненка не збереглося») — вони спливуть після низки «перехресних допитів». Тож розпитуй усіх, до кого дотягнешся. Припусти: «Можливо, весь вечір було сплановано заздалегідь?» — і сукупність відповідей свідків або підтвердять, або спростують. І репортерське розслідування перетвориться на детектив. Як завжди, коли дотримано професійних стандартів.

Публіцистика / сучасні мемуари

* номінувалося 38 видань

** Лавреатів буде названо наприкінці лютого