Пильний спостерігач життя галицького народу: до 150-річчя Леся Мартовича

Цьогоріч 150-річчя кількох яскравих митців у сфері літератури, зокрема Лесі Українки та Леся Мартовича.

Якщо образ та творчість Лариси Косач відома широкому загалу, то увага до постаті Леся Мартовича на загальнодержавному рівні, на жаль, малопомітна. Хоча його іменем названо вулиці українських міст і сіл, створено музеї, видаються (хоча й нечасто) його книги.

Скажімо, у 2016 році в Івано-Франківській обласній науковій бібліотеці ім. Івана Франка відбулася презентація повного зібрання творів Леся Мартовича (у 2 томах), яке підготувала кандидат філологічних наук, завідувачка кафедри журналістики Інституту філології ПНУ ім. В. Стефаника — Ганна Марчук.

Готувалося видання за оригіналами рукописів, які зберігаються в архівних фондах Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України та у відділі рукописів бібліотеки НТШ у Львові, а також у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові та Літературно-меморіального музею Леся Мартовича у с. Торговиця Городенківського р-ну Івано-Франківської області.

11-12 лютого на базі ПНУ ім. В. Стефаника відбулась Всеукраїнська науково-практична конференція «Пильний спостерігач життя галицького народу», присвячена 150-літтю від дня народження Леся Мартовича. Учасниками стали близько сімдесяти науковців, мовознавців, дослідників творчості письменника з усієї України. Конференція відбулась завдяки підтримці Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА, Івано-Франківського краєзнавчого музею (філією якого є Літературно-меморіальний музей Леся Мартовича).

Шкода, що свого часу було втрачено опіку над iще одним музеєм Леся Мартовича у с. Монастирок Жовківського р-ну Львівської області. Позбавлений належної уваги, музей де-факто перестав існувати. Якщо у с. Торговиця Лесь Мартович (Олекса Семенович Мартович — 12 лютого 1871 р.) народився, то у засвіти відійшов далеко від дому (11 січня 1916 р.) — у Розточанському краю — і похований (за його ж заповітом) у селі Монастирок.

Доля письменника була непростою. Народився у родині писаря, який мав гарну господарку — 15 моргів поля і доглянуті хату, пасіку і сад. Зі спогадів Василя Стефаника відомо, що Мартовичі мали єврейське походження та дід письменника прийняв християнство.

Олесь Мартович навчався спочатку у сільській школі, а потім, по черзі, у двох гімназіях — Коломийській та Дрогобицькій. Саме у Коломиї Лесь Мартович познайомився з Василем Стефаником та Марком Черемшиною. Згодом їхню діяльність наковці окреслять як діяльність письменників одного регіону — Покуття — та назвуть «Покутською трійцею».

Свій перший твір, оповідання «Нечитальник», Л. Мартович опублікував у 1889 році у Чернівцях за сприяння та фінансової підтримки Василя Стефаника. Втім сам Л. Мартович мав бажання своє оповідання видати швидше й у Львові в літературно-науковому журналі «Товариш».

На жаль, нарада редакційної колегії, що відбулася у червні 1888 р., відхилила поданий матеріал. Ба більше — Іван Франко гостро розкритикував оповідання автора. Тож дослідники творчості
Л. Мартовича сходяться на думці, що саме цей факт мав негативний вплив на подальшу творчу діяльність письменника. Щодо «Нечитальника», то, дивним чином, основна ідея твору залишається актуальною і сьогодні.

Після завершення навчання у Дрогобицькій гімназії, в 1892 році, Л. Мартович розпочинає навчання на юридичному факультеті Чернівецького університету, а вже у 1895 р. успішно складає іспит і отримує право працювати помічником адвоката, адже потрібно було заробляти кошти на життя. Як і багато інших свідомих та активних українців, проводить культурно-освітню роботу, засновує по селах читальні (це вдавалося йому швидко й легко завдяки вродженим комунікативним здібностям та хисту оповідача з чудовим почуттям гумору), збирає та вивчає фольклорні матеріали, видає свою газету «Збірка» та одночасно є редактором львівської газети «Хлібороб» (1893 р.), а пізніше, після Івана Франка, редагує також «Громадський голос» (1897-98 рр.).

Його більш активна письменницька діяльність розпочалася у Львові, коли Лесь Мартович продовжив навчання у Львівському університеті. Один за одним виходять з друку його збірки: «Нечитальник» (1900), «Хитрий Панько» (1903), «Стрибожий дарунок» (1905).

Після закінчення екстерном навчального закладу, в 1909 році, отримав диплом адвоката і відкрив власну адвокатську контору. Працював у Львові, Городку, Стрию та Дрогобичі. Та, маючи проблеми зі здоров’ям, у 1911 р. на запрошення свого друга отця Івана Кунціва їде на Розточчя — край лісів та джерел, щоб підлікуватися (там проживає в с. Улицько-Зарубане).

Зі спогадів сучасників, Лесь Мартович дуже любив село Руда Монастирська (сучасна назва — Монастирок), тож у неділю ходив до Монастирської церкви співати у хорі (греко-католицький храм був збудований у 1782 р. і відносився до потелицького деканату, перемишльської дієцезії).

У 1914 р. Лесь Мартович здобув науковий ступінь доктора права Львівського університету, і в тому ж році розпочалася І світова війна, а в 1916-му Леся Мартовича не стало.

Письменник залишив нам у спадок близько трьох десятків оповідань та новел, повість «Забобон», недописану драму «Політична справа» та незавершену повість «Село Підойми» (робоча назва). Його творчість стала своєрідним містком, як влучно зауважив Юрій Клиновий (син Василя Стефаника), «між Франковою новелою та новелою Коцюбинського, Черемшини і Стефаника».

Через понад століття, оцінюючи життєвий та творчий шлях письменника, напрочуд точними і чесними будуть саме слова кандидатки філологічних наук, старшої наукової співробітниці Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини — Іванни Стеф’юк: «... Лесь Мартович — письменник рідкісного таланту і дивної долі.

Чому дивної? Бо зі знаменитої тріади «Стефаник—Черемшина—Мартович» він найшвидше яскраво дебютував у літературі, випередивши своїх товаришів. Але час змістив акценти, і Лесь Мартович багато в чому недооцінений сучасним читачем. Його кінематографічні новели з тонким покутським гумором і детально виписаними інтонаціями так і просяться на екрани. Проте навіть у 150-ліття Лесь Мартович поки незримий для всеукраїнського і мистецького загалу, його новелістика багато в чому є письмом для посвячених».

Лариса КОЖУШКО