Успіх починається з основ: чому історична пам’ять перемагає війни

Багатодесятилітня селекція «нової історичної спільноти» майже досягла успіху — «радянський народ» в загальних рисах сформувався.

Однією з характерних ментальних рис цього народу стала схильність до пошуку простих відповідей на складні запитання. І нехай критичний читач не каже: «Скільки вже можна про той Радянський Союз, тридцять років минуло.

Достатньо просто співставити силу примусу і пресингу особистості, які були звичною справою сімдесят років, із тим мінімальним цілеспрямованим впливом на свідомість громадян в останнє тридцятиріччя.

Тобто в цьому випадку час сам по собі не лікує або лікує занадто довго. Насправді історично правильним є твердження про те, що за відсутності цілеспрямованої роботи молодь у більшості випадків повторюватиме стереотипи поведінки попереднього покоління.

Тому нині і маємо спрощене ставлення до буття: хочеш миру — треба просто перестати стріляти, бажаєш країну заможних людей — треба займатися економікою. Спочатку треба нагодувати людей, прокласти асфальт, зробити освітлення вулиць, а потім вже можна зайнятись і всіма цими «інтелігентськими штучками» типу культури та історії.

Історичний досвід людства засвідчує, що окреслена вище світоглядна схема не приводить до успіху. Тому пропонуємо подивитися на досвід суспільств, які є успішними, країн, до яких переважно емігрують або на які із заздрістю дивляться українці. Поглянемо, як ці країни починали свій шлях до матеріального благополуччя.

Першопочатки з XVI століття

Іще чотириста років тому абсолютно на всій Землі панувало свавілля можновладців, кожних десять років траплявся голод із людожерством, а символом кінця епохи бідності виглядала можливість їсти щодня.

Першопочатки сучасного світу історики виводять від Великої Нідерландської революції XVI століття. Цей рух був покликаний до життя протестантською проповіддю та літературою тогочасних мудреців, на кшталт сатиричного твору Еразма Роттердамського «Похвальне слово Дурості».

Проповідь пропагувала нове ставлення до життя за схемою: «чесна праця — багатство, як знак божого визнання — посмертне вічне життя, не як результат численних походів до церкви, а як оцінка справ зроблених за життя земного».

При цьому яким би був багатим чоловік, розкіш вважалася гріхом, а гроші мали витрачатися на розвиток справи чи благодійництво. Іспанські ари­стократи, що часто не мали за душею нічого, окрім позолоченої шпаги та шитого золотом одягу, називали нідерландських повстанців, із якими воювали, «гезами» (жебраками) — за аскетизм у побуті та зовнішньому вигляді. А серед тих повстанців були і найбагатші в Європі підприємці. Література ж насміхалася над простотою, обмеженістю та довірливістю людей.

Революція перемогла і вивела Нідерланди у світові лідери, зробивши їхнє суспільство найбагатшим та найупорядкованішим у світі. Найбідніший нідерландець отримав більші можливості, ніж мали еліти більшості тогочасних країн.

«Петиція про право» та «Новий Едем»

Також важливішою подією, яка вплинула на створення сучасного світу, стала Англійська революція XVII століття, яка була ідейним продовженням Нідерландської та починалася з прийняття у 1628 році «Петиції про право», котра вимагала від королівської влади «щоб нічия зла воля не насмілювалася нападати на старовинні права нації» та гарантій особистої недоторканності англійських підданих. Звернемо увагу на формулювання «старовинні права».

Так часто трапляється, що певні права формально існують сотні років, але стають реальними, лишень коли за них починають боротися. Інші документи епохи також ви­значають мету боротьби: «свобода, безпека, суспільні інтереси народу».

Навіть наймана армія у своєму зверненні від 1647 року заявляла, що є не «просто найманою армією», а «захищає власні та справедливі права та свободи людей». В ті часи ще не було поганим тоном прямо заявити, що існує тільки право короля, а доля решти — мовчати. Тому-то це все були не просто слова, подібні до тих, за якими зараз політикани камуфлюють справжні свої цілі. Та й результат каже сам за себе — внаслідок революції постало те саме британське право, яке і зараз є зразком для всього світу.

Наступною знаковою віхою на шляху до сучасного світу безумовно є створення Сполучених Штатів Америки. Конституція США 1787 року вперше в світовій історії проголошувала джерелом влади все суспільство, починаючись словами: «Ми, народ Сполучених Штатів...», а головними завданнями бачила гарантії справедливості та захист свобод у сьогоденні та майбутньому.

Не дивно, що саме в Америці це оформилось так яскраво, адже ще перші поселенці за сто років до прийняття Конституції їхали через Атлантику будувати справедливий світ — «Новий Едем», а не отримувати «американські зарплати».

Всупереч розповсюдженому стереотипу, в колонії у першій хвилі емігрували переважно люди, які й у Європі мали б непогане «матеріальне благополуччя». Просимо не плутати їх з мігрантами пізнішими, які їхали вже «на все готове».

Революція створює базу, а не миттєвий результат

Майже в той самий час Велика Французька революція остаточно проклала колію, по якій пішов розвиток Заходу. Декларація прав людини та громадянина, прийнята 1789 року Національними установчими зборами, проголошувала свободу та рівність — політичну та перед законом, природні та невідчужувані права людини, а також народний та національний суверенітет. За великим рахунком, саме надбання Великої Французької революції і зараз є базою, на якій побудовані системи найуспішніших суспільств.

Але революції, яскраво задекларувавши згадані високі цілі, звісно, не дали результат одразу. Наступним і значно тривалішим кроком стало поширення освіти в широких масах населення, прилучення їх до культури та, як результат, — розширення кругозору.

Перший у світі Реєстр історичних пам’яток був створений у Франції 1840 року. Західною Європою розгорнулася менш яскрава, ніж революції, але не менш масштабна робота з дослідження минулого. Саме в першій половині XIX століття народилася історія як наука, а не як мистецтво цікавих оповідок, чим вона була доти. В ті ж часи Західною Європою прокотилася хвиля реставрації об’єктів історико-культурної спадщини.

Окрім цього, в різних формах було створено національні пантеони. Чи то як некрополі великих предків на кшталт Будинку інвалідів у Парижі, чи то як меморіали слави по типу Валгалли над Дунаєм — храму слави великих діячів німецької історії.

У XIX столітті Західна Європа вкрилася десятками тисяч пам’ятників видатним діячам минулого. Грошей не шкодували, оскільки мали розуміння — ніщо так не розширює кругозір, як знання історії та пам’ять про минуле.

І все це у все ще переважно жебрацькій Європі, так яскраво описаній Діккенсом у його «сльозогінних» творах. Найкращою ілюстрацією змін, що відбулися тоді у Європі, є відома фраза німецького професора про перемогу прусського вчителя у війні 1866 року.

Ще яскравіше значення історичної пам’яті для позитивного розвитку суспільства видно на прикладі країн Азії, що стали на шлях розвитку за зразком Європи та Північної Америки. Наприклад, у Японії чи не в кожному селі, жителі якого себе поважають, стоїть кінна статуя місцевого героя.

Випереджаючи закиди прихильників популярної нині думки, що вважає подібні пам’ятники «совковим жлобством», вкажемо на фундаментальну різницю між тотальною одноманітністю увічнення злочинців «Леніна—Кірова» та візуалізацією позитивної історичної пам’яті кожної конкретної місцевості.

Історія Батурина відродилася за президента Віктора Ющенка.

Перший, хто почав з основ

Тобто свій шлях до успіху всі згадані держави починали боротьбою за свободу, права та повагу до людини. Суспільна думка всіх згаданих епох просякнута винятково ідеями вищого порядку, ніде серед цілей ви не знайдете ані «освітленої вулиці», ані «достойної зарплатні», ані навіть «безбідної старості».

До успіху ці країни рухалися через освіту, культуру, формування історичної пам’яті, задля розуміння свого місця в історичному потоці, нерозривності з минулим. Тобто суспільства, які стали успішними, спочатку усвідомили свої корені в минулому та відповідальність перед майбутнім.

Для людських мас підсвідомо, але цілеспрямовано створювалася мотивація працювати на цій конкретній землі згідно з заповітом предків та в ім’я майбутніх поколінь.

І тільки рухаючись у вказаному напрямку, успішні натепер суспільства вже як бонус по дорозі отримали і те саме омріяне українцями матеріальне благополуччя. На противагу такому підходу, історичний досвід каже, що жодне суспільство, яке ставило за найвищу мету побудувати «якісне дорожнє покриття по всій країні» чи «зарплатню в 4000 євро» — ніколи не отримувало бажаного.

Ба більше, навіть загальні закони фізики стверджують, що через явище ентропії робота ніколи не може давати 100-відсоткову віддачу від витраченої енергії. Тому, щоб чогось досягти, потрібно ставити мету, яка вища від прогнозованого досягнення. У вимірі людського суспільства це виглядає так, що тільки великі цілі, які є за горизонтом матеріального, приводять народи до матеріального благополуччя.

Наше ж суспільство з наполегливістю, гідною кращого застосування, уперто продовжує ставити воза попереду коня. І таким чином ніколи не досягне того самого матеріального благополуччя! Поки що в Україні і перший («революційний») крок обривається на півслові — народ чомусь очікує матеріального благополуччя від самих революцій, а не від власного мозку і подальшої праці...

До чого це ми? А до того, що все ж у новітній українській історії маємо приклад адекватного підходу до справи творення здорового суспільства. Упродовж 2005—2010 років відбулися великі зрушення як у справі відродження історико-культурного надбання України, так і в питаннях культури в найширшому сенсі.

Сотні проєктів, тисячі заходів упродовж п’яти років. Реставрація десятків пам’яток по всій Україні. Відродження культурної спадщини Батурина, Чигирина, Запоріжжя та багатьох інших визначних місць нашої країни. Підняття заборонених раніше тем української історії, відкриття десятків меморіалів та пам’ятників.

Окрім цього, саме в ті роки відбулося справжнє пробудження у сфері масової культури, починаючи від книговидання і завершуючи численними тематичними фестивалями.

Натхненником, ініціатором та організатором усього вище перерахованого був президент України Віктор Ющенко. Саме Віктор Ющенко — єдиний український президент, який почав з початку! І його діяльність вже дає результат.

Якби тоді не було пройдено цей шлях, дуже сумніваємося, що вдалося б зупинити російську агресію у 2014-2015 роках. Але по-справжньому оцінити значення діяльності президента зможуть наступні покоління.

Національний заповідник «Геть­манська столиця» принагідно уклінно дякує президенту та вітає Віктора Андрійовича з його днем народження 23 лютого.

Віталій МАМАЛАГА,
старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»
Батурин