Ренесанс для одних, зубожіння для інших: хто виграв і хто програв від децентралізації

Децентралізація, що покликана принести ренесанс у регіони, особливо у віддалені куточки, дала користь лише центрам територіальних громад, малі села, здебільшого, й далі продовжують заливатись гіркими сльозами від безвиході.

Бо, власне, навіть поскаржитись нікому. Усі спроби достукатись до «вищої справедливості» в обласних центрах завершуються спусканням скарг на розгляд місцевих керівників, а це, вважайте, — в унітаз. Децентралізація для чималої кількості малих сіл стала черговою моделлю безвиході, а не благом.

З іншого боку, продовжуються протистояння — мітинги тих великих населених пунктів, котрі, за логікою, сподівались на статус центру об’єднаної територіальної громади, натомість їх поставили в позу другорядної позиції.

На узбіччі цивілізації

Зазирнiмо вглиб децентралізації, гіркота невимовна — злидні стали ще злиденнішими. Отже, в малих селах друге дихання так і не відкрилось. Якщо і є винятки, то вони лише підтверджують існуючий факт загибелі малої батьківщини значної частини українців. Більше того, в руїну почали скочуватись і колишні центральні садиби сільрад, що раніше вирували активним життям і видавалися перспективними.

Що ж відбувається наразі? Малі села залишаються без усього: медпунктів, поштового обслуговування — бандероль, посилку немає куди посилати, не кажучи вже про отримання періодики; без шматка хліба (!), сірників, солі... найнеобхіднішого, бо елементарно — немає де це купити, магазини закриваються, торгівля просто не ведеться.

Як от у селі Сокільці Гайсинського району, що у Вінницькій області. Це село разом iз трьома іншими, що входили колись до територіі Кузьминецької сільської ради, «вляпалося» у Кунківську територіальну громаду, хоча коли був вибір, лунали поодинокі заклики приєднуватись до районного центру Гайсин, але здоровий глузд тоді не набув масового характеру.

Старости на ці чотири села немає. Голові ОТГ — він переобраний удруге — чомусь не подобається пані Людмила Щаслива, котра набрала на цю посаду найбільше голосів, її під час зустрічей iз керівником ОТГ також вимагає призначити й значна частина мешканців цих сіл. Вона працювала тут головою сільради. Показала певний результат. Зробила заділ на нові проєкти, але... Є інші претенденти, однак питання їхнього призначення також зволікається.

Є в Сокільцях ще одна проблема — немає водогону. Це село, що розташоване над річкою Південний Буг, спіткала така ж невесела доля, як і багато сусідніх сіл, — у криницях пропала вода. Цей процес дивним чином збiгся з розбудовою за 12 кілометрів, на околицях міста Ладижин, філіалу компанії «Миронівський хлібопродукт», що займається розведенням курей під брендом «Наша Ряба». Бiльше 10 років тому. Спочатку кринична вода почала покидати криниці в найближчих до Ладижина селах, а потім — і в дальнiх.

У період, коли ситуація з висохлими криницями отримала резонанс, відомий український еколог Володимир Борейко робив дослідження і, за його даними, розбудова птахофабрики вглиб спричинила зміну, а подекуди й блокування природного ходу підземних вод.

Зрозуміло, що для підземних рік 12 кілометрів — це не відстань. Однак паралельно існує й загальне твердження, що відбувається зміна клімату, й Вінниччина стає посушливішою, мовляв, це й спричиняє висихання кри­ниць. Однак, хоч би якою була причина, проблему треба вирішувати.

На сході громадян Сокілець селяни пропонували голові ОТГ зробити бодай один на село водогін і навіть розповіли про найменш затратний шлях. У селі з часів, коли воно вирувало життям, залишилась водонапірна вежа. Мовляв, можна реанімувати. Однак для керівника ОТГ і тоді, й тепер ця задача виявилась непідсильною, затратною. Важко збагнути, чому люди йдуть у владу, якщо вони не здатні вирішувати поточних проблем місцевих мешканців.

Проте злі язики кажуть, що чимало голів ОТГ, якi повторно виграли вибори, уже встигли за пару місяців придбати собі нові іномарки.

Та на здоров’я, але ж реально критичні проблеми людей потрібно вирішувати також. Чому б, наприклад, не «напружити» орендарів земельних паїв цих же мешканців зробити водогін, організувати торгівлю найнеобхіднішими товарами у селі.

Чи дачників? А серед них є любителі тихої, красивої природи над мальовничим Бугом iз чималими можливостями.

Отже, старости в селах колишньої Кузьминецькоі сільради досі немає, домагатись вирішення бодай якогось питання нікому.

Так, зараз селяни вже переважно шкодують, що не підтримали ініціювання приєднання до районного центру. Відіграти все назад — питання складне й не одного дня.

Сільське життя приречене на одноманітність. Корова, скажімо, вимагає тричі на день бути доєною, худоба чи птахи нагодованими чи напоєними, а послід їх — прибраним.

У свій час має лягти в землю зерно. Завжикати на сінокосі коса чи врізатись у землю леміш. Може навіть скластись враження, що не людина визначає ритм господарської діяльності, а ця сама діяльність запрограмувала селян на круговерть, виходу з якої немає. Тому, вочевидь, не знайшлось часу всім прислухатись до голосу здорового глузду, аж доки не почав бити грім.

Так помирає українське село.

Обезвожена доля глибинки.

Практика, яка нічого не дала на перспективу

До початку процесу утворення ОТГ у сільських територіальних громадах паралельно крутились два основних міфи: після об’єднання з містом у нас закриють сільраду, школу, ФАП і т.п., і в селі точно вже не буде роботи; якщо ми створимо сільську ОТГ, то в нас відкриються нові робочі місця, адже виконавчі органи потребуватимуть збільшеного штату.

На жаль, часто другий міф брав гору, й ініціатори об’єднання намагались добитись формування такого перспективного плану, який би передбачав створення власне сільських ОТГ, часто навіть без прорахованої перспективи для всіх суб’єктів нового адмінутворення.

Що загалом показала практика діяльності ОТГ, які були утворені в 2015-2016 роках?

Багато з тих, хто пішов на об’єднання уже в 2016-му чи в 2017 році, прийняв таке рішення саме завдяки цифрам, які показували зростання місцевих бю­джетів, субвенції на розвиток інфраструктури, яку надає держава для ОТГ. Але сьогодні для громад більш важливим постало питанння: а що далі?

Як примножувати свої бюджети на перспективу, коли держава припинить підтримку? Як виявилось, бюджетні ресурси не завжди корелюються із загальним добробутом людини в кожній конкретній громаді чи поселенні.

Адже дійсно, значне збільшення місцевого бюджету може бути використане для оплати праці збільшеної кількості місцевих чиновників чи чергове асфальтування площі біля сільради, але люди від цього покращення не відчують. Як у нашому конкретному випадку.

Васильківський район — розіграш наперсточників?

А тепер щодо іншої проблеми децентралізації — невдоволення новим статусом великих населених пунктів, котрі втратили себе як районні центри. Тривалий час лихоманить місто Васильків, що неподалік Києва.

«Змова чи замовлення? — йдеться у «Фейсбуці» Васильківської громади. — ... з 490 старих районів утворено 136 нових. І це добре, оскільки теоретично децентралізація влади надає територіальним громадам самим вирішувати свої питання і самим розпоряджатися коштами... Погано те, що з мапи України Васильківський район зникає взагалі, хоча мав бути в переліку нових, а місто Васильків втрачає статус адміністративного центру».

Васильківський район роз­шматований на три частини, які увійшли до складу Фастівського, Білоцерківського, Обухівського районів. Під таке руйнування потрапила тільки Васильківщина, з більш як тисячолітньою історією; логістичними можливостями; кількістю населення, що вже перевалило за 100 тисяч; культурною спадщиною; економічним потенціалом.
Місяць активних протестів не дав результату. Чим керувалися народні обранці, приймаючи дане рішення всупереч волі громад — винятково державницькими позиціями стосовно Васильківщини, чи воно має інший підтекст?

«Замислитися над цим змушують багато випадкових і невипадкових збігів, які, власне, й відіграли ключову роль у знищенні Васильківського району, — стверджують активісти Василькова.

— Цікавими, з дуже прозорими натяками, були виступ, коментарі та репліки народного депутата України Олександра Дубінського по 94-му виборчому округу на зустрічі в Гребінках 7 липня минулого року, де він презентував майбутній Гребінківській ОТГ кандидата на нову посаду від партії «Слуга народу».

Він привітав представників майбутньої Гребінківської ОТГ iз входженням її до складу Білоцерківського району, як доконаний факт, якого він добивався, хоча до дня голосування було ще 10 днів, а під стінами Верховної Ради тривали щоденні багатотисячні акції. І питання про затвердження постанови кілька разів знімалося з розгляду, поверталося в комітет на доопрацювання і взагалі було під сумнівом його прийняття в турборежимі.

У тому ж контексті виступу про руйнування Васильківського району, не приховуючи особистої неприязні до голови Васильківської районної ради і Васильківського міського голови, народний депутат iз переконанням у власних висловлюваннях заявив, що вони вже ніколи не будуть обрані на представницькі посади.

...З усіх його на даний час не підтверджених заяв щодо корупції та розкрадання бю­джетів випливає лише популізм, і пред’явити сьогоднішнім керівникам міста і району, по суті, нічого. Тому публічні звинувачення продовжуються з метою їх дискредитації та нав’язування власних оціночних суджень. Такі собі, не нові, але перевірені часом види маніпуляцій, до яких часто вдаються старі-нові політики.
Бути чи не бути Васильківщині — стало схожим на гру в наперстки».

Децентралізаційний партійний хаос

Можна було б сподіватись, і в обох випадках у разі волаючої несправедливості апелювати мешканцям сіл та селищ в усіх регіонах до партійної конкуренції, але то в столиці запеклі бої та затяте міряння рейтингом. На місцях — домовленості та відносна злагода. Минулий рік укотре засвідчив, що на регіональному рівні політику роблять за особливими правилами.

Принаймні популярні політичні франшизи національного масштабу далеко не завжди успішно конкурують із проєктами місцевих лідерів. А деякі міські голови іноді почуваються так упевнено, що можуть відкрито кидати виклик центральній владі. Однак місцева політика таки не герметична й регіони ніколи не залишаються осторонь загальнонаціональних тенденцій.

Крім того, минулий рік приніс відчутну ідеологічну поляризацію, що з часом усе-таки вноситиме свій колорит до політичних взаємин і на місцях. Але доки партії почнуть конкурувати за краще ставлення до них електорату глибинки, не роса, як у класика, а тотальне зубожіння селян очі виїсть.