Тріумф і трагедія музи: історія оперної діви Оксани Петрусенко

Примадонною називали свого часу Оксану Петрусенко, а її голос був тогочасним символом України.

Її широкого діапазону соковитий, унікального тембру голос, що в нижньо­му регістрі нагадував віолончель, а у верхньому — флейту, мав магічний вплив на слухачів українських народних пісень і романсів.

Вона була обдарованою особистістю, наділеною акторським талантом, який розкрив корифей українського театру Панас Саксаганський. І відміряло їй життя лише 40 літ.

Із року — без батька

У долі Оксани Петрусенко, народженої 18 лютого 1900 року, справді багато загадкового — починаючи від місця її народження. Письменник і літературознавець Микола Кагарлицький знайшов в архіві довідку, яка підтверджувала місце народження майбутньої співачки — Севастополь.

Сама ж Оксана Андріївна називала інше місце появи на світ — малу батьківщину свого батька Андрія Бородавкіна, рід якого походив із донських козаків. У родині пам’ятали, що їхнє справжнє прізвище — Бородавка, а не Бородавкін, то у війську він став уже «-іним».

У 1936 році під час декади українського мистецтва в Москві на запитання кореспондента газети «Пролетарская правда» про місце свого народження співачка відповіла: «Є таке село — Балаклея Харківської області. Село як село, бідноти повно, батраків. Але в моєму житті Балаклея відіграла величезну роль, там я народилася. Жилось, як і всім, погано...»

Батько Оксани помер у Балаклеї, коли доньці виповнився рік. Мати вдруге вийшла заміж, проте чоловік виявився пияком, тож подружнє життя не склалося. Родина бідувала, а єдиною розрадою в житті дитини залишалася пісня. Від покійного батька успадкувала дивовижний голос.

Військовий капельмейстер, із доньками якого дружила дівчинка, був вражений чистотою голосу Оксани. На щастя, не залишився байдужим і допоміг Оксані з навчанням у школі. Наука давалася легко, Оксана була не лише музично обдарованою, а й малювала, писала вірші. Невдовзі почала виконувати сольні партії у шкільному хорі.

А літній вчитель-українець, вражений голосом школярки, безкоштовно навчав її нотної грамоти та давав уроки вокалу. Звідти, зі шкільних років, і зародилася любов до української пісні. На жаль, прізвище того вчителя, який відіграв у житті майбутньої співачки важливу роль, так і залишилося невідомим.

 За його порадою Оксана прочитала «Енеїду» і «Наталку-Полтавку» Івана Котляревського, поезії Лесі Українки та Івана Франка, дізналася про існування українського драматичного театру. Проте родина бідувала, тому дівчині довелося залишити навчання і з чотирнадцяти років працювати.

Вона влаштувалася на роботу в Севастопольський порт, а потім на взуттєву фабрику. Талановита дівчина співала в аматорському хорі, репертуар якого складали народні пісні, уривки з опер «Наталка-Полтавка» Миколи Лисенка та «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського. Дівчина зрозуміла, що своє подальше життя пов’яже з мистецтвом.

«Знайшовся справжній скарб»

У 1918 році в Севастополі відбувалися концерти пересувної трупи Степана Глазуненка, яка приїхала на гастролі. Його дружина, провідна актриса Наталія Лучинська, почула від місцевих шанувальників про дивовижної краси голос Оксани (тоді ще Ксенії Бородавкіної) та запропонувала їй місце у хорі. Та ось гастролі закінчилися, трупа мала вже їхати. Оксана вирішила таємно зникнути з батьківського дому. Але коли подивилась у вікно, то побачила маму, яка бігла слідом за поїздом та благословляла доньку і бажала щастя.

Почалися гастролі трупи Степана Глазуненка в різних містах Криму. Оксана нарешті почувалася щасливою, проте несподівано захворіла на тиф, тож мусила зробити паузу в кар’єрі. Далі були спроби потрапити до Херсонського театру. Дізнавшись про те, що штат заповнено, співачка розгубилася. Хтось порадив їй звернутися до завідувача музичної частини театру Петра Бойченка, композитора і хормейстера. Прослухавши кілька пісень у виконанні Оксани, той увірвався до кабінету директора театру і вигукнув: «Знайшовся справжній скарб!».

Ксенія Бородавкіна стала музою: Петро Бойченко присвячував їй романси, обіцяв небачений успіх та щасливе життя. Все це справді з’явилося у співачки, проте родинне життя склалося ненадовго. Саме Петро Бойченко придумав музі сценічний псевдонім і пояснював просто: прізвище Бородавкіна — немилозвучне. Тут він не помилився — саме під прізвищем «Петрусенко» співачка ввійшла в історію українського вокального мистецтва.

Дебют співачки відбувся в лютому 1919 року, коли вона виконала партію Одарки в опері Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Успіх був феноменальним. Саме на херсонській сцені Оксана Петрусенко познайомилася з актором, режисером, драматургом Панасом Саксаганським. Видатний актор відіграв важливу роль у становленні творчої особистості Оксани Петрусенко, він називав її донькою, «обдарованим соловейком», а вона його — батьком і вчителем.

Талановитій співачці пощастило зустріти людей, які допомагали словом і ділом. Видатний актор і режисер Юрій Шумський порадив вступати до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, і невдовзі Оксана Петрусенко розпочала навчання.

У її житті було всього доволі — слави, тріумфу, закоханості. А чи було справжнє незрадливе кохання? Перший чоловік Петро Бойченко був проти навчання дружини, а вона шукала того єдиного, який став би для неї підтримкою.

У Києві зустріла нове кохання — артиста оперного театру Мефодія Семенюту. Проте й воно обпалило її крила. 16 січня 1925 року Оксана Петрусенко народила сина Володимира, якому судилося зростати без батька. Проте талановита артистка не скорилася долі, занурившись у виступи і гастролі...

Оксана Петрусенко в образі Наталки Полтавки.

Всенародна любов і визнання

Було кілька років творчості в Росії. Адміністрація Казанського оперного театру, вражена талантом Оксани Петрусенко, запропонувала їй стати солісткою. Співачка захоплено почала готуватися до дебюту — ролі Оксани в опері Петра Чайковського «Черевички». На роль Вакули, партнера Оксани, був запрошений зі Свердловська драматичний тенор Василь Москаленко. Талановитий театральний дует невдовзі став подружнім. Після Казані був Свердловський оперний театр, де на співачку чекав приголомшливий успіх.

«Мені випало слухати багато спектаклів «Аїда» з першокласними виконавцями і у нас в Союзі, і за кордоном, але такої насолоди, як від голосу Петрусенко, я не отримала більше ніде», — згадувала солістка московського Большого театру Наталія Шпіллер, яка працювала разом з Оксаною Петрусенко.

У 1934 році співачку запросили до Ленінградського театру опери і балету, проте вона мріяла потрапити до Київської опери. І от, нарешті, довгоочікувана подія: наприкінці того ж року Оксана Петрусенко отримала телеграму з Києва — запрошення на прослуховування.

Потім директор театру Ян Яновський вручив ключі від однокімнатної квартири на Печерську і побажав... не запізнюватися на роботу. Окрилена таким теплим прийомом, Оксана Петрусенко поринула у творчість. Проте, хоча глядачам талановита співачка відразу припала до душі, колеги по сцені її не сприймали.

Зали під час виступів Оксани Петрусенко завжди були переповнені. Утім музичні критики замовчували її творчість аж до березня 1936 року. Бо була не академічною співачкою, а талантом від народу. Відзначали майстерне виконання народних пісень, а от виконання класичного оперного репертуару Оксаною Петрусенко рецензенти не визнавали.

Усе змінилося після того, як Оксана Петрусенко взяла участь у декаді українського мистецтва і культури в Москві, у березні 1936 року. Це були 10 днів її тріумфу. Запропонували виступати в Большому театрі. Тоді співачка відповіла: «Такому запрошенню я, звичайно, рада. Тільки України я ніколи не покину. Вона дала мені і радість, і щастя, і славу».

Звільнили з театру...

У 1937-му вирували масові репресії. Червоний терор не оминав ані митців, ані представників партійного керівництва. Директор театру Ян Яновський, не витримавши допитів у НКВС, дав свідчення, що Оксана Петрусенко була знайома з Панасом Любченком — партійним керівником, який вкоротив собі віку. І в житті Оксани Петрусенко настала чорна-чорна смуга. Колеги відвернулися, а в липні 1937 року співачку звільнили з театру.

 Оксана Петрусенко зрозуміла: попереду на неї чекають арешт­ і допити. І вона вирішує піти з життя... Якби вчасно не з’явилася подруга, московська режисерка Алла Бегічева, Оксани вже не було б серед живих. На щастя, тоді вдалося її врятувати. Через деякий час її поновили в театрі.

З тріумфом відбулися концерти Оксани Петрусенко у містах Західної України у вересні-жовтні 1939 року. Саме у Львові співачка зустріла своє останнє кохання — Андрія Чеканюка, редактора газети «Комуніст». Партійний кар’єрист, який відцурався і від Оксани, і від майбутньої дитини.

31 травня 1940 року Петрусенко співала останню у своєму житті виставу — «Запорожець за Дунаєм». Цією оперою відкривалися гастролі колективу у Львові. Партнерами співачки були Михайло Донець, Наталя Захарченко, Іван Шведов. Виступ співачки, як завжди, відбувся з тріумфом.

 Оксана Петрусенко готувалася стати матір’ю і перебувала під наглядом авторитетного професора Олександра Лур’є. Нічого не віщувало біди. 8 липня 1940 року Оксана Петрусенко народила другого сина, якого назвала Олександром. За тиждень готувалася до виписки і почувалася добре.

Співачка вже уявляла, як поїде з немовлям в Ірпінь — на свою улюблену дачу. Тамтешня природа лікувала душу співачки, давала сили жити й творити. «Часто, прийшовши до нас по росяній траві, вона й сама, задоволена прогулянкою, починала ніби випромінювати життєдайне світло», — згадував колега Оксани Петрусенко, соліст Київської опери Андрій Іванов.

Та світлим мріям не судилося збутися. Життя співачки несподівано обірвалося 15 липня 1940 року, о 14-й годині. Лікарі діагностували інфаркт. Проте існувала й неофіційна версія — Оксану Петрусенко отруїли. Смерть співачки боляче вразила її шанувальників.

Павло Тичина присвятив неперевершеній співачці щемкі рядки: «Співала дзвінко, дужо, незрівнянно!// А голос був із щирого срібла!// Ой рано, рано, дуже рано// Оксано, ти від нас пішла...// Ну глянь же синіми очима...// Слово почуй від нас: за те тобі хвала// Що людям спів несла чудово//Народу вірною була!»

Здавалося, увесь Київ вийшов попрощатися зі співачкою, в долі якої віддзеркалилася вся тогочасна трагічна доба. Утім митці не обирають ані добу, ані час. Оксані Петрусенко судилося, за спогадами Максима Рильського, «брати в полон людські серця». Поховали легендарну співачку 17 липня 1940 року в Києві, на Байковому кладовищі.