"А там на чверть колишній наш народ": незабутнi зустрiчi на Землi Обiтованiй

Київ—Єрусалим

Знайомство з Ізраїлем розпочалося на борту «Боїнга» авiакомпанiї «Ель-Аль»:

— Шалом, дорогi друзi, — хорошою українською звернулася до нас стюардеса. — Екiпаж приносить вибачення за те, що кожному з вас доведеться одягнути маску, без якої ви не зможете ступити на древню iзраїльську землю, не зможете отримати й речi в аеропорту iменi Бен-Гурiона...

А потiм, витримавши паузу, додала:

— Але є й приємна новина: нашi вченi винайшли вакцину проти нашого спiльного ворога — вiрусу, i завтра її офiцiйно представлять у нашому парламентi — Кнессетi.

Ну хто ж залишиться осторонь цiєї справдi сенсацiйної новини?.. Тож я, прибувши до свого приятеля Аркадiя Спектора, який приїхав сюди з України, застав усю його родину бiля величезного, на пiв стiни, телевiзора. Усi були в зосередженому очiкуваннi, а дружина Аркадiя Вiкторiя взяла на себе функцiю перекладача, бо мiсцевої мови — iвриту — я, як вона зрозумiла, не знаю.

І от ущерть заповнений зал засiдань Кнессету. На чiльних мiсцях президент Реувен Ривлiн, прем’єр Беньямiн ­Натаньяху, спiкер Юлiй Едельштейн — україномовний уродженець Чернiвцiв. Усi, як i годиться, в масках, у тому числi й доповiдач — професор Шмуель Шапiро. Та вийшовши на трибуну, не стримує емоцiй: опустивши маску, урочисто промовляє:
— Вакцину створено!

А потiм, звертаючись до Нетаньяху:

— Шановний пане прем’єр-мiнiстре! Шiсть мiсяцiв тому ви доручили Інституту бiологiчних дослiджень, який я маю честь представляти, створити дiєвий засiб для боротьби з важкою недугою. Вiд iменi всього колективу заявляю: ми виконали ваше завдання, отримавши вiдмiнну вакцину — ось її перший флакон...

Пiд бурхливi оплески прем’єр Нетаньяху, взявши в руки життєдайний флакон, iз помiтним хвилюванням сказав:

— На вiдмiну вiд Другої свiтової вiйни, коли євреї не могли дати гiдної вiдсiчi ворогу, нинi, вчасно помiтивши небезпеку, ми мобiлiзували всi новiтнi досягнення нашої медицини й досягли успiху.

Схвильованим був виступ представника Управлiння ООН iз гуманiтарних питань Йони Гiрша:

— Мiрою того, як Ізраїль iшов до розробки вакцини проти COVID-19, його взаємини з країнами арабського свiту безпрецедентно покращувалися, адже COVID-19 — це спiльний ворог як для євреїв, так i для арабiв.

Першим це зрозумiв президент Палестини Махмуд Аббас, який одразу ж зателефонував президенту Ізраїлю Реувену Ривлiну, i обидва вони висловили надiю: «Наша здатнiсть працювати разом у цей важкий час — свiдоцтво нашої можливостi спiвпрацювати й в усьому iншому».

Слiдом за Палестиною «антивiруснi» угоди пiдписали з Ізраїлем Об’єднанi Арабськi Емiрати, Бахрейн, Єгипет та Йорданiя.

Не пройшов непомiченим виступ посла України в Ізраїлi Євгена Корнiйчука: «Україна має бути в числi перших країн-друзiв Ізраїлю, якi отримають цю життєдайну вакцину», адже «багато хто з громадян Ізраїлю — це вихiдцi з України».

Прем’єр Нетаньяху охоче погодився: «Якби свого часу до нас не прибули вихiдцi з України, Ізраїль не отримав би тисяч iнженерiв, лiкарiв, учених, країна не була б такою сильною, успiшною, квiтучою».
Додам вiд себе: саме вихiдцi з України становлять сьогоднi основу такої авторитетної громадської течiї, як «Ізраїльськi друзi України».

Стiна Плачу — священне мiсце для юдеїв усього свiту.
Фото з сайта planetofhotels.com.

Вареники як складова бiзнесу

Слова, винесенi в заголовок цiєї статтi, Володимир Висоцький виголосив (точнiше проспiвав) у далекому 1977 роцi. Вже тодi в Ізраїлi мешкало чимало вихiдцiв з України, а за роки, що минули, їхня кiлькiсть значно зросла i, за оцiнками мiсцевих демографiв, нинi становить 500 тисяч осiб. Крiм «мiзкiв» — людей розумової працi, приїхали й тi, хто примiряв на себе нове, але таке хвилююче слово «бiзнесмен».

Аркадiй Спектор прийняв мене не на своїй вiллi в мiстi Сдерот, що розташоване неподалiк Середземного моря. В Аркадiя троє дiтей, i кожен займає окремий поверх, а кожен iз поверхiв густо насичений найновiшою електронiкою, не кажучи вже про такi «дрiбницi», як плоскоекраннi «Самсунги», музичнi центри «Ямаха», електрогiтари «Вельмейстар» тощо.

В Аркадiя двоє синiв i гордiсть сiм’ї — дочка Ейнат. Хоча дiвчинцi виповнилося лише 15 рокiв, вона все частiше заглядається на хлопцiв, якi приходять до старших братiв, вечорами ходить на молодiжнi тусовки. От i зараз, коли годинник перевалив за десяту вечора, Ейнат причепурилася i вийшла з дому. Я подивився на обличчя батькiв — нiякої тривоги.
Менi, батьковi двох дочок, це неможливо було зрозумiти: дiвчина-пiдлiток iде сама спустiлим мiстом.

Пiзнiше, коли я вiдвiдав тiхону — середню школу для дiвчат, викладачi зрозумiли мене й пояснили: це iслам принижує жiнку, змушуючи ховати в чорних одежах обличчя й тiло, перетворюючи її на рабиню свого чоловiка. Іудаїзм же, навпаки, шанує й возвеличує жiнку, вiддає їй прiоритет у всьому.

Спираються на догми iудаїзму й свiтськi закони Ізраїлю: нiхто не може пiдiйти до жiнки ближче, нiж на три метри. Якщо пiдiйдеш ближче, це буде розцiнено як напад на неї, i тут уже свiтить два роки тюрми. Якщо ж чоловiк без дозволу жiнки поклав руку на її плече, то це вже серйозна вiдповiдальнiсть.

Усе це як алеф i без (початковi лiтери єврейської абетки) визубрюють у хедерах — середнiх школах для хлопчикiв, а далi й у вишах. І тому спокiйна п’ятнадцятирiчна Ейнат, спокiйнi i її батьки.

Я вдивляюсь у неабияку розкiш, яка зусюди оточує мене, i Аркадiй розумiє моє запитання: як ти змiг так «розкрутитися»? Розповiдає охоче: до Ізраїлю приїхав разом iз батьками. Працював у майстернi батька, а потiм, коли почав упадати за киянкою Вiкторiєю Дiжур, зрозумiв, що за слюсаря вона не пiде. Треба було робити кар’єру. А яку?

Людина спостережлива, надiлена «швидким розумом», Аркадiй звернув увагу на те, що тi новi, якi приїздять сюди з України, не вживають у їжу мiсцевих фастфудiв, таких, як пiта, шаурма, мушмула, мухшар тощо.

Почав пригадувати, що ж їли його земляки з України? Звичайно ж, вареники, пирiжки, пельменi, пончики.

«Ось вiн, птах щастя», — вирiшив Аркадiй i подiлився здогадкою з Вiтою. Вона зрозумiла все. Тут же замiсила й розкатала тiсто, Аркадiй iз пiднесенням крутив м’ясорубку. Ближче до обiду вони пiшли по тих кварталах, де оселилися новоприбулi. Успiх перевершив очiкування. Назавтра вони понесли українськi страви на безкраї пляжi Середземномор’я, i вiдпочивальники — мiсцевi приї­жджi — розiбрали все.

Тодi Аркадiй узяв позику в банку для репатрiантiв, закупив жарочнi автомати АЖ-3 та АП-3М Київського заводу «Прод­маш», а в них фантастична продуктивнiсть — 850 штук за годину! І справа пiшла. Та ще й як!

Сьогоднi Аркадiй Спектор володiє мiнiфабрикою з виробництва свiжих i заморожених котлет, вареникiв, пельменiв, пирiжкiв, пончикiв, обслуговує 70 (!) торгових точок Середземноморського узбережжя i мiст Сдерот, Ашкелон, Арад.

Вiкторiя повiрила в його успiх, ставши дружиною, матiр’ю трьох дiтей.

— Як ви думаєте, — каже Аркадiй, — чому євреї потягнулися до Ізраїлю?

— Зрозумiло, чому: iсторична батькiвщина, обiтована земля.

— Це iдеологiя, — заперечує вiн, — їхали ми тому, що були одержимi iдеєю — вiдкрити свою справу. Свою!

— Як ви думаєте, — знову каже вiн, — чому євреїв з України нинi поменшало?

Я мовчу.

— Це тому, — каже вiн, — що нинi в Українi — хоч на заходi, хоч на сходi — можна вiдкрити свою справу. І жити заможно. Якщо, звичайно, в людини є розум i трохи талану.

Рафаель Лемкiн, дослiдник українського Голодомору.
Фото з сайта wikimedia.org.

Самбiр як мiсто героїв

Пам’ять про євреїв, якi загинули мученицькою смертю в нiмецьких концтаборах, зберiгає Нацiональний меморiальний комплекс Яд-Вашем (Ім’я та Пам’ять).

Сказати, що цей комплекс — надбання самого Ізраїлю, було б неправильно, його знає весь свiт. І тому тут один за одним зупиняються красенi-автобуси, i люди з усього свiту заходять у це святе мiсце, i немає на Землi такої мови, яка б тут не лунала, i, що дивно, нерiдко лунає й нiмецька.

Яким же був мiй подив, коли на подвiр’ї комплексу я прочитав українською «Самбiр — мiсто героїв». Експозицiя, присвячена мiсту на Львiвщинi, являє собою непофарбований дерев’яний паркан, на якому наклеєнi накази нiмецької окупацiйної влади. Пiдходжу до першого, читаю:

«1 березня 1944 року в мiстi Самбiр було виконано вирок. За переховування жидiв i сприяння їм страченi:

Крушковська Марiя, українка;
Дмитровська Софiя, українка;
Зубович Стефан, українець, жонатий;
Качмар Марiя, українка;
Масляга Ганна, українка;
Назар Марiя, українка;
Куляк Микола, українець, жонатий;
Ковальчук Михайло, українець;
Суш Настя, українка.
Так буде з кожним, хто допоможе єврею.
Отто Франк».

Наступний наказ, який висить поруч, найкращим чином пояснює, чому український Самбiр тут вважають мiстом героїв:

«На жаль, мешканцi Самбора й сiльське населення самбiрської округи продовжують допомагати євреям. Таким чином вони роблять зле громадi, а також собi своїм нелояльним ставленням до вимог нiмецької окупацiйної влади.

Населення Самбiрщини за допомогою своєї спритностi постачає в єврейськi гетто всi види харчових продуктiв у необмеженiй кiлькостi. Цивiльне населення необхiдно вiдрiзати вiд євреїв, вiдлучити вiд звички допомагати євреям. Тих же, хто не виконає даний наказ, чекає суворе покарання. Карл Ляш».

Я довго вивчав накази нiмецької комендатури, у яких найуживанiшим словом був «розстрiл», i мою зацiкавленiсть помiтили двоє лiтнiх людей. Знайомимося: Майк Фрейман, юрист, Анда Майзельс, письменниця, обоє з Канади.

— Маєте якесь вiдношення до Самбора? — запитує Марк.

— Нi, я з Києва. А ви?

— У Самборi народилися нашi з Анною батьки, їх врятували українцi, тому це мiсто для обох нас безмежно дороге.

Помiтивши, що тема батькiвщини розчулила його, спитав:

— Вашi батьки — корiннi самбiрцi?

— Так. Тато був ортодоксальним iудеєм — хасидом, глибоко вiруючою людиною. У Самборi хасидизм як течiя виник 1878 року, i серед самбiрських хасидiв тато був не останньою людиною. Вiруючою була й моя мати, тож пiд час богослужiння вони й познайомилися, а згодом i побралися.

А далi сталося справжнє диво: одразу по вiйнi їм, як i батькам Анди, вдалося перебратися до Польщi, звiдти до Австрiї, i згодом вони опинилися в Канадi, де й народилися ми з Андою.
— Як часто буваєте ви в Самборi?

— Останнiм часом — раз на рiк. Коли приїхав уперше, до мене, як до юриста, звернулися представники мiсцевої громади, керiвництво мiста: там народилася чудова iдея — закласти меморiальний парк iз промови­стою назвою «Пам’ятай!». Рiч у тiм, що в Самборi було страчено 27 мирних мешканцiв, якi допомагали євреям, 17 українських нацiоналiстiв. Щодо євреїв, тут статистика така: до вiйни в Самборi жили дев’ять тисяч євреїв. Коли в мiсто ввiйшли нiмцi, вони холодними товарняками почали вивозити євреїв у концтабiр Белжец, що в Польщi, але через нестачу вагонiв вивезли лише шiсть тисяч, решту три тисячi загнали в гетто, вiдгороджене вiд навколишнього свiту. Їх там тримали в нелюдських умовах, а потiм почали вивозити до єврейського кладовища й розстрiлювати...
Тож меморiальний парк «Пам’ятай!» зберiгатиме пам’ять i про розстрiляних євреїв, i про страчених українцiв.

— То з якою метою звернулися до вас самбiрцi?

— Мета досить банальна: є проєкт, є ескiзи й креслення, бажання також є, але немає коштiв. А кошти потрiбнi, й не малi, бо треба впорядкувати дороги, вони в жахливому станi, треба провести великий комплекс робiт iз землевiдведення, зеленого будiвництва, благоустрою прилеглої територiї тощо.

Тож, повернувшись до Канади, я одразу звернувся до президента фонду «Українсько-канадська зустрiч» пана Джеймса Темертея, який дав згоду профiнансувати проєкт, i в Самбiр надiйшов перший транш.

Про iсторiю своєї родини охоче розповiдає Анда Майзельс:

— Мiй тато Йосиф Майзельс був заможною людиною, мав у володiннi зерносховище, про що в Самборi знали всi. Але нiхто не вiдав того, що пiд пiдлогою зерносховища був великий впорядкований пiдвал.

Коли в Самбiр увiйшли нiмцi й пролунали першi пострiли, тато разом iз молодою дружиною Ганною, моєю матiр’ю, сховалися в цьому пiдвалi.

Двiрником i водночас сторожем у тата працював старий Варiон. Вечорами, сидячи на лавцi, вiн спостерiгав, як пiсля риття окопiв у гетто повертаються колони виснажених євреїв. Із дозволу тата Варiон вихоплював iз натовпу то юнака, то дiвчину й опускав їх у пiдвал. За короткий промiжок часу в цьому пiдземному бункерi зiбралося понад двадцять (!) бранцiв гетто, якi одразу ж заходилися впорядковувати пiдземелля: треба було забезпечити їжу, воду, каналiзацiю, вони розшукали стару динамомашину, i вона давала свiтло. Зерно, яке було у сховищi, мололи на борошно, випiкаючи хлiю i навiть коржi — iншої їжi не було.

Отак i жили вони, аж до вiдступу нiмцiв.

— А як допомогли вашiй родинi мiсцевi жителi?

— Вiзьмiть того ж Варiона. Щодня i щоночi бiля нього проходили нiмецькi патрулi, але вiн удавав, нiби зерносховище порожнє, тримаючи на виднотi в’язку ключiв.
І то не все. Якось уночi батько пiшов на Днiстер (вiн омиває Самбiр), аби набрати води. Та нiмцi помiтили його, почали стрiляти. Тато кинувся в рiчку, пiд зливою куль дiстався протилежного берега. У нього не було сил зробити зайвий крок, та раптом чиясь сильна рука витягла його — то був мiсцевий житель, який прийшов порибалити. Вiн i переховував батька у своїй оселi, щохвилини ризикуючи життям своїм i своєї родини.

На честь українцiв, якi рятували євреїв, у Єрусалимi висадили цiлий лiс пiд назвою Алея Праведникiв. Я йду вiд одного дерева до iншого, i кожне з них блискучими металевими табличками називає себе: Іван Стебельський, Олена Григоришина, Марiя Бабич, Олександра Дудко, Іван Яцюк, Ольга Чорнобай, Леонiд Бак, Фелiкс Рудюк, Петро Семенiв, Володимир Ланко, Богдан i Орест Загайкевичi — не полiчити всiх.

Дослiдник Голодомору i Голокосту

Масове знищення євреїв пiд час Другої свiтової вiйни ввiйшло в iсторiю пiд назвою Голокост (у перекладi з давньогрецької — «спалення племенi»), масове знищення українцiв десятьма роками ранiше дiстало назву Голодомор i перекладу не потребує. Автор обох понять — юрист зi свiтовим iменем Рафаель Лемкiн, уродженець колись польського, а нинi українського мiстечка. У Яд-Вашемi мене зустрiчає велика меморiальна стела з барельєфом Лемкiна з бiлого мармуру. Нижче написи чотирма мовами — англiйською, українською й обома єврейськими — iврит та iдиш.

«Ця меморiальна пам’ятка вшановує доктора Рафаеля Лемкiна (1900—1959), фундатора понять «геноцид», «голодомор», «голокост».

У промовi, виголошенiй у Нью-Йорку в 1953 р., доктор Лемкiн описав Великий Голод 1932-33 рр. у Радянськiй Українi (Голодомор) як класичний приклад радянського геноциду.

Цей меморiал також ушановує багато мiльйонiв українцiв, яких було знищено пiд час Голодомору — одного з найбiльших геноцидiв, який запоганив європейську iсторiю XX столiття».

А суть така: 1953 року доктор Лемкiн виголосив свою знамениту доповiдь «Радянський геноцид в Українi». У Нью-Йорку, в залi Мангеттен-центр, зiбралася тритисячна аудиторiя.

«Це було не просто масове вбивство, — заявив Лемкiн, — це був геноцид, винищення не лише окремих осiб, а й цiлої нацiї». Голодомор, пiдкреслив Лемкiн, — це класичний приклад радянського геноциду.

Несподiвано в залi з’явився постiйний представник СРСР в ООН сталiнський фаворит Андрiй Вишинський. У промовi на пiдвищених тонах вiн доводив, що не можна видiляти лише одну нацiю — українську, голод, як стихiйне лихо, охопив Поволжя, Казахстан, частину Кубанi...

— З тiєю рiзницею, — зауважив Рафаель Лемкiн, — що в цих краях голод i справдi був стихiйним, що ж до України, то там його штучно органiзували, на що була вказiвка найвищого керiвництва СРСР.
На пiдтвердження своїх слiв Лемкiн зачитав стенограму вiд березня 1932 року: призначивши Павла Постишева новим керiвником України, Сталiн зазначив (дослiвно): «Ты, Паша, назначен туда в роли главголода, и этим оружием сделаешь больше, чем Буденный конными армиями. Коссиор немного растерялся, а у тебя рука железная».

— Неважко бачити, — вступає в полемiку Вишинський, — що провина за голод лежить на українському керiвництвi, i саме за це український лiдер Павло Постишев понiс справедливе покарання — 1939 року його було розстрiляно.

— Вiдчайдушно голодуючи, — доводить своє Рафаель Лемкiн, — українськi селяни без проблем розiбралися, хто ж родючу українську землю вкрив попелом Голодомору, i тому не до Постишева, а в Москву, в Кремль, повноводною рiкою полинули листи-зойки українцiв. Ось найхарактернiшi:

«Батьку наш великий Сталiн!
Чи законно це, що людей залишили без шматка хлiба, жодного фунта зерна, чи можна прохарчувати мiсяць од мiсяця дiтей однiєю картоплею, якої вже нема, а тому голодних день од дня збiльшується.
Тисячi пудiв забрано i снопами, i зерном, а ГПУ все шукає, у кого ще не забрано. Колгоспна худоба кожен день пропадає, бо нема соломи, не то що вiвса або дертi. Усюди по селах голодовка. До того ж за все, що в нас вивезено i зсипано, нiкому нiчого не заплатили.

Розсуди, великий вождь, а краще — дай хлiба!

Члени колгоспу Степан Мартиненко, Михайло Хуторний, Микола Шевченко за дорученням ограблених сiл Лосятин, Саливонки, Гребiнки, Храпачi, Скребишi Бiлоцеркiвського району Київської областi».
«Дорогий всесвiтнiй вождь тов. Сталiн!

Я звертаюсь i до тебе також iз проханням, горе та муки змушують. Я найнещаснiший у свiтi, лежу хворий i голодний i пишу, бо сiсти немає сил.
Пiдкрiпи i ти мене, пришли хлiба i сала, пiдтримай мої сили. Нехай я не помираю в пролетарськiй країнi вiд голоду — поки смертi немає, то їсти хочеться.
Іван Вовченко. Село Тальне, поблизу Черкас».

Один iз стовпiв погромної сталiнської юриспруденцiї Вишинський не знайшов аргументiв у вiдповiдь i демонстративно залишив зал.

І то була чергова перемога блискучого Рафаеля Лемкiна, бо першу вiн отримав у 1943 роцi, щойно в нiмецькому Ванзеє вiдбулася «конференцiя», яка проголосила про «остаточне вирiшення єврейського питання», тобто знищення єврейського народу як етносу, як нацiї.

У вiдповiдь Лемкiн ввiв в обiг поняття «Голокост», попередивши iнiцiаторiв «конференцiї» Гiммлера та Гейдрiха, що на них, як i на всiх ватажкiв третьо­го рейху, чекають праведний суд i неминуча кара, що за подiбнi злочини не буде термiну давностi, а нацистських злочинцiв розшукуватимуть навiть пiсля вiйни.

Нацисти тодi посмiялися над пророцтвами єврея Лемкiна, але дуже скоро все сталося за його передбаченнями: вiйськовий трибунал у Нюрнберзi засудив до смертної кари ватажкiв третього рейху, знявши термiн давностi за злочини проти людяностi, встановивши невiдворотнiсть покарання за масовi вбивства.

І тут уже за справу взявся iнший славний син України — Симон Вiзенталь. Вiн народився 1908 року в Бучачi, що на Тернопiльщинi, закiнчив Львiвську полiтехнiку за фахом «архiтектура». Дивом урятувавшись iз двох фашистських концтаборiв, Вiзенталь заснував i вiдкрив у Вiднi «Центр єврейської документацiї», де зiбрав досьє на всiх винуватцiв Голокосту, проголосивши полювання на них по всьо­му свiту. Серед iнших не уникли кари й кати Бабиного Яру в Києвi — Адольф Ейхман, Пауль фон Радомскi, Пауль Блобель.

Українiсти з Єрусалима

Щороку на початку березня, напередоднi шевченкiвських роковин, масштабнi заходи влаштовує Асоцiацiя українознавства Ізраїлю. Цьогорiч президент Асоцiацiї Вольф Москович та академiк-секретар Людмила Димерська-Цигельман влаштували конференцiю «Єврейсько-українськi взаємини: спiвiснування та конфлiкт». Робочою мовою конференцiї одразу стала українська — нею робили як науковi доповiдi (доценти Вiктор Радуцький та Ошер Вiльхер), так i вели широку дискусiю, тон у якiй задавав українознавець Юхим Торчинський.

Ізраїльськi українiсти не оминали гострих кутiв — у взаєминах мiж обома народами всяке бувало, проте наголос робили не на конфлiктi, а саме на спiвiснуваннi. І тут яскравих прикладiв було чимало. Так, уже згадуваний Юхим Торчинський презентував книгу Авраама Шифрiна «Четвертий вимiр», яка стала справжньою сенсацiєю. Автор книги, заарештований 1953 року за стандартними звинуваченнями у «шпигунствi», поневiряючись по сталiнсько-берiївських концтаборах

(ГУЛАГах), спiлкувався з тогочасною українською нацiональною елiтою, яка вiдбувала покарання за iдейнi переконання. З неприхованою симпатiєю автор змальовує такi постатi, як кардинал Йосип Слiпий, адвокат Володимир Горбовий, молодий Юрiй Шухевич, а також називає iнших активiстiв українського нацiонального руху: Михайло Колесник, Павло Кулиняк, Василь Ільчук, Долiшний, Духий...
— Про те, щоб видати таку книгу в Радянському Союзi, в Росiї, не могло бути й мови, — пiдкреслює Юхим Торчинський.

Не приховує Юхим Леонтi­йович i власних творчих планiв: щойно вiн закiнчив книгу-документ «27 сiчня» — саме в цю дату 1945 року був звiльнений жахливий концтабiр Аушвiц (Освенцiм).
— Тривалий час, — каже автор, — я шукав слiди того героя, який на чолi роти перебив нiмецьку охорону, вiдкрив ворота ув’язненим євреям i слов’янам, i в мене фiгурував якийсь абстрактний «офiцер Радянської армiї». Аж раптом, рокiв десять тому, вийшов указ президента України Вiктора Ющенка про присвоєння звання Героя України з врученням медалi «Золота Зiрка» гвардiї майору Анатолiю Шапiро, а за що саме, подано нижче:

«За мужнiсть i героїзм, виявленi при звiльненнi концтабору Освенцiм 27 сiчня 1945 року».

Радянська Україна всiляко замовчувала героїчний вчинок уславленого майора, i Анатолiй Павлович жив у Запорiжжi на скромну пенсiю, вiв напiвнужденний спосiб життя, тож 1992 року переїхав до США. І тiльки указ президента Ющенка розставив крапки над «i»: в Запорiжжi, на будинку, де жив герой, встановили меморiальну дошку, президент Польщi нагородив його вiдзнакою «Офiцерська честь», у США перепоховали з вiйськовими почестями.

«А там на чверть колишнiй наш народ», — сказав Володимир Висоцький. Спiлкуючись iз колишнiм нашим, а нинi з iзраїльським народом, я дiйшов висновку: кожен iз них з невимовною теплотою згадує свою рiдну землю, не розлюбив її. Найкраще про почуття новоспечених iзраїльтян сказав поет Авраам Шлiонський:

Любил у Днепра я ходить вечерами.

Один, завороженный, словно во сне.
Теперь я в Израиле: но присягаюсь:
Мне Днепр, Украина дороже вдвойне.