«Який невдаха той народ, котрий таке дозволив...»

Вічність благословляла єдинокровні племена українського роду об’єднуватися, щоб у VІІІ ст. заявити про себе на міжнародній арені українським народом.

Зароджувався український етнос із першими словами своєї мови у всесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі на вищому березі річки Десна.

А це понад ХХІІІ-ХІV тисячоліття до нової ери. Правічне охоплювало басейни всіх річок, які донині течуть на обширах правічної Матері-Землі.

Матеріальні й духовні здобутки мисливців на мамонтів, північних оленів, носорогів та іншу крупну звірину вповні успадкувала не менш значуща Трипільська археологічна культура. Сім тисяч років тому українські пращури після полювань, риболовлі та збирання дармових плодів земних приступили до орання-сіяння та вирощування жита, пшениці й усякої пашниці. Відтоді вони одні з перших на третій від Сонця життєдайній планеті рільники, «георгос» по-грецькому — землероби, а по-українському — хлібороби й навіть гречкосії.

Син старовинного козацького роду, відомий свого часу адвокат і громадський діяч Микола Міхновський чи ж не справедливо зауважував: «Ми боремося проти чужинців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори».

З надією на світлішу долю поневолених опублікував 1900 р. у Львові брошуру «Самостійна Україна».

Запам’ятаймо заповідане непохитним борцем за волю рідного народу: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації... Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації! І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу... Ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна...»

12 вересня 1903 р. на урочисте відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві зібрався цвіт волелюбного волевиявлення: Дмитро Багалій, Микола Аркас, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Панас Мирний, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Леся Україна, Гнат Хоткевич...

Заздалегідь проінструктовані жандарми нишпорили, як щурі, оскверняючи повітря імперським суржиком. Присутній на офіційному заході всевладний високопосадовець попередив про заборону виголошувати промови «малороссийским наречием». Циркуляр міністра внутрішніх справ застерігав: «Украинского языка не было, нет и быть не может, а кто этого не понимает — враг России».

Підготовлені для цензури тексти виступів українські патріоти демонстративно порвали на очах у публіки, висловлюючи невтримне обурення. Показали присутнім порожні теки. Микола Міхновський накинувся на імперського прислужника з таким гнівом, що царський посіпака знепритомнів. Ненависть до одвічного українського слова потьмарювала обрій, як чорна градова хмара.

Всесвітньо відомий мислитель Махатма Ганді, пам’ятник якому височіє віднедавна в Києві, жертвував власним добробутом заради визволення Індії від англійських колонізаторів. Зі знанням справи провіщав: «Інтелігенція, вихована окупантом, є найбільшим ворогом свого народу». На лихо, знаходяться доморощені переродженці, які підспівують ненависникам української мови, відступаються від заповіданого провісниками святої волі.

Кремлівські агенти зі шкури лізуть, щоб розпалювати в Україні розбрат, зіштовхувати лобами одних із другими. Поділяй і владарюй — така вавка в головах ненаситних. Для сучасності в Україні, мабуть, було б забагато честі звеличувати її як якусь еру чи епоху. Скоріше, це період ненажерливості.

А конкретно — панування ненажер у Євразії. Маючи на мислі хижацьке розкрадання казни, підступні втягують суспільство в дискусії довкола святого права українського народу на державну мову на справіку рідній Матері-Землі, ні від кого не загарбаній, не колонізованій. На лихо, в суперечках із піною на губах не тільки в супротивників будь-чого українського, а й у їхніх опонентів не повертається язик указувати на те, що під кремлівським контролем найменші українські прояви задихаються в чаду ненависті, утисків, переслідувань.

В окупованому Криму не залишилося жодної української школи, жодного вищого навчального закладу, жодного театру. Відібрано, ліквідовано, щоб не було й пам’яті, православні українські церкви. В окупованих ОРДЛО скасовано статус української мови як державної. Чорносотенний розгул накриває ущент розорену територію, просякнуту до самої магми жертовною козацькою кров’ю.

Демографічна ситуація в Україні надзвичайно загрозлива. Смертність більш ніж удвічі перевищує народжуваність. Злостиві втовкмачують у темні голови, що до кінця століття животітиме тут 17 мільйонів наче ж вищих створінь. Ученим розібратися б, для кого ж вивільняється «життєвий простір»?

Мимоволі спадає на думку проречене у ХVІІІ ст. шотландським поетом Робертом Бернсом: «Який же жалюгідний блазень в ролі короля! Який невдаха той народ, котрий таке дозволив!» А понад усе збутися б пророцтву від щирої в усіх її помислах Лесі Українки: «Будем жити! Геть думи сумні!»