Заручниця століття: Броніслава Зеленська з Проскурівщини пережила два голодомори, втрату коханого і депортацію

Буремне двадцяте століття. Яким безжальним воно було для України? Скільки людей загубило?

По скількох долях проїхалося пекельним танком, руйнуючи все на своєму шляху? Скільки душ заморило голодом?

Ще з дитинства я чула розповіді прабабусі про минуле. Мені, тоді малій дівчинці, воно здавалося не важливим, якимось чужим. Та й для чого заклопотаній іграшками дитині минуле? Що в ньому цікавого?

Однак ті розповіді пам’ять вправно відкладала у свої закапелки, очікуючи зворотної трансляції. Я росла, продовжуючи слухати прабабусині історії, які старенька стала розповідати частіше і, здавалося, сміливіше.

Допоки не бідували

Україна  стала незалежною дер­жавою, переживши Радянський Союз. Гучні події відкрили очі на багато прогалин у нашій історії. Вивчаючи шкільний курс, я помітила розбіжність між інформацією в підручниках із бабусиними розповідями. Проте факти ці залишилися в тих самих закапелках, разом із розповідями.

Молоде життя вирувало. Закінчення школи, місто, університет, одруження, діти. Всі ці події посунули минуле ще далі. Здавалося, його не існувало.

Аж доки якось у книжковiй крамницi мені на очі не потрапило видання Петра Ящука «Костьол» (про мій рідний край, де саме так називали римо-католицькі храми). Взявши до рук, зрозуміла, що це збірка свідчень про Голодомор, репресії, депортації.

Погортала тоненький примірник. Листочки розкрилися так, що погляд вихопив одне свідчення від Зеленської Броніслави Олександрівни. Декілька секунд знадобилося, аби мозок таки зрозумів, що то й є моя прабабуся. Пробігла очима свідчення, в голові відразу воскресли всі розповіді, які в дитинстві іноді видавалися нецікавими й нудними. Отже, все це бабуся розповідала й дослідникові?

Раптом захотілося розповісти ті історії всьому світові. Ні, не розповісти, прокричати! Захотілося оселити їх у кожній молодій та старій голові. Адже те покоління, яке пережило страхіття, вже відійшло. Чи ж усі розповідали про пережите, як моя бабуся, яка тепер стала для мене героїнею?

Народилася Броніслава в 1904 році в мальовничому селі Буртин, що на Проскурівщині (нині Хмельницька область). Заснували його за часів Речі Посполитої польські переселенці, населення складали переважно етнічні поляки та невелика кількість українців. Відповідно, всі етнічні поляки — римо-католики, проте костелу в селі не було, православної церкви також.

«...Загалом родина була не заможною, проте й не бідували. Доньки завжди працювали по господарству. Землі багато, потрібно посадити, обробити, зібрати, а потім ще й на базарі продати. Більшість земель у селі належали вельмишановному пану Карвіцькому. В його власності був і завод із виготовлення вогнетривкої цегли, який знаходився в Буртині. Там працювало багато селян. Трудився на тому підприємстві й Олександр Навроцький — Бронин тато...»

Проте аграрна праця була основним видом діяльності селян. Вони тримали багато худоби та трудилися на землі.

Світом загриміла Перша світова. Жити стало ще гірше. Тяжка праця в полі з ранку до ночі знесилювала дівчат.

Сестри швидко подорослішали. Та чи було в них дитинство? Яке воно, те дитинство? Чи знали вони, що таке ляльки, крім тих, що самі собі крутили, та й будь-які інші іграшки?

Землею мусили поступитися

Більшовицький переворот занапастив селянські господарства Буртина i прилеглих до нього сіл. Завод вогнетривів ледве працював. Нова влада розпочала масову експропріацію земель сільської буржуазії. З села виїжджали люди, дехто до Польщі. Найбагатші пани роз’їхалися. Решта селян для радянського режиму були куркулями. Родина Навроць­ких не належала до класу буржуазії, проте деякою землею мусили поступитися.

«...Війна закінчилася, легше не стало. Всі події були незвичними. Якесь розділення територій. Що воно таке? Бог його знає! Тільки зрозуміли, що радянська влада прийшла вже, здавалося, назавжди. У селі з’явився новий учитель, який навчав тепер уже українською. Революція трохи переполохала Буртин, як, певно, й усю країну. То ті солдати стояли, то інші. Місцевого ксьондза закатували. З якої банди були ті злочинці, так ніхто й не дізнався. На поховання їздили всією родиною. У серцях людей почав зароджуватися страх...»

У 1927 році Броніслава одружилася з Зеленським Мар’яном, який був односельцем. Відтак стала Зеленською. Молодята почали будувати власну хату, де мріяли бути щасливими. Проте не так сталося, як гадалося.

У село прийшла колективізація. Родина бере активну участь у місцевій «волинці», на придушення якої державний апарат відправляє червоноармійців, бо міліція не змогла дати ради повстанцям. Перші загиблі. Страх.

Але були й радісні моменти. У 1928 році в родині народжується син Казимир, у 1931 році — Фелікс. Щаслива родина на деякий час намагається забути негаразди. Бронин чоловік влаштовується у Шепетівці (від Буртина 40 км) на смолярню, де йому справно платять. Броня ж змушена вступити до колгоспу, аби уникнути державного покарання, яке родині світило після участі в повстанні.

По хатах ходили «червоні мітли»

Ішов 1932 рік. У село прийшов великий голод. Люди, яких називали «червоними мітлами», ходили по хатах і забирали все. Переважно то були чужі, але й односельці траплялися разом із ними. Прийшли й до Бронi. Майже все з господарства забрали.

Голод тиснув усе сильніше. Їли тільки те, що Броня приносила з колгоспу. Вона потайки ховала у свиті кусочок черствого хліба, який давали на обід, і ввечері ділила його між дітьми й татом. А сама тільки дивилася на те, як вони їдять, голодуючи. Тодi ж жінка дізналася, що втретє вагітна...

Зима 1933 року була найваж­чою. Здавалося, тотальним голодом було пронизане навіть повітря. У селі з’явилися випадки, коли батьки їли дітей. Це не вкладалося в голові, проте люди були доведені до такого стану, що марно чекати від них чогось іншого. Село задихалося. Воно в конвульсіях просило про допомогу, на яку чекати було марно.

Мар’ян продовжував працювати на смолярні, приходив украй рідко, не мав сил. Навесні вагітна Броня, ледве тягаючи ноги, записалася в чоловічу бригаду, аби працювати на конях. Там обіцяли платити більше. Чоловік того не знав.

Голод відступив. Улітку родина поповнилася донькою Леонтиною. Здавалося, щастя зовсім поруч. Через пару років народилася четверта дитина — донька Зофія. Усе так, як мріяла колись молода родина.

Аж раптом, одного передріздвяного вечора, коли Мар’ян прийшов iз роботи на вихідний, у хату постукали. Той стукіт Броня запам’ятала на все життя. Бо він забрав її коханого. Назавжди.
«...Здавалося, життя закінчилося, бо обламали крила. Ті крила були рушійними в їхній із Мар’яном сім’ї. Ті крила, які через безліч перепон вели їх до щастя...»

Люди пошепки розповідали, що в райцентрі назбиралося дуже багато арештованих. Усіх звозили в костел. Саме там була в’язниця. Туди одного дня попрямувала й Броня, яка будь що прагнула допомогти чоловікові. Ходила вулицями Полонного. Прислухалася до перехожих.

«Можливо, щось дізнаюся», — думала вона. Пройшла повз костел, та впритул не підходила, бо охорони було повно, НКВСників. Одначе вона відчула якийсь емоційний біль, майже фізичний, від перебування біля храму, та про долю чоловіка так нічого й не дізналася.

Спокійне життя висипалося крізь пальці

Ішла осінь 1940 року. У світі — війна. Попереду — депортація до Бессарабії. Три місяці дороги. Три місяці життя на підводі разом iз дітьми. Кінь ледве соває копитами. «Хоч би не здох», — увесь час стурбовано крутиться в голові думка.

Та як добре, що він узагалі є. І корова. Бо все, що Броня взяла з собою з харчів, давно з’їли. А з Кралі хоч глечик теплого молока дітям щодня є.
Декілька людей з їхньої колони померло. Ховали просто при дорозі, бо іншої можливості не було. Викопували яму й кидали. Як щось непотрібне. В такі моменти Броня згадувала Голодомор. І знову все це бачили діти.

Та, діставшись бессарабського села, де їм належало жити, жінка з дітьми навіть зраділа. Хату виділили добротну. Було помітно, що попередні мешканці оселі збиралися надто швидко, нічого не забравши. Хто вони? Які їхні долі?

За звичкою, спокійне життя висипалося крізь пальці. На початку літа голова сільської ради бессарабського села зібрав усіх переселених сюди за останній рік осіб. Кожному видав документ, в якому, з його слів, було вказано, куди знову переселяють громадян. Як виявилося, кожного виселяли на попереднє місце проживання. Броню з дітьми відсилають також додому.

І знову підвода, на цей раз уже запряжена парою коней, і знову стара корова Краля, прив’язана до неї. Четверо дітей у возі. Чорне старе суконне пальто, щоб захистити їх уночі від холоду.

Одного дня стара підвода, що ледве трималася купи, загрузла в лісовій багнюці. Вся колона, до складу якої входила героїня книги, вкрай поспішала (озираючись, чи не з’явилися позаду фашисти) й покинула жінку наодинці з проблемою. Довелося разом із дітьми заночувати в багнюці серед густого лісу.

Німці наступали. Вони й знайшли нещасну, вкрай стомлену жінку з застряглою підводою посеред ночі в густому лісі. Броня встигла думками попрощатися з кожним із дітей, які мирно сопіли на возі, й сміливо подивилася в очі ворогові. Втім саме недруг витягнув воза з глибокої розкислої калюжі, звільняючи собі шлях, не завдавши жодної шкоди родині.

Повернення додому видалося важким. Хата, яку отримали в колгоспі, ледве трималася купи. Довелося все починати знову. Під час війни це робота нелегка. А далі — визволення села від фашистів, які, відступаючи, спалили Буртин.

Наступним щаблем у драбині життя родини Зеленських був Голодомор 46-47 років. За весь 1946 рік роботи в колгоспі Броні не дали ні зернинки. А було визначено заплатити податків: сорок кілограмів м’яса, двісті сорок яєць, двісті двадцять літрів молока, сімсот карбованців. Задарма також пішов державі табун гусей.

У колгоспі погнила картопля в кагатах, стала бридкою та смердючою. Її вибирали, промивали, підсушували та їли. Але й це робили потайки, щоб ніхто не дізнався. Бо тюрма чекала на кожного, кого б застали за цією справою.

Саме тоді Броня вирішила поїхати до Західної України, а саме до Чорткова, де, за чутками, була можливість виміняти трохи хліба. На щастя, це їй вдалося...

Коли викладала молитовник, не страхаючись

Життєві перипетії не відступали, вперто переслідуючи жінку. Згоріла хата, яку Броніслава почала будувати після війни. Безпідставні виклики до міліції щодо репресованого чоловіка.

Страшна знахідка у старому Полонському костелі, яка вибила жінку з життєвої колії, даючи впевненість, що разом з іншими бранцями там назавжди залишився її Мар’ян. Пізніша його реабілітація.

І лише тоді, коли повна хата дітей, онуків i правнуків раділа, що Україна стала незалежною, тільки тоді, в глибокій старості, при доброму розумі, Броня відчула себе насправді щасливою, вільною, незалежною!

Тільки тоді зі сльозами на очах вона виклала на стіл свого старого польського молитовника, не страхаючись, що хтось зайде в хату й забере його. Молитовника, який бачив надто багато, який знає всі її таємниці, який вона передасть комусь з онуків чи правнуків. Молитовник довжиною в століття, молитовник довжиною в життя!..

Моя книжка «Заручниця століття, або Бронине щастя» — це історія, яку я отримала у спадок. Знаючи історію, передаючи її своїм наступникам, ми багатіємо духовно, починаємо себе поважати, сміливо дивлячись у вічі майбутньому.

Вікторія РИБІЦЬКА