Стереотип надсильного чоловіка забирає життя воїнів - психологиня Галина Тютюнник

Депресія, проблеми у соціальній адаптації, нічні жахи, агресія, страх через можливий суїцид — те, що спонукало у свій час чимало дружин, мам воїнів АТО звертатися до психолога. Кожна людина має свої актуальні способи відновлення: на тілесному, емоційному, духовному рівні. Віра є одним із важливих важелів для особистого відновлення та відновлення стосунків.

«Україна молода» розпитує про досвід роботи з сім’ями ветеранів практикуючу психологиню, бориспільчанку Галину Тютюнник.

Як підтримати

— Пані Галино, чи багато до вас зверталося дружин воїнів АТО і з якими головними проб­лемами?

— Зараз дружини ветеранів майже не звертаються. Багато звернень було саме у 2014-16 роках. Тоді всіх лякала невідомість: як буде після повернення і як усе це пережити? Після возз’єднання сімей головною проблемою ставали залишкові реакції психіки на отримане травматичне навантаження. Дружинам/мамам роз’яснювали, що це нормальні реакції на ненормальні події. На відновлення психіки потрібно від 6 місяців до 3-5 років.

За 1-6 місяців проходять гос­трі реакції, якщо не проходять, то ми говоримо/підозрюємо ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Ми, психологи, давали практичні рекомендації, як краще поводитись у цей час, що розповідати дітям, як підтримати свого військового, у тому числі й у переживанні втрати побратимів. Одним із важливих ресурсів тоді було об’єднання людей зі схожими переживаннями та психологічний супровід процесу проживання втрати та підтримка членів сім’ї.

Водночас траплялося, що жінки з сімей воїнів АТО скаржилися на пиятику, внаслідок пережитого ними. Однак, коли розпитували їх більш детально, виявлялося, що часто зловживання алкоголем було і до досвіду війни. Вживання алкоголю — це, швидше, невтішна традиція, ніж наслідок пережитого. Хоча варто розбиратися у кожному конкретному випадку. Подеколи були скарги і на домашнє насильство. Проте не можна говорити, що це особливість саме сімей ветеранів. Проблема домашнього насильства — це, на жаль, загальнонаціональна проблема. Зверталися також із випадками подружніх зрад (як із боку чоловіка, так і дружини).

— Оскільки всі ці проблеми дуже серйозні й глибокі, то з них виходили головно за підтримки-супроводу психолога чи все ж і самостійно?

— По-різному. Узагалі возз’єднання партнерів бувало дуже болючим саме через те, що пережите кожним iз них зробило партнерів іншими. І робота з парами полягала, зокрема, і в тому, щоб познайомитися з «новим» партнером і знайти те спільне, яке зблизить і стане опорою для подальшого спільного життя. Психологами була виконана глобальна робота, проведені групи, роздано багато довідкових матеріалів.

Чимало сімей впоралися самостійно, просто маючи інформаційну підтримку. Варто пам’ятати, що, зіткнувшись із досвідом війни, травми зазнає майже кожен, проте не справляються з цим досвідом лише +/20%. Водночас природа потурбувалася про те, щоб ми могли відновитися після екстремальних подій. І більшість із нас адаптуються самостійно, а то й отримують поштовх до зростання.

Проте якась частина сімей розпалася. Чому? Питання досить обширне. Хтось не отримав допомоги, бо так і не дізнався про неї. Хтось зневірився у тому, що щось би допомогло. А хтось просто навіть не намагався, йдучи сценарієм багатьох­ сімей навколо. Адже в Україні, на жаль, кількість розлучень сягає 67%. Тому це теж не є особливістю саме ветеранських сімей.

Галина Тютюнник.
Фото з власного архіву.

Наслідки неподоланої колективної травми

— Щодо суїцидальних думок хтось звертався?

— До мене особисто — ні. Та смерть у наслідок суїциду в нашому районі є. Зараз мало будь-яких звернень з підґрунтям АТО, та й нема у нас зараз якогось спеціалізованого осередку, куди б ветерани чи члени їхнiх сімей могли б звернутися по підтримку. У нас є ГО «Асоціація учасників АТО Бориспільщини», і якась частина ветеранів отримує там підтримку. Члени асоціації отримали зав­дяки семінарам і тренінгам, які проводились у Борисполі, певні навички, розуміння як вони можуть підтримати свого побратима. Однак в асоціації інші завдання, і часто емоційна, психологічна підтримка залишається осторонь. На неї просто не вистачає ніякого ресурсу. Адже це все на волонтерських засадах, а життя необхідно забезпечувати.

Багато чого можна було б уникнути у сім’ях ветеранів, якби комбатанти (особи, якi брали безпосередню участь у бойових діях у складі збройних сил) зверталися по допомогу, визнавши наявність проблеми. Однак стереотип надсильного чоловіка (а тим більше воїна), здатного з усім упоратись самостійно, почуття провини і сорому, несвідомий страх «не прийняття» і «покарання» утримують від звернення по допомогу й забирають життя воїнів не лише через власне суїцид, а й шляхом відмови від життєво потрібного лікування, ризикованої поведінки, вживання речовин.

— Існує думка, психологічна допомога потрібна не тільки воїнам АТО, а й усім їхнім домашнім... Це так?

— Так, сім’ї ветеранів зазнали вторинної травматизації і теж потребували та потребують допомоги. Окрім того, надаючи допомогу безпосереднім учасникам та свідкам військових дій у їх адаптації та реабілітації, ми оздоровлюємо не тільки їх, а й населення у цілому. Тому, як розуміємо, відмова від вирішення задачі адаптації може обернутися катастрофічними наслідками не тільки для самого постраждалого.

Якщо суспільству не вдається справитись з колективною травмою, відбувається так звана трансгенераційна (міжпоколінна) передача. Травма делегується нащадкам, які переживають її як свою. Нове покоління отримує потребу щось з цим зробити. Тоді, наприклад, відбувається горювання і туга за своїми предками або з’являється бажання помсти за них, намагання відновити потоптану справедливість.

— Що ще з поведінкового підтримувало травматичні переживання воїнів АТО після їх повернення додому?

— «Зависання» у фантазіях: перегляд новин, «моніторинг» ситуації, прокручування тривожних думок, «залипання» у соцмережах та он-лайн спілкуванні додавало напруги у життя, хоча у ньому шукали заспокоєння, заспокоєння через контроль. Багато хто роками жив з думкою, що ось-ось все буде, як колись... Це підвищувало тривогу і конфліктність між членами сім’ї. Також у сім’ях ветеранів конфлікти траплялися тоді, коли партнер подружжя, який чекав військового, бачив майбутнє як повернення того, що було до досвіду війни, або коли ветеран, будучи глибоко травмованим, втративши сенси, сам не бачив картини майбутнього, а партнер... намагався будувати спільні плани.

Як перебороти замкнутість

— Часто домашні скаржились, що ветерани переносили на них свою непосильну військову муштру...

— У сім’ях учасників бо­йових дій додавали напруги перерозвинені «акуратність»/«порядок», «пунктуальність», «послух», «час», «довіра», «вірність (відданість)», «щирість» — як потреба у безпеці у військового. Якщо партнер (батьки, діти) порушував встановлений (часто лише у думках) ветераном порядок чи не приходив вчасно, чи проявляв незгоду, непослух і тому подібне, учасник бойових дій реагував досить болюче, адже на війні ці якості рятували життя. Певна річ, для людини, котра пережила пекло, усе перераховане довгий час було набором життєво необхідних навичок, які раптом стали нівелюватися найріднішими людьми... Працювати з цим доводилось бережно, поступово виводячи підсвідомі реакції, очікування на рівень усвідомлення і керування своїми реакціями з боку ветеранів та розуміння і прийняття реакцій iз боку партнера.

— Багато військових, на жаль, довго не могли вийти зi стану пригнобленості, а деякі й досі там...

— Так, ветерани по поверненню часто ставали замкнутими. З одного боку, це обумовлено невпевненістю у своїх здібностях тут, на мирній території. Зокрема, чи зможу я стриматись, утриматись у контакті, якщо хтось матиме іншу думку, неусвідомлено провокуватиме? Водночас могла переважати і невпевненість у собі. А тут головними вже були сумніви щодо того, чи гідний я уваги, часу, любові й спілкування після всього пережитого мною жаху?

Та насправді все перераховане вище обумовлено більш глибокими процесами на базовому рівні (Хто Я? В чому смисл?) і необхідністю зменшення зовнішніх контактів та поглиблення контакту з самим собою. От саме в цей складний час сім’ї і знаходили самостійно чи за допомогою спеціаліста те спільне, на яке обоє партнерів могли обпертися, щоб пережити і перебороти цю свою найбільшу психологічну проблему стосовно адаптації.

Для різних сімей це були різні речі. Проте особливо хочеться зазначити таку здібність, як віра. Вона, за спостереженнями колег, неймовірно виросла на той час. А точніше, стала більш якісною. І, зазвичай, в обох партнерів у всіх сім’ях учасників бойових дій. Отже, віра в себе, одне в одного, у світ і стала однією з найважливіших стабілізаційних складових для реанімації здорових гармонійних стосунків.

СТАТИСТИКА

Серед учасників АТО рівень розлучень, зі слів спеціалістів, за одними даними, не перевищує звичайні показники, за іншими — досягає 80%. Неофіційне опитування на сторінці у «Фейсбуцi» «Життя після АТО» і показало наступні результати, які підтверджують, що кількість розлучень не перевищує загальну кількість розлучень по країні:

60% — вже розлучилися;
28% — на межі розлучення;
12% — залишились у шлюбі.

Офіційної статистики суїцидів серед членів родин учасників АТО нема. На всіх рівнях влади про це говорять неохоче, адже, за неофіційними даними, це дуже шокуючі цифри.

ПІДТРИМКА

З квітня 2014 року представники Громадської організації «Українська асоціація фахівців iз подолання наслідків психотравмуючих подій» почали надавати психосоціальну та психологічну підтримку постраждалим унаслідок війни на сході України на території Борисполя та Бориспільського району Київщини.

У липні 2015 року на грантовій основі був відкритий «Центр психосоціальної адаптації постраждалих у конфлікті на сході України», який проіснував до грудня 2017 року включно.
До цього часу підтримка цих категорій здійснюється на волонтерських засадах.