Сто років із ясними й праведними помислами: неймовірна історія Катерини Карась

Ще донедавна сама засаджувала город. Місить тісто на хліб, чистить картоплю, робить вареники.

Розколює волоські горіхи, які рясно плодить дерево у дворі, бо є попит на них. Ходить по кімнатах перебудованої хати, коли надворі негода.

Бо будь-який застій, лежання на канапі веде до атрофії, приреченості, переконана Катерина Карась — мешканка села Стрілковичі Самбірського району, що на Львівщині, яка 26 січня сягнула 100-літнього віку.

Її доля-недоля віддзеркалює події драматичної історії української людності найзахіднішої гілки на тому тривалому відрізкові часу.

На правобіччі срібнолентого Сяну

Рідко вживали на побутовому рівні ім’я Катерина, хоча воно було поширене, не в останню чергу завдяки святій великомученицькій Катерині Александрійській та однойменному віршу Тараса Шевченка. Називали Каська, ласкавіше Кася, Катруся як вияв поваги до шанованої жінки, найперше до дівчат.

Вона — молодша сестра моєї мами Юлії, тобто моя цьоця, як називають у нас, галичан (i такі «нелюбі» совєтському правопису «галицизми» буду використовувати, засвідчуючи багатство української мови розмаїтими, неповторними діалектизмами). Мої батьки і я, первісток, жили разом iз дзідзьовою (дідусевою) сім’єю.

Цьоця Каська, як переважно звертались до неї, — невисокого росту, тендітна, рухлива, балакуча, наділена співочим голосом, — дуже тішилася мною, принагідно брала на руки, гойдала, виспівувала. Я теж тішився, але відчував якийсь мовний дефект: замість Каська, з’ясувалося, вимовляв «Тасьта».

Жодні поради сказати, приміром, когут, курка, кіт тощо, не допомагали. І ось одного разу прорвало: я промовив виразно Каська! Мабуть, увесь день я голосив це ім’я в хаті, на подвір’ї, аби всі чули, аж просили мене вгамуватися.

Висловлюючи симпатії до моєї, напевно, вісімнадцятирічної няні-цьотки, не маю жодного наміру ідеалізувати її образ як близький, родинний; його реалізм, узятий з її та моїх, молодших сестер Ліди й Марусі, спогадів не потребує прикрас, міфів, у чому переконається читач. Це типова проста українка, яких мільйони. Водночас кожна неповторна, індивідуальна зі своїм життєписом.

Народилася Кася в селі Тирява Сільна, що розкинулося в долині мальовничих гірських схилів на правобіччі «срібнолентого» Сяну (за враженням Григорія Цеглинського). Кілометрів 12 північніше Сянока (Польща).

Облюбувала людина цю місцевість давно, якщо знайшли тут «камінь iз діркою» (напевно, молоток чи сокиру кам’яного віку), виявили залишки городища Х-ХI століття, а писемна згадка про село сягає початку ХIV століття.

Наявність соляних джерел (суровиці), організація солеваріння надали селу особливої ваги, що від 1435 року позначилося на її додатковій (дуалістичній) назві — Сільна. До соляного промислу долучився нафтовий, коли на початку 30-х років ХХ століття виявили нафту (ропу), розпочавши її випомпування.

Поза сумнівом, у цих та інших справах брав участь рід Карасів — давній, зафіксований у люстрації 1565 року. Його нащадки — типові хлібороби, що важко працювали на глинястих ґрунтах, займались додатковими ремеслами, шукали заробітків.

Дзідзьо Михал (Михайло з сільським назвиськом «Кулач») успадкував фах ткацтва з верстатом та всім причандаллям. Після Різдвяних свят вносив їх у хату i ткав.

До цієї справи, в сенсі від вирощування конопель та льону до виготовлення пряжі й ниток, були залучені всі чотири доньки під опікою бабці Цилькі (Цицилії), в тому числі Каська.

Формально вона була п’ятою у сім’ї, враховуючи, що найстарша померла в ранньому віці, за нею народилося ще два брати (передостанній помер замолоду). У такій багатодітній галицькій сім’ї ніхто даром хліба не їв, для кожного знаходилося місце до праці, доглядати наймолодших тощо.

Перші та другі совєти

Цей життєвий ритм у неприхильних до українців умовах Польщі порушила Німеччина: 1 вересня 1939 року напала на Польщу, з якою ще недавно мала приязні відносини, що розрослося в Другу світову війну. Добити шляхетську Польщу поспішив «союзник» Гітлера — кремлівський диктатор Сталін.

Він захопив, утім усім вкладали в голови «визволив», західноукраїнські землі від клятої шляхти.
Для нас, галичан, згідно з совєтською пропагандою, це був так званий «золотий вересень»: у село прийшли червоні «освободітєлі», або, як їх називали, «перші совєти». Вони, за їдким дотепом «визволених», були кращі від повоєнних других, бо швидко забралися.

Щодо перших совєтів. Були в селі москвофільські елементи, яким симпатизували окремі з тих, що перебували в російському полоні під час Першої світової війни, де набрались революційних «бацил», не вникнувши в суть, тож вийшли компанією зустрічати «братів» зі сходу...з царським біло-синьо-червоним прапором.

Хтось їх отямив, швидко згорнули триколор, але казус стався, над яким іронізували не тільки в селі; звичайно, обійшлось, як кажуть, без наслідків, бо радість ґратуляції переважила.

«Освободітєлі» створили прикордонну заставу на плебанії, що навпроти церкви, вигнавши ксьондза з жінкою та чотирма дітьми, свою 800-метрову смугу радянсько-німецького кордону, що проліг по Сяну, зміцнили двома дзотами, зачистили, тобто відселили з неї жителів, переважно на Волинь, звільнену від польських осадників-колоністів. Це перша, невелика, але депортація.

Сім’я Карася в смугу не потрапила, проте увагою до її глави не обминули. На зустріч з «освободітєлями» не прийшов, хоча теж був серед полонених у Росії, революційно-православних «бацил» не набрався, залишався серед тих, які мріяли про самостійну Україну. На фронт мобілізувала його Австро-Угорщина, змусивши залишити дружину з чотирма неповнолітніми доньками. А якби не повернувся? На жаль, таких було чимало.

Познайомився він «практично» з новітніми «москалями», яких тут пам’ятали з часів першої війни, напевно, не без кольорів прапора, в інший спосіб: наказали здати армії молодого коня, підготовленого ним на заміну старого. Коня не повів, доручив мамі, я теж пішов iз нею, наївно сподіваючись, що мені дадуть цукерку. Що думав дзідзьо про «рятівників» знедоленого краю — здогадатись не важко. Але це тільки початок.

Цьоця Кася теж мала «можливість» познайомитися з ними: щось емоційно розповідала колежанкам на пасовищі, розмахуючи руками; а пильні прикордонники вгледіли в цьому якісь сигнали німцям по той бік Сяну, тож повели її на заставу для пояснень.

Не маю жодних намірів налаштовувати читача на вкрай негативне сприйняття тих, убого вдягнених рядових прикордонників, серед азіятів яких були й східняки-українці. Вони прагнули спілкування, зближення з галичанами тощо, але режим не дозволяв. Здається, єдиним засобом слугував у цьо­му... патефон. Коли ми виходили з церкви, вони виносили його на подвір’я й крутили платівку із записами совєтських пафосних патріотичних пісень. Зрозуміло, запам’яталася мені «Катюша».

Трудовий табір №333

«Звільнені» території районували за совєтським поділом, ми опинилися у Ліському районі новоствореної Дрогобицької області, у виданих паспортних посвідченнях багатьох «звільнили» їх власників від галицької ономастики: Каська, Кася стала твердою Катериною, у побуті нав’язували назви Катя, Екатєріна, навіть Катюша.

Звичайно, це навіть не «квіточки» стосовно того, як режим, його проводирі поводилися у краї, скільком вкоротили життя, відправили на сибірські простори, про що тепер документально відомо; як почувалися «прапороносці», — можна здогадуватися.

Не забарилися в червні 1941 року чергові окупанти — вчорашній «союзник» сталінського режиму гітлерівська Німеччина. Німаки, як їх називали галичани, навіть ті, що сподівалися на їхню українізаційну прихильність, оприлюднили: чого «не можна» робити, бо розстріляють, за ухиляння від обов’язкового контингенту Рейху, теж жорстоко покарають, у тому числі зажадали живого товару: «остарбайтерів».

Вибір знову випав на Карася. Три найстарші доньки вже заміжні, залишався наймолодший син Юско (Йосиф, 1924 р. н.), дід пожалів його, єдиного, аби не пропав, для господарки потрібніший, тож віддав iз болем у серці Каську.

Привезли її та ще одну з села в м. Фрейбург, що в південно-західному куті Німеччини між Францією та Швейцарією, поселили в табір №333, обладнаний нарами, працювала цьоця під №29.

Це був військовий завод, де виготовляли, комплектували різні патрони, в тонкощі виробництва яких вона не вникала. Очевидно, завершальний цикл не доходив до працівниць, бо могли б бути зриви, вибухи, чого не міг не брати до уваги виконавець військового замовлення.

Десь справді були терористичні акції, жертви, що інтригували на видумування детективно-фантастичних творів, але в таборі №333 таких фактів не зафіксовано. Суворий нагляд, контроль охоронцями забезпечував роботу заводу без пригод.

Зрештою, всі ці мілітарно-шкідницькі наміри якнайменше цікавили привезених роботяг на завод. Вони переймалися власним існуванням, виживанням, мрією повернутись додому. Харчували їх мінімально, домінувала зупа з брукви (городній овоч, уживається в їжі передусім як корм для худоби), ще давали щось випити, що називалося «кавою». Дозволялося після роботи десь підробляти (а чому б ні?), адже це підтримувало німецьку економіку.

Цьоця Кася влаштувалася в ресторан: мила підлогу, посуд, чистила картоплю і т. ін. Асоціяція з рестораном, де можна ласувати смачними наїдками, — виключалася. Хазяйка ресторану — скупа й жорстка німкеня — демонструвала той німецький порядок, де прибиральниця не мала жодних шансів навіть наблизитись до тих смакот.

Одного разу вдалось прибиральниці непомітно вихопити «делікатес» — картоплину з кип’ятку. Розраховувалася хазяйка ресторану дешевими недоїдками; ніхто із співтабірниць, які пробували працювали тут, не хотіли мати справу з нею.

Цьоцю Касю — невибагливу, слухняну, та й куди йти їй — тендітній, на якусь іншу роботу, хазяйка харчового закладу цінувала за її старанність, відповідальність, чистоту, вмовляла залишатись, хоча ставлення майже не міняла, нарікаючи на нелегкий воєнний стан, труднощі, контроль, податки і т. ін.

Німецький «порядок», що панував повсюди, був безжальний, особливо до підневільного, напівголодного привезеного на примусову працю люду. Відчути його не було труда. Якось цьоцю міг застрелити охоронець установи, націливши автомат, з-під огорожі якої викотилося яблуко на дорогу, й вона його підняла. Порятувало знання німецької мови на побутовому рівні, котре вона швидко засвоїла. Крім того, вивчила кілька пісень, котрими нас втішала, повернувшись додому.

Далеко не всі зі співтабір­ниць дбали, скажемо, про самоосвіту, та й не кожна з них була здатна на це. Одного разу їх вивели на риття траншеї; полька, котра, напевно, вперше взяла лопату, надто перейнялася долею манікюру своїх нігтів, унаслідок відповідної реакції наглядача вона мало не позбулася пальців.

Катерина — так називали її німці, згідно з совєтським приписом, та Кася, як до неї звертались шанобливо багато польок, словачок, чешок, росіянок та інші, якi цінували товариськість, безконфліктність, щирість тощо. А француженка подарувала їй сріблясте намисто. Кася втішала їх співом українських пісень. Особливо подобалася багатьом пісня «Вечірній дзвін», навіть німці мурликали її мелодію.
Добре пам’ятає появу совєтських військовиків у таборі. Зібрали перелякане жіноцтво, що очікувало найгіршого,  на подвір’я. Розрядила обстановку тендітна Катерина: вийшла наперед і голосно привіталася з військовим чином: «Здраствуй, товаріщ!» — чим дуже подивувала його, навіть помітно втішила, бо не очікував такої зустрічі. Чин з’ясував ситуацію, звелів «нє трогать» та дозволив усім забиратися.

Швидко згуртувались супутниці. Кася мала шанс вийти заміж за чеха. Але вона не спокусилася, думала про немолодих батьків, яких не могла полишити.

Гурток українок, польок тощо рушив на схід, додому, даючи собі раду та підтримуючи одна одну. Хто здатний на фантазії, може уявити, як вони йшли зруйнованими, небезпечними територіями, оминаючи підозрілі об’єкти і т. ін. Чим ближче добирались до рідної домівки, тим менше ставало їх у гурті, бо хтось відокремлювався на південь чи північ — у свій бік.

Сучасність і далекий 1942 рік.
Фото з сімейного архіву.

Повернення і вимушене переселення

Добралась цьоця Кася додому після трьох iз лишком років відсутності, принесла подарунки кожному з нас — давня наша національна традиція приходити не з порожніми руками.

Мені дісталась двобічна губна гармошка марки Hohner, на якій я вигравав кілька років; сестричці — маленька сумочка, прикрашена пацьорками. 

Що могла принести виснажена жіночка в торбах, долаючи сотні кілометрів, хоча хтось натякував про привезені «цінні німецькі речі». Невже це аналогія діям совєтського вищого офіцерства, котре вивозило машинами, вагонами багатства з Німеччини?

Проте радість домашньої зустрічі затьмарювали повідомлення з фронту, що «пулємьотчік І. Карась контужен», невдовзі — «пропал бєзвєсті». Його мобілізували другі (гірші) «совєти», котрі прийшли в село у жовтні 1944 року.

Намагання дзідзя залишити, сховати його, були марними. Пригрозили дідусеві відправити «до бєлих медвєдєй»; забрали юнака, необстріляного, на передову. Насправді він загинув ще 20 квітня 1945 року, спочив, правдоподібно, після перепоховань совєтських солдатів, у братській могилі польського с. Ольза, що поблизу Чехословаччини та річки Одра.

Про цю болісну правду ми довідалися тільки в 1976 році, коли отримали довідку з архіву Збройних сил СРСР, що в Подольську під Москвою. Брехливий маневр військових структур режиму з повідомленнями полягав у приховуванні кількості вбитих, це по-перше, а по-друге, не виплачувати компенсації батькам убитого.

Звільнена з табору цьоця Кася опинилася, як й українство Закерзоння (за лінією польсько-совєтського кордону), в складній тодішній ситуації.

У краї лютувало польсько-українське протистояння, що супроводжувалося погромами, численними жертвами; проводилась агітація, аби українці забралися з прабатьківських земель у совєтську, «свою» Україну, відповідно з угодою УРСР і Польщі від 9 вересня 1944 року, а поляки — повернулись із західних областей України на свою історичну батьківщину.

Останнє депортування українців завершилося у червні 1946 року. Дзідзя з бабцею й Каською, мене з батьками та двома сестричками, понад сотню решти сімей села вивезли на Тернопільщину.

Ми й кілька сімей осіли в селі Теофіпілці Козівського району. Вільних, здатних для проживання хат уже не було, вивільнені поляками хати зайняли минулого року переселенці, переважно з Лемківщини.
Глави наших сімей вчинили необачно: здали два ордери (друки) з двох залишених дерев’яних хат, отримавши одну глиняну, пошкоджену бомбою, отож ми, 9 осіб (народився братик), тіснилися у кухні та кімнаті впродовж 12 років.

При наполегливості можна було «знайти» польську хату, яку зайняли місцеві й не признавалися, але не хотілося конфліктувати, думали: ми тут недовго, повернемось додому.
Покинувши неспокійний рідний край, ми опинилися на теренах по-своєму складних, важких. Дався знати совєтський режим, що впроваджувався.

Головними його ознаками, з яким уживалися депортовані, був голод 1946-1947 років на сході України. Він гнав сотні знедолених у західний регіон, аби врятуватися: щось виміняти на зерно, найнятися на роботу, жебракувати тощо. Певною мірою й ми почувалися такими.

Пам’ятаю, як бабця й цьоця Кася, скинувши привезені манатки в хаті, одразу пішли до місцевої господині допомогти поратися на городі, принесли велику буханку запашного білого хліба. Це перший заробіток.

Чекати від держави, агітатори якої обіцяли «рай», аби українці погоджувалися добровільно виїжджати на терени визначеної України, якоїсь відчутної допомоги не доводилося. Щоправда, наділили землею, звільнили на рік чи два від здачі зерна, але «зичити» гроші державі треба було, інші податки (з саду, шкуру з худоби тощо), бо треба відбудовувати країну, зміцнювати збройні сили тощо.

Податок за бездітність

Про один, найганебніший, податок — варто окремої мови. Він оподатковував бездітних жінок репродуктивного віку, незалежно від сімейного стану, здатності їх до людиновідтворення взагалі. Мовляв, безпритульних дітей, сиріт повно, тож треба прилучитися до їх утримання, якщо своїх нема. Виглядало навіть гуманно... Зрештою, не хочеш платити — народжуй.

Цинізм й аморальність цього податку, який називали в народі «холостяцьким» та ще в’їдливішим нецензурним словом, очевидні, особливо стосовно дівчат, мільйони чоловіків-партнерів, яких режим знищив на війнах, під час репресій, у концтаборах. Сотні морально чесних українок не з власної волі дівували до сивини, не зазнавши природної радості материнства, та ще й змушені розплачуватися. Згодом податок скасували.

Після голоду, податкiв насувалося чергове лихо — колективізація. Одноосібна господарка, що якось налагоджувалася, зазнавала руйнацій, реманент, засоби виробництва, робочу худобу, «зайвих» корів забирали на зав’язування колгоспів. Останніми займались активно й кагебісти — ті, що «з холодною головою, гарячим серцем та чистими руками», як себе величали.

Прийшов і до нас районний начальник Ковальов, прізвище якого ототожнювалося з необмеженим свавіллям i почуттям безкарності, що доповнювалося його фізичною масою з доволі смуглявим забарвленням, неприємним, навіть хижим виглядом, та й запитав: «Гдє конь?»

Дзідзя не було в хаті, цьоця Кася майже жартівливо відповіла: «Нема». Пішли у хлів, а кінь тут. Удар кулачищем «чистої» руки у її голову повалив, мов підкошену, кров пішла з вуха. Нормальний слух у ньому так і не відновився.

Вояж нелюда в уніформі зі зброєю на коні, що наводив страх по селах, закінчився в одному з них невдалим пострілом, Бо від нього він виборсався, водночас перелякався, може, й отямився. Відправили його на іншу роботу...

Колгоспна господарка організаційно завершилася на початку 50-х років, вона стала для нас, для цьоці Катерини головною суттю існування. Ще до колгоспу пару сезонів заохочувала держава вирощувати кок-сагиз — рослину з роду кульбаб, молочко з якої використовували для гумових потреб. Робота марудна, навіть нас, школярів, залучали до збору.

Окрім висівання зернових (жита, пшениці тощо), їх темпове збирання, молотьба, переважно вручну, підготовка зерна до здачі, бо «Перший хліб — державі!», чекала виснажлива робота на інших ділянках, фактично, до першого снігу; в загальній сумі треба було виробити нормативні трудодні, але мало що за них отримати.

Від того викручувалися пальці, виступали жиляки на ногах, здебільшого у жінок, бо чоловіки обіймали посади бригадирів, завскладами та інших «завів». Рятували невеличкий город, корова, птиця, якийсь допоміжний заробіток.

У цьому кріпацькому переліку ручних робіт на полях виділявся цукровий буряк. Він був у ті повоєнні роки «альтернативою» дефіцитному цукру. Пили ми «каву» зі смаженого ячменю, засолоджену відваром з цукрового буряка.

Ситуація мінялася, коли колгосп почав розширювати площі його посіву, сприяв цьо­му родючий чорнозем, що вкриває не тільки Козівський район, від якого починається тут, на заході, знаменита Подільська височина.

Узяти ділянку буряку для обробітку змушували всілякими способами, а далі їхні «власники» вже дбали, аби коренеплід цукристого опинився на заводі. Це майже гарантувало отримати інколи мішок солодкого продукту, який, у принципі, був дуже «гіркий».

Тодішня «технологія» від посіяного буряку до здачі його на завод не піддається уяві, її треба було бачити, як в осінню негоду, коли чорнозем перетворюється на болото, очищений та зібраний буряк у купах чекає вантажівку, котрих завжди бракувало, й ваша черга чомусь не просувається, й так могло тривати до морозів, зрештою, нічого не заробити.

У списку всіх колгоспних важких буднів значилася цьоця Катерина. Здається, вона жодного разу не хворіла серйозно. Хвороблива її мама теж виснажувалася домашньою працею, допомагала доньці, марила «повернутися додому», ще більше — побачити сина Юска (ворожки втішали, що він живий). Не судилося, спочила 1956 року.

Філософія життя

Наступного року перебрався дзідзьо Михал у Стрілковичі, де мешкала донька Павлінка (замужем Малечко) з сім’єю, депортована від Сянока; тут купив дерев’яну хатину, майже року не пожив. Скалічившись на роботі та заразившись інфекцією, помер на 75-му році.

Забрали «освободітєлі» у нього все, наостанок — життя. Похований у сусідньому с. Ваньовичі. Чому там, запитаєте?
У Стрілковичах жили до війни переважно поляки, з 1510 осіб лише 10 українців.

Не всі виїхали в Польщу, кілька сімей залишилося, власне, вони не дозволили, щоб на «їхньому» моноетнічному цвинтарі хоронили українців (!) Це було у 1958 році. Ставлення польських шовіністів до українських поховань у теперішній Польщі загальновідоме.

Наразі одинока цьоця Кася, змінивши адресу проживання, залишалася в системі колгоспної господарки. Щоправда, до набутої практики обробки цукрового буряку «спеціалізувалася» ще у вирощуванні популярного на Самбірщині льону, котрий вимагав теж нелегкої праці, інших злакових, городніх культур та отримання таких же колгоспних винагород. У пенсійному віці її взяли на роботу в дитячий садок.

Тут у її житті сталася виняткова подія: вона зійшлася з колишнім «остарбайтером» Петром, народила на 41-му році доньку, тож клопотів додалося, бо домашня господарка з коровою, а також колгоспні повинності нікуди не поділися.

Легше стало, коли донька Маруся виросла, прийшов зять Дмитро — працьовитий, майстер на всі руки, як про таких кажуть. Потім пораділа народженню внучат, вже й правнуків діждалася.

Неймовірно також пораділа, коли вперше здійснилася її мрія: відвідала у 2000 році свою батьківську землю. Зустрілася з двоюрідною сестрою, котру не пам’ятала, бо бачились 54 роки тому. 

Філософія життя цьоці Касі — це рух: фізичний та розумовий. Реальність рядової людини, на якій тримається суспільство, змушувала виживати, не сподіваючись на «небесну манну».

Махінатори визначили їй колгоспну пенсію, вкрали чимало трудоднів та приписали тим, які майже не працювали в колгоспі. «Най там», «Бог їм суддя», — махнувши звично рукою, висловлювалася в таких випадках. Проте отримала грошову компенсацію від Німеччини за вимушену працю, що було несподівано та справедливо.

З ясними й праведними помислами цьоця Кася вступає у своє друге століття. Знає родове дерево, пам’ятає, що її най­старша сестра Мілька не дотягнула до такого віку три роки, старша Павлінка — десять років, на жаль, моя мама Юля, через травму, відійшла на 67-му році. Припускаю, рід Карасів по лінії дідуся Михайла відноситься до довгожителів.

Володимир БАДЯК,
професор, доктор філософії в історичних науках