Виграти Конотопську битву-2: на Сумщині зараз триває ідеологічний бій за всю Україну

Війна лише в художніх книжках видається молодечою пригодою, вартою того, аби справжні чоловіки складали їй обітницю на все життя. У реаліях вона втрачає романтичний полиск.

Так, війна — це внутрішня доблесть і відвага, що кличе зі зброєю в руках відстоювати кожен клаптик своєї землі, але водночас — це смерті, каліцтва душі й тіла, понівечені долі, сплюндровані надії.
І також — це величезна відповідальність за свою країну, помножена на глибоку віру в свою правоту.

Окрім віри в свою землю, всяка інша віра — особлива форма омани. Хай це буде віра в Христа, комунізм чи вічну любов. Чим віра сильніша, чим більше в ній пасіонарності, відповідно, тим омана глибша й небезпечніша.

Така віра породжує нетерпимість, провокує ненависть чи зневагу, прагнення захищати до крові свою суб’єктивну правду. Тільки незаперечні докази, здобуті досвідом і дослідом, роблять віру вченням. І лише як його не спростує життя, вчення стає наукою.

Сьомий рік війни на сході України апріорі не мав би підривати віру в нашу правоту й необхідність нашої перемоги.

То чим же є у свідомості українців, тим більше, котрі мешкають неподалік країни-агресора, зневіра та якесь незрозуміле сприйняття того, що відбувається з їхньою країною, що було продемонстровано нещодавнім соціологічним опитуванням мешканців міста Конотоп, що на Сумщині.

Волею долі в даний період місто опинилося між двома світами, прикордонням між західною та східною цивілізаціями, прогресивною та буксуючою назад ментальностями.

Заради справедливості слід зазначити, що в Україні світоглядна роза вітрів, котра демонструвала переважаючі настрої в суспільстві, міняла місце

Львів, Одеса, Харків, Дніпро мінялися місцями, визначаючи характер подій уже в період російської окупації України.

А от в часи Майдану-2013, коли в кожному регіоні події варились і переосмислювались по-своєму, пограниччям між західною і східною ментальностями зі своїми світоглядними особливостями була Вінниччина.

В особливо відповідальні, критичні моменти в житті країни тут очевиднішим ставало нашарування однієї ментальності на іншу.

Цивілізаційна роза вітрів козацької слави

І от тепер лабораторією, де кристалізується усереднена думка щодо того, що відбувається в Україні в період війни, став Конотоп, розташований за сотню кілометрів від державного кордону з Росією — міжнародна траса «Київ—Москва».

Отже, як уже зазначала «УМ» (матеріал «Просто війна» на Донбасі та «самовизначений» Крим: несподівані результати опитування мешканців Конотопа» від 29.12.2020 р.), у місті було проведено соціологічне опитування, під час якого його мешканцям пропонували відповісти на актуальні запитання: «Чий Крим?», «Що відбувається на сході України?», «Якою мовою розмовляєте?», «До якої конфесії належите?», «Чи схвалюєте можливий вступ України до НАТО та Євросоюзу?».

Ну і що ж наразі викристалізовується в цій пограничній боротьбі світоглядів?

«Чий Крим?»

Населення міста немає однозначної позиції з цього питання. 54,8% вважають Крим окупованою територією України. Думки іншої частини щодо Криму розділилися.

«Зокрема, 4% опитаних вважають, що АРК — це самовизначена республіка, яка добровільно увійшла до складу РФ, а 3,6% вважають її спірною територією між Україною і РФ. Водночас 16,8% опитаних зазначили, що тут не все так однозначно, тобто чіткої сформованої позиції з цього питання у цієї частини респондентів просто немає.

Ще 1,2% опитаних зазначили, що вважають АРК винятковою територією кримських татар. А для 19,6% опитаних, тобто майже кожного п’ятого, це питання взагалі не має жодної актуальності — вони обрали позицію «мені байдуже».

«Що відбувається на сході України?»

Однозначного уявлення щодо суті подій у країні опитані мешканці Конотопа не мають. Кожен третій з опитаних— 32,8% — вважає, що на сході відбувається збройна агресія Росії проти України. Кожен четвертий з опитаних — 25,2% — вважає, що відбувається просто війна.

Значна частина опитаних жителів міста — 18,8% — вважає, що це конфлікт інтересів великих економічних кланів, і ще 2,8%, що це — війна з олігархами. Водночас лише 6% (!) опитаних конотопців вважають події на Донбасі війною за волю України, а 3,2% — повстанням народу Донбасу.

«Прикметно, що особливості оцінок опитаних різняться в залежності від різних вікових груп. Наприклад, збройною агресією Росії в Україні події на сході вважають переважно молодь та люди середнього віку, тобто люди незалежної країни (так думають 44,4% серед 18—29-річних та 59,5% серед 30—39-річних).

Водночас люди старшого покоління вважають це «просто війною» (35,2% серед 40—49-річних і 27,8% від 50 років і старші) та «не все так однозначно» (12,7% та 16,5%, відповідно). Тобто відмінність в оцінці подій між молодшим і старшим поколіннями досить разюча».

«До якої релігійної конфесії Ви себе відносите?»

Більшість (41,6%) опитаних разом із ПЦУ. Ще 16,8% хиляться до Російської православної церкви в Україні, замаскованої під УПЦ Московського патріархату.

12,8% опитаних зазначили варіант «яка різниця?», зафіксувавши, що не відносять це питання до важливих і визначальних.

Зовсім незначні відсотки тих, хто причисляє себе до Римо-католицької церкви, Української греко-католицької церкви та загалом — до світового православ’я.

Близько 5% зараховують себе до різних протестантських течій (євангелісти та свідки Єгови). Ще 12,8% опитаних обрали позицію «у мене Бог у серці», а 3,6% визнають себе атеїстами.

«Якою мовою/мовами чи діалектами Ви послуговуєтеся у повсякденному житті?»

Як показало опитування, мова має значення переважно для молодого покоління. Більшість опитаних — 34,4% — зазначили, що послуговуються у повсякденному житті переважно українською мовою, 18,4% — переважно російською, а кожен четвертий — 26,4% — обома мовами у різних ситуаціях у межах міста Конотоп.

Цікаво, що 6% опитаних спілкуються, викори­стовуючи діалект рідного села, а 14,8% опитаних узагалі не звертають уваги на мову і не помічають різниці.

Загалом відповіді респондентів на запитання анкети дозволяють зробити висновок про поширеність у місті спілкування обома мовами — як українською, так і російською.

  
«Чи підтримуєте Ви участь України як повноправного члена у блоку НАТО та Європейському Союзі»  

Загальний висновок: третина хоче в НАТО, а майже третині все одно.

Однозначну підтримку участі висловили 34% опитаних, обравши варіант «так, підтримую». А кожен четвертий з опитаних конотопчан (24%) зазначає, що не підтримує такого курсу України. Ще 8,4% опитаних зазначили, що підтримують позаблоковий статус країни, а 3,6% обрали варіант «давайте приєднаємося до Росії».

Така ж кількість опитаних (3,6%) вважає доцільною ситуативну та прагматичну поведінку, зазначаючи, що «Україна не має союзників, а тільки власні національні інтереси в усьому світі».

І досить показово виглядає цифра 26,8% — це фактично кожен четвертий — тих, хто висловлює абсолютну байдужість до питань цього блоку, обираючи варіант «мені все одно».
Соціологи зробили невтішні висновки: станом на середину грудня 2020 року є високими показники байдужості до питань визначеної опитуванням сфери, хоча ці теми не один рік активно обговорюють у ЗМІ.

Значна частина населення вважає ситуацію у зазначених сферах внутрішньої та зовнішньої політики не настільки однозначною для того, щоб схилитись до якогось із запропонованих варіантів. І все це дає підґрунтя для висновку про необхідність додаткової роботи зі згуртування громади, у тому числі й просвітницької, інформаційної.

Історія рідного краю, України, наразі має стати настільною книгою. Щодо Сумщини, то додамо ще один історичний, досить показовий штрих героїчного минулого.

У 1708-1709 рр. населення Сумщини опинилось у центрi боротьби гетьмана Мазепи з росiйським царем Петром I. Трагедiя народу полягає в тому, що частина громадян пiдтримала гетьмана, iншi — царя, а це призвело до численних репресiй, жертв, страт. У Лебединi були страченi прибiчники гетьмана Мазепи, а в Сумах проголошено манiфест з засудженням Мазепи.

І ось такі факти та висновки мають «розжовувати» грамотні офіційні ідеологи української державності.

Замість епілогу. Не допустити історичних втрат

Без усвідомлення поривистого «вчора» неможливо наближення осмисленого «завтра». Незалежно від того, чим закінчиться виснажуюче сьогодні.

І допоки світ розгадує ребус, як на подальшому порядку денному в ньому відображатиметься прогнозована цифрова війна країн-лідерів, як зарадити можливим наслідкам, — у конкретній державі Україна йде реальна війна за власну землю зі смертями, каліцтвами, понівеченими долями. І німота патріотичної політики держави в цьому напрямку породжує почасти пересічну глухоту та сліпоту. Що красномовно й продемонстрував Конотоп.

Іспит на громадянську зрілість у період війни майже провалено.

Хто дасть відповідь: де снайперські мотиваційні, патріотичні посили від держави своїм співгромадянам та захисникам?

І все, що сьогодні інформує та мотивує в Україні, то добра воля, високий інтелект та надзвичайний рівень патріотичних вібрацій кожного майстра слова, пензля, мелодії, кожного високодуховного українця, який є волонтером за суттю.

І це добре, але цього не достатньо, бо тут немає системи, адже держава в цьому просто не бере участі. Показові виступи «з нагоди» в розрахунок не берем.

І що маємо по факту? Як там у класика? Ідуть холодні осінні дощі... Причому, незалежно від пори року.

Новини в iнтернеті здебільшого такі ж, як і осінній дощ — сірий і нудний. Військові речники з усіх каналів жують сто разів жоване, ніби змагаються, щоб у фронтових новинах не було, борони Боже, ніякої новини.

Особливо про обстріли наших позицій у період тиші. На жаль, через відсутність розумної державної політики патріотичного егоїзму Україна вже живе з війною так, ніби ніякої війни немає...